Дощове листя

Дощ

– і чим же ти займаєшся на дозвіллі? – Пані Макґонеґел – це одна із вчителів місцевої гімназії. Викладає хімію. Вона із того типу вчителів, котрих кожен учень просто обожнює, проте поважає.

– не знаю. – четверта парта біля вікна – улюблене місце Драко, яке він не збирається змінювати до кінця навчання тут.

– отож, як… – раптовий стук у двері. В наступну секунду до класу увійшов парубок, у смішних окулярах. В руках він тримав стопку якихось невеличких папірців. Трохи зніяковіло привітавшись, після одобрення з боку пані Макґонеґел, дивак пройшов до середини класу:

– Ще раз вітаю! Хочу вибачитись, що перериваю ваш урок. – він кинув погляд на вчительку, остання кивнула. – на довго затримуватись я не буду, всі деталі є оголошеннях. Якщо коротко: школа організовує бал напередодні новорічних канікул. А зараз я врешті-решт роздам кожному з вас вищезгадані оголошення, там вся необхідна інформація.

Учні розворушились, і по класу одразу рознісся шепіт. Хтось обговорював з ким піде на бал, інші вели розмови про хлопця, який і став причиною шуму. Існувала й інша категорія учнів, котрі просто сиділи не виявляючи жодного інтересу до ситуації. В цю невеличку групу входив і сам Драко.

”Така маячня…Всі зазвичай там лише лижуться і ведуть максимально тупі розмови у нетверезому стані. Терпіти не можу, як же бридко.” – з такими думками він відвернувся до вікна. На вулиці почався дощ, що додавало цьому дню ще більшої жалюгідності.

Щойно настав час покласти оголошення на парту Мелфоя, парубок в окулярах чомусь підкинув ще й записку. Сидячий спершу й не звернув уваги, але коли його тицьнули в плече, він таки відірвався від захоплюючого виду плями на вікні.

Досить дрібним, але читабельним почерком там була виведена лише одна фраза:

”Є лишня ручка? Це терміново.”

Очевидно, що ситуація виглядала надто абсурдно, але попри все Драко не роздумуючи, пофігістичним жестом вручив бісову ручку цьому диваку. Останній зовсім тихо вимовив щось по типу ”дякую, я поверну”, і пішов до наступної парти. Світловолосий повернувся до розглядання плями на вікні, знову заглиблюючись у якісь свої роздуми, зовсім забувши і про дивака, і про оголошення.

***

Уроки для Драко пролетіли немов та стріла. Мабуть, це на краще?

Безліч учнів спішили вийти зі школи, штовхаючись. Кожен намагався протиснутись першим у двері, що ведуть до виходу. Шум і гам здійнявся навколо, від чого просто не могла не боліти голова.

Божим благословлінням видалось свіже повітря, що одразу вдарило в ніс. Навколо почулись безліч прокльонів і жалібні стогони. Йшов проливний дощ. І знову болото вперемішку із мокрою травою, просто вбивче комбо. Ніхто, ясне діло, не брав з собою парасольки, адже прогноз погоди обіцяв зовсім інше, навпаки, – сонячний день. І що ж ми бачимо в результаті?

Нічого не поробиш – тут або перечекати дощ у школі, або намокнути. Після восьми уроків ніхто не виявляв бажання залишатись тут навіть на хвилину, тим паче, тепер темніє набагато раніше. Отже, вибір очевидний, чи не так?

Багато хто їздить автобусом, інші – машиною. І серед тої мізерної меншини нещасних, які ходять пішки, виявився Драко.  Безумовно, нічого не заважає сісти на автобус, проте, Мелфой просто ненавидить автобуси. До мурашок.

***

Краплі дощу повільно стікали з білявого волосся, потрапляючи то на землю, то на чорну куртку, або ж просто стікали по обличчю, що нереально бісило. Про ноги й казати нічого. Якщо його куртка воду не пропускає, то штани зі звичайнісінької тканини. Отже, дехто має всі шанси простудитись.

Копаючись у своїх думках, Драко й не помітив, як давно закінчився дощ. Нові краплинки вже не падають на голову… але ж ні, стривайте-но, навколо все ще злива! Тоді як це можна поясн-

– Привіт

Окей, ясно, зрозуміло, о боже

– Приві-і-т! – махаючи рукою перед обличчям Мелфоя повторив хлопець в окулярах.

– Чого тобі?

– Ну чого ж так грубо? Я помітив, що ти буквально промок до нитки, а у мене з собою є парасоля, тому…ти більше любиш лате чи чай?

– Ненавиджу зелений. Стій, щ… – не встиг Драко договорити, як до нього підсунули два паперових стаканчика в картонній підставці.

 

 

 

 

– Ось, візьми той, що зліва. – біловолосий хотів заперечити, чесне слово! Але очкулярик продовжив, – так вже вийшло, що у мене зовсім випадково опинилось два напої, а в одній руці їх тримати ой як важко! Ну ти ж розумієш, в лівій парасолька, а права вже трохи трясеться. Будь ласка, звільни мене від цього злощасного стаканчика, благаю!

 

 

 

 

“Що за дивак, їй богу…”

 

 

 

 

Не зважаючи на повне нерозуміння ситуації, Мелфой виконав прохання хлопця.

– Якщо хочеш, можеш випити, зігрієшся хоч. У тебе вже губи сині

“Синьогубка” – промайнуло в думках дивака. Озвучити це він не насмілився.

Драко лише зміг видавити із себе, невпевнено розглядаючи асфальт:

– Дякую…?

– Гаррі. Гаррі Поттер.

