До рідного коріння…

Алонсо: Доброго ранку, люба.

Марія Хосе: Доброго ранку.

Алонсо: Ти щаслива.

Марія Хосе: Ти назвав  мене любою.

Алонсо, посміхаючись: Я думав, що ти вже до цього звикла.

Марія Хосе: Я все ще не можу повірити в своє щастя. В те, що це не сон, що це й справді відбувається зі мною.

Алонсо, хитро посміхаючись: Я можу довести тобі, що ти зовсім не Спляча Красуня. Ну, тобто красуня, звісно, але зовсім не спляча.

Марія Хосе, лукаво посміхаючись: Цікаво, як?

Алонсо: Все за канонами казки. – цілує Марія Хосе.

Марія Хосе: Дель Анхель, припини.- сміється.

Алонсо: Що? Невже тобі не подобається?

Марія Хосе: Все подобається, ти ж знаєш.

Алонсо, розгублено: Тоді що не так? Невже ти погано почуваєшся?- стурбовано.

Марія Хосе: Та все у мене добре. Просто ти ж пам’ятаєш, який сьогодні день?

Алонсо, замислено: Дай подумати! – пауза. – М, точно! Середа!

Марія Хосе, роздратовано: Дурник! Сьогодні ми вилітаємо в Ріо готуватись до весілля Вівіан та сеньйора Естебана.

Алонсо: Знову Ріо.

Марія Хосе: Бачу, тобі там сподобалось.

Алонсо: Ще б пак! Неймовірне місце!

Марія Хосе: Яке тобі подарувало нову подругу та сестру.

Алонсо, посміхнувшись: О так! Адріана- неймовірна дівчина.

Марія Хосе: Вона тебе настільки підкорила.

Алонсо: Так.- посміхнувся. – Своєю щирістю, відкритістю. Чим дуже нагадала мені…

Марія Хосе: Крістіну.

Алонсо: Саме так. Адріана теж у ранньому віці перенесла втрату рідної людини, росла без материнської ласки.

Марія Хосе: Зате тепер у неї є Вівіан.

Алонсо: Так!- посміхнувся. – Великого серця моєї матусі вистачить на усіх. І на цю чудову дівчину також.

Марія Хосе: Вона настільки підкорила тебе.

Алонсо: Так. І не лише вікритістю, чистотою душі, щирістю, безпосередністю. Але й великою силою духу та самопожертви.

Марія Хосе, зі сльозами в очах: Так, адже вона врятувала тебе. Подарувала велике щастя для усіх нас..

Алонсо, цілуючи руку дружини: Саме так, моя люба. Тому, власне кажучи,  вона й стала для мене сестрою. Виключно сестрою і нічого більше. Ти віриш мені

Марія Хосе, ніжно засміявшись: Звісно, вірю. Я ж відчуваю тебе!- гладить Алонсо по обличчю, той перехоплює її руку, цілує, Марія Хосе щасливо сміється.- Припини, будь ласка!

Алонсо: Але ж у нас ще є час, саме наш час до літака.

Марія Хосе: І  ми використаємо його з користю.

Алонсо: Мені це подобається.

Марія Хосе: Я не в тому плані, дурнику! А в тому, що ти розповіси мені, що ж саме тебе тривожить?- стурбовано.- Тобі знову недобре?

Алонсо: Ні, люба моя. Справа не у цьому

Марія Хосе: А в чому ж?

Алонсо: Дрібниці.

Марія Хосе: Говори.

Алонсо: Боюся, що коли я розповім тобі, ти вважатимеш мене психом.

Марія Хосе, сміючись: Те, що ти  одружився зі мною – вже шалений вчинок! Тому говори, любий, і нічого не бійся.

Алонсо: Ти диво моє!- сміється, цілує Марію Хосе.- Насправді, справа в іншому.

Марія Хосе: В чому ж?

Алонсо: Справа в тому, що мене спіткало дежа вю.

Марія Хосе: У якому сенсі?

Алонсо: В прямому. Сьогодні вночі я бачив вже знайомий мені сон, знайомі місця, знайому вже жінку.

Марія Хосе: А ось це вже цікаво, я тобі скажу! Дуже цікаво!

Алонсо: Ні, люба, ти неправильно мене зрозуміла. – замовк.- Я бачив цю жінку, але не вживу. В день операції, коли мені тільки-тільки ввели наркоз, я наче заснув, але насправді наче опинився в пустелі.

Марія Хосе, здивовано: В пустелі?

