дощ і сутінки, Розділ 3: Дощ

Я сіла на диванчик і похлопала жестом поруч, підзиваючи Тріна. Ні, це ім’я йому теж не пасує. Не знаю, що мали на увазі, так його називаючи, але в мене це асоціюється з бездарно видобутим звуком, з гітари, або самісену. Ні… Явно не це…

“Хлопчик” покірно сів.

Я потягнулася рукою до його ключиці та одразу зрозуміла, як це не зручно.

• Лягай. – я похлопала собі по колінах. Він ліг, все ще дивлячись в нікуди, мовчки. Некомфортно. – Коли я з тобою взаємодію, дивись на мене.

“Хлопчик” подивився. О, а от погляд його сказав мені, куди більше, аніж вираз обличчя. Він був злегка розгублений, дивися з очікуванням подальших подій і зі страхом. Що ж лякати немає сенсу, продовжимо в м’яко-наказному тоні, по стандарту.

• Коли я тобі наказую, або говорю – відповідай.
• Так, хазяйка. – тут же відізвався “хлопчик”. Ні, ну серйозно, в моєму виконанні, це звертання зовсім безглуздо звучить… “Хлопчик”. Та, якщо вірити документам, він лише на 2 роки за мене молодший… Мені то всього 21… Хоча… За мірками нашого псевдоматріархального світу, для незаміжньої дівиці 21 – це пенсія. Цій думці я усміхнулася – заміж я не хотіла. Та й клан мій був зовсім не зацікавлений віддавати мене у чужі руки. Я надто цінна. Тому я і вільна від шлюбних уз, зрештою. Тому мені та було дозволено все, що душі завгодно, навіть те, що мене компроментує. НАДТО те що мене компроментує. Моя зіпсована репутація на користь швидкому шлюбу не піде. А діяльність моя неочевидна, так що видимих мінусів в моїй персоні куди більше, аніж плюсів. Так від заміжжя і відхрещуюсь, доки можу. І доки це, якщо бути зовсім вже чесним, співпадає з інтересами клану. А тому я і гарую, як не кожен спадкоємець буде. Моя особиста цінність повинна бути вища, аніж будь-який шлюбний договір. Крапка.

Та, попри вседозволеність, особливо часу на розпусні розваги в мене ніколи не було, за винятком мого гаремчика…

Я провела пальчиками по ключиці. Раб розслаблено лежав, і дивився на мене, вичікуючи.

Раб… ні, не те що я ніжна, манірна квіточка і люблю зручні замінники незручних слів… Але раб – це все ж моветон…

Я акуратно сковзнула подушечками пальців по плечу, по руці. Він поклав руки вздовж тіла і намагався не ворушитись. А я підмічала нові деталі, наприклад, у нього були дуже акуратні нігті, не надто короткі, але чисті та підпиляні. Раби за нігтями самі слідкують, і це ще раз говорить про його дресуру. Адже дикі племена, якими махаони і являються, за манікюром точно не привчені слідкувати… Я повернулася вгору, по руці, і сковзнула пальчиками по грудях, зачепивши сосок. Мм… ці маленькі золоті кілечка дуже вже пасують. Та я не затримувалась, спустилась на торс. Тут опустила долоню повністю і широко погладжувальним рухом провела по торсі. “Хлопчик” не напружувався, лежав спокійно.

“Вкотре цей “хлопчик”, – усміхнулась я собі подумки. А як його називати? О, прекрасний парубок вільних степів? Нехай поки що “хлопчиком” побуде. Знову я усміхнулась подумки своєму потокові свідомості.

Яка ж у нього шовкова шкіра. Хоча ні, не шовк. Шовк холодний, блискучий і гладкий. Швидше велюр, тільки не такий ворсистий… Словом, шкіра в мого “хлопчика” тепла, ніжна, матова, не блискуча, приємна на дотик. Пальці наткнулися на золотий пояс, а погляд на ці їдко-червоні шаровари. Вони прозорі, і під ними легко помітні ноги та член, з яєчками,  з-під крайньої плоті видніється ще один золотий пірсинг. Мабуть, на вуздечці зроблений. Виглядає… збудливо. Що там далі? Ноги? Рівні, міцні, м’язисті ноги, трішки зігнуті в колінах. Одну ногу він відставив трішки вбік і поклав стопу під коліно. Так поза більш розслаблена і розкрита, одночасно. Спеціально? І ступні, трішки біліші за все інше тіло.

• А це знімається? – не знаю, як він думає, але, як на мене, краще голим, ніж у цьому несмаку…
• Знімається. – він говорив тихо, майже пошепки. Але розбірливо і чітко. Голос був приємний, глибокий. Десь баритон, мабуть, як мені дозволяє оцінити моє неглибоке пізнання музики.
• Тоді знімай. – не злякався. Навпаки, здається, з початку моїх нехитрих маніпуляцій “хлопчик” заспокоївся. Погляд став впевненіший, навіть рішучий, спокійний. Він розуміє, що відбувається, що від нього хочуть. Це знайома гра, тому і спокійно. Цікаво. Так невинні себе не поводять.
• Так, хазяйка. – він легко розстібнув пояс, підвів таз, і, з грацією ілюзіоніста, стягнув з себе цей шифоновий мотлох, навіть не встаючи. Тільки ногами змахнув, ніби рибка плавниками, ну чи гепард хвостом… І повернувся у свою попередню позу. Спеціально таки так лежить. “Ось, хазяйка, бери, користуйся – все твоє.”

Якось на моїх думах “хлопчик” ще більше спотикається. Це йому не підходить. Парубок, та навіть і не так – молодий, впевнений  у своїй зовнішності чоловік, спостережливий, і його покірність – зовнішня. Десь там в глибині очей щось є… Щось таке тепле, але небезпечне, для мене небезпечне… Поки що. Таке щось знайоме… Так знаю. Ці нотки в охоронців часто блимають в очах, або у люблячих батьків. Бажання захищати, от тільки не мене. Е, ні, дорогенькі, у вашого Лоренса, нехай хтось інший вірить. Що ж це за звір мені у руки потрапив? Красивий, граційний, теплий, звабливий, як і всі хижаки, от тільки та про гострі зуби не слід забувати.

Хм… зубки. У махаонів мають бути зубки.

• Покажи зубки. – на цей наказ він не відповів. Просто широко відкрив рот і закинув голову назад.
• Не так, – усміхнулась я. – Мені ікла цікаві.

Він слухняно вискалився. Ну, прямо в підтвердження моїм думкам, про слухняного хижака.

• Усміхнись просто. – а от це у нього не вийшло. Усмішка була як приклеєна, губи навіть трохи підсмикувало. Вау, коли ж ти усміхався востаннє, зубастику?

Я торкнулася його ікла вказівним пальцем:

• Привідкрий.

Послухався. Я підділа ікло і ковзнула по гострому кінчику, трохи сильніше натиснувши. Махаон трохи нервово втиснув голову в мої ноги, відхиляючись назад, від моєї ніжної шкіри, негайно закриваючи рот. І на обличчі проковзнув застережливий погляд. Не хотів поранити. Хм, мило. Ікла й справді гострі та довші, ніж в інших людей. Такі собі рудименти дикого світу.

Я усміхнулась моєму махаончику на його виверт. Все ж люблю уважність до себе. І тут, як на зло, пролунав дзвінок на настільному годиннику. Хороший настрій, як рукою зняло. Пора на збори.

Я піднесла його голову швидко, але акуратно. Встала, і вже приготувалась летіти.

• Поїж, – звеліла я, на ходу вимикаючи будильник. І вже не дивлячись на махаона, полетіла на збори.