До світанку ще багато часу

Аффогато важко дихає і уважно дивиться на Еклера. Пристрасть розпаляє сердце, тіла торкаються одне одного, пальці сплетені.
– Скорись мені.
Бузковий дим огортає їх, очі Аффогато блищать білим вогнем. Закляття вимовлено, шляху назад немає.
– Ти хочеш мене. – Аффогато наказує.
– Хочу. Дуже хочу. – Еклер тягнеться до його шиї, огортаючи руками. Оливкові очі помутніли, наче у тумані, долоні тягнуть до себе, тіло вигинається підтверджуючи бажання.
– Клич мене по імені.
– Аффо, благаю. – Еклер тягне голосні, так що триматись більше немає сил.
– Іди до мене.
Аффогато притискається всім тілом, цілує, водить руками по шкірі, всюди де може доторкнутись, поки руки Еклера наче окремо від нього самого знімають його одяг.
– Мій. Особисто мій. – шепоче знахар на вухо, підготовлюючи.
– Твій. – Еклер стогне та іноді шипить, але терпить неприємні відчуття, і намагається розслабитися.
Коли розтягування вистачає, Аффогато входить, пильно слідкуючи за реакцією, насолоджуючись тим, як його коханий стогне, і починає швидше дихати. Очікує, пока Еклер трохи звикне і вгамується. Цілує руки, повертаючи на себе увагу, нагинається нижче, щоб поцілувати ключиці і опирається на грудну клітину, слухаючи під рукою скажене серцебиття.
– Давай, благаю, Аффо – історик ворушить стегнами, закидаючи ноги.
Аффогато винирює із своїх стрімких думок, почавши рухатись. Заполоняє відчуттями, цілує і кусає шию під солодкий стогін, ледве не ричить, поки Еклер хапається за нього пальцями, дряпає короткими нігтями шкіру на спині, та закидає голову. Рухаються водночас, і линуть якомога ближче, цілуючись і забуваючи про світ навколо. Тільки вони удвох, у своїй безконтрольній пристрасті.

Він вірить, що все робить вірно. Час швидкоплинний і кожної миті все може змінитися. Аффогато сподівається, що одна і та сама історія не трапляється двічі. Що зараз тікати не треба. Хочеться вірити, але складно.
Еклер спить у нього на плечі, рівномірно дихає, і знахар обережно веде рукою по його волоссю. Зарано ще прокидатись, до світанку декілька годин. Аффогато не може заснути. Думки про закляття не полишають, і лише шкребуть наче кішки на душі.
У Еклера не залишиться спогадів цей сумісний вечір. Він прокинеться, поцілує, і як завжди піде робити собі сніданок, а потім до архіву. Наче так і треба. Наче так завжди й було.
Закляття підкорення саме просилося. Щось у душі Аффогато просило скорити, просило змусити Еклера у забутті віддатися, просило не дати надії на те, що він зрозуміє наскільки близько дозволив Аффогато до себе приблизитись. Занадто близько.
Але з іншого боку, так вчинити з тим кого любиш – кінець стосункам. І повернути час назад вже не вийде, залишається лише жити з розумінням, що ти власними руками змусив коханого…
– Тихше.
Еклер шепоче і ворушиться, обіймає, цілуючи близько шиї – куди зміг дотягнутися ще не прокинувшись.
– Спи. Зарано ще. – Аффогато обережно прижимає до себе, проводячи по голові.
– У тебе серце стукає наче невіжене. – повільно вимовляє Еклер, підіймає голову, та ледве кліпає очима, сонливо намагається роздивитись знахара – що сталося?
– Замислився, нічого страшного. Засинай.
– Коли ти замислюєшся, так не стучить. – Він утикається носом у шию, і Аффогато не може йому протистояти. – Аффо, щось трапилось поки я спав?
– Закляття.
– Мм?
– Я використав на тобі закляття підкорення.
Еклер замовкає, обмірковуючи почуте.