Алонсо: Саме так, в пустелі. В Марокко. Пам’ятаєш, коли ми були вперше в Ріо, знайомий Естебана розповідав нам про Марокко?

Марія Хосе: Саме так, про свою рідну землю.

Алонсо: Так, моя люба. І тоді, в день операцію, тоді, уві сні – чи як ще можна назвати той мій стан, я не знаю…-стискає долоню дружини- я спершу наче йшов по пустелі. Йшов і йшов вперед, відчував, що сили покидають мене, одначе, знав, що мушу йти. Йти, щоб знайти ключ до розгадки.

Марія Хосе: І що було далі?

Алонсо: А далі я наче побачив озерце, невеличкий сад. Просто  посеред пустелі. Я помчав туди. Там була жінка. Літня жінка. З великими і добрими очима. Такими, як у мами. А я відчував, що та жінка не чужа мені. Рідна. Саме її я бачив в мареннях в день операції. І вона мені сказала дуже дивну річ…

Марія Хосе, тремтячим голосом: Яку саме?

Алонсо: Тоді вона сказала мені, що я мушу вижити для того, щоб в решті решт розгадати найбільшу таємницю свого життя. І що доки я не дізнаюся всього, то не маю права йти з життя.

Марія Хосе: Господи Боже… І що ж це за таємниця?

Алонсо, важко зітхнувши: Якби ж я знав, моя люба… Якби ж знав.

Марія Хосе: Можливо, варто було б поговорити про це з Вівіан?

Алонсо: Я думав про це, але вона була така виснажена після всього того, що нам довелося пережити, що мені не хотілось її зайвий раз турбувати чи навіть лякати. Я було спершу навіть списав той сон на дію ліків на мою свідомість, чесно кажучи, потім навіть забув про нього, а сьогодні ця жінка наснилася мені знову. І ось саме від цього сну, власне кажучи, мені й стало дуже моторошно.

Марія Хосе, напружено: І що ж там було?

Алонсо, розгублено: Коли я пригадую, мені стає навіть трохи не по собі, чесно кажучи.

Марія Хосе: Та кажи вже, в решті решт.

Алонсо: Та жінка простягнула мені конверт. Коли я відкрив його, там виявилося..

Марія Хосе: Що ? Що виявилось, Алонсо? Скажи мені!

Алонсо: Там виявилося запрошення на весілля мами та Естебана.

Марія Хосе, шоковано: Що?!

Алонсо: Саме так, люба. Я намагався дізнатися в тієї жінки, що ж це означає і як це взагалі розуміти, вона лише посміхнулася і відповіла: «Скоро ти про все дізнаєшся, серденько!»

Марія Хосе, шоковано: Господи… Мені й самій стало якось не по собі, чесно кажучи.- поклала одну руку  на серце, а іншу на живіт.

Алонсо: Серденько. Вона назвала мене саме такою інтонацією і з такою ніжністю, з якою до мене зверталася лише Вівіан, коли я був маленьким.

Марія Хосе: Дивовижно.

Алонсо: Так, просто неймовірно. І ще одне..

Марія Хосе: Що саме?

Алонсо: Вона казала щось про поклик крові. Що серце саме привело мене до рідних душ.

Марія Хосе: Можливо, це про Адріану? Адже вона стала тобі ідеальним донором.

Алонсо: Можливо. Я теж так подумав. Але…

Марія Хосе: Що, любий?

Алонсо: Та жінка… Вона мені сказала також одну дуже дивну річ.

Марія Хосе: Яку?

Алонсо: Що у хвилину відчаю я вберіг себе від страшної помилки та великого гріха.

Марія Хосе: Господи, Алонсо..- шоковано. – Невже в ту страшну мить  у тебе були думки про…

Алонсо: Ні-ні, нічого такого не було, люба, заспокойся.- обіймає Марію Хосе.- В тому-то й справа, що не було. Тому я не розумію, про що вона…

Марія Хосе: Можливо..

Алонсо: Що, люба?

Марія Хосе, нервово потираючи долоні: Скажу, якщо ти не образишся тільки..

Алонсо: Ну що ти, серденько?- обійняв Марію Хосе, поцілував у маківку. – На тебе? Ніколи.

Марія Хосе: Можливо… Можливо, вона про твій шлюб з Крістіною?

Алонсо, розгублено: Що?

Марія Хосе: Знаю, що ти на це скажеш, Алонсо, але ж.. Крістіна не кохала тебе. Її серце навіть тоді належало Віктору Мануелю. Ти впевнений, що ви змогли б стати щасливими?

Алонсо, замислено: Чесно? Ні. Вже ні. Адже я знаю, що більш щасливим, аніж з тобою, я не був би ні з ким.

Марія Хосе, тремтячим голосом: О, Алонсо…

Алонсо: Саме так, люба моя. Саме так.- ніжно посміхнувся.- Ти подарувала мені таке щастя, про яке я завжди мріяв!

Марія Хосе: Ти  про малюка?

Алонсо: Не лише, рідна. Не лише.- трепетно погладив Марію Хосе по обличчю.- Ти завжди кохала мене. Просто мене. Алонсо Дель Анхеля. Ти завжди була поруч, навіть коли я відштовхував тебе…

Марія Хосе: Бо я не могла інакше, Алонсо. Мені важливо було просто бути з тобою. Говорити з тобою, чути твій голос. Бачити твою посмішку. Знати, що з тобою все добре. Що ти смієшся, дихаєш, що твоє серце б’ється.- кладе руку Алонсо на груди, він перехоплює її, цілує.

Алонсо: Ти янгол. Справжнісінький янгол. Мій янгол.

Марія Хосе, зі сльозами в очах: Янгол для Янгола.

Алонсо: Саме так. Я не думав, що вдячність може перерости у настільки сильні почуття, але у мене все сталося саме так, Маріє Хосе. Я кохаю тебе. Я дуже тебе кохаю.

Марія Хосе: О, Алонсо… Господи… Скільки ж я чекала на такі слова….

Алонсо: І я готовий повторювати тобі їх, скільки буде потрібно. Я кохаю тебе, Маріє Хосе. Кохаю. Дуже кохаю.- цілує дружину.

Збирати речі почали через декілька годин.

 

Будинок Сан Брано.

Вівіан нервово ходить з кутка в куток.

Адріана, насвистуючи пісню Енріке Іглесіаса, збирає речі.

Адріана, наспівуючи:  Півники співають кукуріку..

Вівіан:Ну от де він? Де?

Адріана: Мамо Ві, ти ж знаєш, в татка така робота! В будь-який момент його можуть покликати  на роботу.

Вівіан: Але ж повідомити нас він міг.

Адріана: Ну, він ж сказав, що від’їде не надовго.

Вівіан: Не надовго? Його немає вже четверту годину!- витирає сльози серветкою. –Щось сталося! Точно щось сталося!

Адріана: Мамо Ві, ну що ти?- підходить до Вівіан, обіймає її ззаду за плечі.- В татка така робота…

Вівіан, тремтячим голосом: В якій він ризикує, зовсім не думаючи про тих, хто любить  його!

Адріана, пригорнувшись до Вівіан: А якщо навпаки – думає?

Вівіан, витерши сльози: Тобто?

Адріана: Я чула його розмову з хрещеним Дієго. Вони  говорили на високих тонах. І, здається, в цій розмові я чула твоє ім’я.

Вівіан, розгублено: Щ-що? Справді?

Адріана: Звісно! Ти ж знаєш, я ніколи і нікого не обманюю!- бере серветку, турботливо витирає сльози зі щік Вівіан.

Вівіан: Але… Але що це може бути?- блідне.- Можливо, це пов’язане з тією справою?

Адріана: Якою ще справою?

Вівіан: Судовою, пов’язаною з пограбуванням нашого будинку в Мехіко.

Адріана, відмахнулась: Пф, згадала баба, коли дівкою була!- знітилась.- Ну тобто.. Це ж було так давно.

Вівіан, важко зітхнувши: Так, наче в минулому житті.

Адріана, переможно! Ну от! Зате от яке в нас кльове сьогодення! Скоро ваше з татком весілля!

Вівіан, посміхнувшись крізь сльози: Якому ти, здається, радієш більше, аніж я!

Адріана, примружившись: Ну є таке, так, не приховуватиму!- захихотіла, пригорнулась до Вівіан.- Знаєш, коли ми тільки познайомилися, я  навіть трохи по-білому заздрила Алу, що у нього така крута матуська!

Вівіан, засміявшись: Моя ж ти хитра лисичко!

Адріана, жартома образившись: І зовсім ні! Зараз я от щира! Дійсно щира!

Вівіан: Знаю, моя дівчинко, знаю! – поцілувала Адріану.- Це просто був жарт. Можливо, не дуже вдалий. Пробач.

Адріана: Нічого, мамо Ві! Зате, це був ЖАРТ! І це головне! Отже, в тебе покращився настрій!