– Навіщо?
– Не знаю. Воно… вирвалось, я не встиг зрозуміти що зробив у той момент.
Історик обережно підіймається, сідаючи. Втомлено видихає, остаточно прокидаючись, приводячи збираючи думки в одну купу. Аффогато думає про те, куди піде, коли Еклер його прожене геть.
– Це ти про вчорашній вечір?
– Так.
– Оте закляття яке не спрацювало?
Тобто?
– Що? В якому сенсі?
Аффогато теж сідає, уважно на нього дивилячись.
– Дивно що саме мені потрібно тобі це пояснювати, – Еклер з усмішкою зітхає – але підкорення може спрацювати лише тоді, коли чинять опір.
– То ти дозволяв… – знахар повільно усвідомлює, що той має на увазі. – але ж ти… Ні, зачекай, воно зтирає пам’ять.
Еклер обережно накриває рукою його долоню.
– Та я пам’ятаю геть усе.
Розгубленість в очах Аффогато викликає посмішку, і він коротко цілує його у щоку.
– Невже ти думав, що я буду проти, коли сам тебе спокусив?
– Я…
І справді, саме Еклер був ініціатором, саме він линув і тягнув його до спальні, і він знімав з нього вуаль.
– Коли ти використовуєш закляття у тебе очі дивовижно світяться. Наче спалахують білим сяйвом. Тоді вже не хочеться опиратися тому що ти кажеш.
– Еклере…
– І мені сподобалось. Я хотів би тебе так само не залежно від того, використовуєш ти закляття чи ні.
– Але якщо мені знову доведеться тікати? Якщо мене знайдуть? Я розіб’ю тобі сердце.
Еклер замовчав, горістно міркуючи, і розглядаючи стіну навпроти.
– Не заглядай наперед. Майбутнє передбачити неможливо, та й хто там знає що з нами станеться. А я хочу бути з тобою і зараз, розумієш?
Аффогато думає про те, що це неправильно. Занадто легковажно, що для нього самого, що для Еклера.
– Хей, ти ще тут? – Еклер намагається заглянути в його очі – чи вже спиш?
– Не розумію.
– Аффо.
Еклер кладе голову на його плече, позіхаючи, і стискає пальцями його долоню.
– Може тобі це складно осягнути, але я справді розумію що ти одного дня можеш зникнути. Якщо тебе знайдуть я не дозволю тебе забрати, але якщо ти сам захочеш піти, тримати не збираюсь.
– Я і не хочу від тебе йти.
– Це я також знаю.
– Але те що я вчинив до тебе… цього разу не спрацювало, але якщо б…
– Вже не спрацює. Чи ти думаєш, що тому закляттю я не знайду протидію? Знайду.
– Еклер, ти божевільний?
– Може, лише трохи.
Знахар притуляється ближче, важко дихає.
Долонею вільної руки невагомо торкається обличчя Еклер, повертаючи до себе, викрадає сонний поцілунок.
– Кохаю.
– І я тебе також.
Вони лягають назад, влаштовуючись на подушках і в обіймах одне одного. Еклер лагідно цілує ключицю, ніжится у руках, майже муркоче від пальців поринаючих у його волосся.
– Як давно ти не спав? – у напів-шепоті чується від Еклера.
– Десь дві доби.
– Твоя здібність не спати тижнями зводить з розуму. Зробиш мені кави коли буде ранок?
– Зроблю, засинай.
Еклер тихо угукає притуляючись до тіла, і тихо сопить остаточно заснувши. Аффогато відчуває як у теплі й обіймах його свідомість починає поринати у дрімоту.
Нехай, може вранці Еклер і запізниться всюди де тільки можна. Може Аффогато прокинеться за півгодини і буде відчувати спокій і бадьорість, хто зна. Зараз щось підказує йому тримати міцніше та лагідніше, і закрити очі не турбуючись про все інше, окрім того, хто зараз спить в його обіймах.
До світанку ще багато часу.