Вівіан, посміхнувшись: Є таке, не посперечаюся!

Адріана: Але я знаю, що зможе нам покращити настрій остаточно!

Вівіан, розгублено: Про що ти, доню?

Адріана: Речі у нас майже зібрані, можна, як то кажуть, розслабитися. Сідай на диван, вмикай телик, я зараз!- біжить на кухню.

Вівіан, сміючись: Що ти там придумала, сонечко?

Голос Андріани з кухні: Зараз все побачиш, мамо Ві! Неформальний маленький дівич-вечір лише для нас двох.

Вівіан: Я заінтриговала!

Через мить у вітальню знову входить Адріана. Вона несе на таці упаковку вершків та велику миску полуниць.

Адріана: А зараз ми будемо знімати стрес методикою «ЛоЕнд»!

Вівіан: ЛоЕнд?- здивовано. Що це ще за методика?

Адріана: Пфф!  Добрий вечір вашій хаті! Та це ж найпрогресивніша методика зняття стресу, яку ми придумали разом з Лоранс! Полуниця, вершки та хороший серіальчик! – клацає пультом від телевізора.- У нашому випадку, цееее.. О, прекрасно! «Секс і місто!»

Вівіан, сміючись: О, Господи!

Адріана, здивовано: Та чого ти? Прикольний серіальчик! Ну ж бо дивитися!- вмикає телевізор, поливає вершками полуницю.

Вівіан, сміючись: Боюся, що після такого я не влізу в свою весільну сукню!

Адріана: Відставити! Смирно! Все під контролем!- вмикає першу серію.

Декілька годин минули чудово.

 

Офіс компанії «Дельта».

Дієго: Привіт.

Естебан: Привіт, лобако!- стиснув руку друга.- Щось трапилося?

Дієго: Чесно кажучи, так.- тримає в руках чорну течку.

Естебан: Що це?

Дієго: Це те, що, здається, кардинально може змінити одразу декілька життів.

Естебан: Тобто? В якому розумінні?

Дієго: В прямому! Якщо все, що написано в цих документах правда, то невдовзі наші життя кардинально зміняться.

Естебан: Стоп! Ходи сюди!- Дієго підходить. – Ану дихни!

Дієго: Та не пив я! Як то кажуть,  в абсолютно тверезому розумі та твердій пам’яті!

Естебан: Щось я нічого не розумію.

Дієго, подає Естебану течку: Коли прочитаєш написане там, все зрозумієш.

Естебан бере течку, починає вивчати документи. Поступово його очі починають збільшуватися, він вигукує декілька разів непристойні слова.

Естебан: Най його качка копне!

Дієго: Так. Я  сам не одразу повірив, коли прочитав та склав докупи. Але ж подібних співпадінь бути не може. Це ж… Це ж достобіса дивно!

Естебан: Або ж просто доля!- закрив течку.

Дієго, скептично: Тепер ти віриш в долю?

Естебан: Після всього, що з нами сталося, спробуй не повір.

Дієго: Ось чому моя кров підійшла для переливання Алонсо перед операцією.

Естебан: Чорт забирай! В голові не вкладається!

Дієго: Так, друже! Якщо вірити цим паперам, твоя майбутня дружина – моя рідна сестра. Вівіанна Родрігес. Дати народження співпали.

Естебан: Вівіанна Родрігес.. Красиво…-замислено. – Як і вона сама.

Дієго: Чесно кажучи, я вірю цим папірцям. – бере документи, переглядає.- Щойно ми познайомилися з Вівіан Дель Анхель… Пробач, з Вівіан-Майже-Сан-Брано… Ну от, щойно ми з нею познайомилися, я наче відчув щось рідне. Мене потягнуло до неї, наче магнітом.

Естебан шоковано: Я теж помітив це. Ну, що ви схожі. Ви ніс так само чухаєте. І теє… Жести теж деякі схожі.

Дієго, тремтячим голосом: Сестра… Моя сестричко.. Скільки ж їй довелося пережити. Їм з Алонсо.

Естебан: Тепер я розумію, кого мені нагадує так сильно Ал. Тебе в юності.

Дієго: Та припини.- зітхнув.- Алонсо – чудовий та шляхетний хлопець. А я… Я не завжди чинив належним чином.

Естебан: Ти про ту мулатку-шоколадку з воєнної частини в Мексиці?

Дієго: Про неї.- важко зітхнув.- Її почуття були щирими, а я…

Естебан: А ти був з нею відвертим і це головне.- поплескав Дієго по плечі.- Не картай себе, братику. Не варто.

Дієго: Наші дороги розійшлися, але я не забув її.

Естебан: Твою ж.. Ти все ще..

Дієго: Ні, моє серце цілком та повністю належить Сесіль і так буде завжди, але ж…Вона. Каридад. Свого часу майже врятувала мені життя.

Естебан, запалюючи цигарку: Ми з тобою тоді тільки познайомилися. Я вже думав бува, що ви одружитеся. Ти й так довго в хлопцях сидів.

Дієго: Сидів, бо мріяв зустріти ту єдину. Хоч з Каридад у нас так нічого й не склалося, але згодом я зустрів Сесіль. Тому дуже вдячний долі.

Естебан: Давай за неї й вип’ємо по чарчині і я їхатиму. Моє дівчисько там напевно собі вже місця не знаходить. Я так раптово зник.

Дієго, усміхнувшись: Бережи її. Мою сестру.

Естебан, підморгнувши: Ясна річ, старий. Я зроблю мою Вівіанну найщасливішою на світі.

Дієго, замислено: Сподіваюся, що ще одна моя сестра також щаслива.

Естебан: Що?

Дієго: Ось. – простягнув папірець.- Доказ, що нас було троє. Ще була сестра. Дані затерто. Рорігес Лу…

Естебан: Лупіта?

Дієго, замислено: Не знаю. Лупіта від імені Гвадалупе.

Естебан: Лу… Луїза?

Дієго: Не знаю. Але неодмінно дізнаюся.

Естебан: А я тобі допоможу.

Дієго: Дякую, брате, за все дякую.- пауза.- Тепер варто знайти привід поговорити з Вівіан та відкрити їй все.

Естебан, посміхнувшись: Я довго думав на рахунок весільного подарунка для мого дівчиська. І, здається, я знайшов цей подарунок. Ідеальний подарунок!- посміхається.- Я візьму цю тачку, ти не проти?

Дієго: Звісно, ні!- протягує течку з паперами.- У мене в кабінеті є оригінали, тут копії.

Естебан: Супер, друже! Дякую! Давай за тебе?

Дієго: Ні, братику! Давай краще за ней, за мою сестру та твою майбутню дружину! За Вівіан!

Естебан: За наших прекрасних дівчат! І за Сесіль, і за Вівіан! Чин-чин!

Дієго: Чин-чин!

Через годину рушили кожен додому.

 

Будинок Сан Брано.

Входить Естебан з букетом.

Естебан, співає: О, як же світить після грози сонце!

Адріана: Татку, гроза попереду!

Естебан, поцілувавши доньку: Про що ти, мала?

Адріана: Мама Ві не могла до тебе додзвонитися!

Естебан, плеснувши себе по чолі: От дупа лиса! Сотовий сів!

Вівіан: Ну нарешті! Я вже й не знала, що і думати!

Естебан: Моя дівчинко!

Вівіан: Ти на годинник дивився?!

Естебан: Зараз я дивлюся на тебе, моя королева! Краса неземна! – стає на одне коліно.- Ці квіти для тебе, кохання моє!

Вівіан: Ти що, випив?

Естебан: І закусив!

Вівіан: Негідник! – гнівно.

Естебан: Твій негідник!- цілує Вівіан.- Негідник, який кине до твоїх ніг увесь світ та подарує справжнісіньке щастя!

Вівіан: Очі б мої тебе не бачили!

Естебан: Не вийде, пташечко! Через тиждень ти станеш моєю дружиною і бачитимеш мене щодня!

Вівіан: Чому я не можу на тебе гніватися?

Естебан: Бо я такий ідеальний? Бо я супер чоловік? Бо я кохання всього твого життя?

Вівіан: Бо ти ідіот! Мій любий ідіот!

Естебан та Вівіан цілуються.

 

Годиною пізніше.

Кабінет Естебана Сан Брано.

Естебан сідає за стіл, дістає течку, розглядає документи там. Знаходить фото. На ньому маленька дівчинка років трьох обіймає новонарожених близнят. Підпис ззаду зазначає.

«Вівіан -3 роки.

Лу- 6 місяців.

Дієго – 6 місяців».

Естебан: Моя люба. Моя мила дівчинко Віві. Скоро ти знайдеш свою справжню рожину. Вони тебе дуже любитимуть. Вони вже тебе люблять. І ти будеш щасливою. Я присягаюся тобі.- – проводить руками по фото.

 

Над містом сяють зірки.