– …Гаррі.

Краплинки дощу знову падають на голову. Він підняв погляд – нікого вже не було. Ані парасольки, ані Гер…Грі…він вже забув його ім’я.

До дому залишилось якихось 20 метрів.

– – –

Листя

Прохолодно. Ще й вітер на додачу. Можливо, для повної картини добре було б ще й дощ запросити, ось тільки його останній візит був 4 дні тому, та й не тільки він…що ж.

Начебто вже скоро кінець осені, але на землі ще безліч опалих листків. Щоправда, деякі вже почорніли…але є і більш барвисті, такі як червоні, помаранчеві, а ще жовті – саме ті, які й шукає зараз Драко. Навіщо? Якби автор був віруючим, він би вжив фразу “тільки один бог знає”.

Та хто б що не казав, опале листя прекрасне в будь-якій формі: чи то почорніле, чи то помаранчево-червоне із потворними, для когось, цятками.

– Що робиш?

Драко підстрибнув від несподіванки. Причиною цього стала його руда однокласниця – Джуді. Не надто приємна особа, подейкують, начебто Мелфой їй подобається. Хоча, слухи є слухи…

Листя випало з рук хлопця. Точніше, він рефлекторно його випустив.

– А тобі яке діло?

– Та просто цікаво! То ти листя збираєш? Невже робиш аплікації, чи надумав стати ботаніком? – з натяком на насмішку промовила дівчина.

– Не твоє діло. Відчепись.

– Хі-хі, отже, ніхто не запаречуватиме, якщо я повідомлю цю новину всьому класу! Подумати тільки. Уявляю, як ти вдома одинокими вечорами розмовляєш з ромашками! Хі-хі! – Джуді обернулась, наче збираючись йти.

З приходом розуміння, що ця шмаркля може стати причиною ненависних насмішок з нього протягом наступного місяця, Драко випалив:

– Я шукаю гаманець, ясно? Згинь.

– Оу, тоді зрозуміло. Допомогти? – здається, вона спеціально намагається вивести однокласника з себе. Інакше рішення підійти так близько, майже дихаючи йому в вухо, неможливо пояснити.

– Я СКАЗАВ ЙДИ, ПОКИ МОЇ РУКИ НЕ ОПИНИЛИСЯ НА ТВОЇЙ ШИЇ. ГЕТЬ.

Наскільки ж вона бісила його протягом всіх років…при погляді на неї хотілось заклеїти цей тупий рот супер-клеєм раз і назавжди.

Джуді з переляку рванула куди очі повели. Її спогади про інцидент на початку року були ще свіжими, а синяки досі пронизують все тіло болем при необережних доторках. Чи цього вона добивалась?

***

Пощастило, що навколо не було людей, інакше налякалися б вони від таких криків знатно.

– Це, мабуть, твоє?

Ця людина, ким би вона не була, пошкодує, що народилась в наступну ж секунду. Нікому не раджу підходити до Драко, коли він ще злий.

Отож, хто цей безстрашний?

Ні.

Боже, ні. Чорт. Лайно.

Тільки-но світловолосий хотів ошпарити, втопити цю людину в усіх існуючих прокльонах, він…закляк.

Чомусь, ця усмішка випромінювала спокій. Мозок наче припинив свою роботу. Чому язик зав’язався в ґудз, що неможливо розплутати. Як навчитись заново говорити. Як, курва, дихати?!

– Ти завжди такий? Весь час завмираєш, як мумія. Все нормально?

“Драко, ти зараз задихнешся, припини. Це лише той дивак-очкулярик. Відкрий, блять, рот. Говори, давай!”

– Я…нормально, просто гаманець…шукаю.

Позорисько.

– Справді? – і знову ця усмішка. Без насмішок, просто по-дитячому щира усмішка, – а це в тебе в кишені хіба не він? – Гаррі вказав пальцем на кишеню іншого. Й справді, кутик гаманьця стирчав з куртки.

Чорт.

Капітан-очевидність. Ну все, це кінець. Зараз поллються насмішки. Земля під ногами ніби зникла, серце забилось з божевільною швидкістю. А ноги…хоч би ніхто не помітив, як вони тремтять, лиш би зберегти рівновагу…він добре пам’ятає ті часи. Раніше хлопчина не міг постояти за себе, але зараз…

Раптово Мелфой відчув доторк до своєї лодоні і…щось, що шелестить. Жовтого кольору. Йому щойно вручили в руки бісове листя, яке він, з переляку, щойно збирався залишити тут в якості удобрення для землі.

Захриплим, і, судячи по відчуттях, тремтячим голосом, у Драко вирвалось здивоване:

– Що ти…

– Ні, нічого. Просто допомагаю тобі шукати гаманець. – як зрозуміти, ця посмішка бісить чи гріє душу?

Світловолосий знайшов у собі сили відклеїти погляд від землі, і подивитись на те, що знаходиться в його руці.

Так, це справді було листя. Але він не пригадує, щоб обв’язував його червоною стрічкою і прикріплював туди ж записку: “кафе “ваніль”. Знаєш таке? Приходь, коли буде зручно :)”.

Хлопець підняв голову, в полі зору були лише дерева.

“ЧОМУ Я НЕ ЧУВ, ЯК ВІН ПІШОВ? ТУТ КУПА ЛИСТЯ. ЯК ВІН В БІСА ЦЕ РОБИТЬ?”

– – –

Лате

Привид. Він наче привид. Бісова фігура, яка з’являється в перший ліпший момент, і аналогічно зникає. Абсудрд. Божевілля! Це вже серйозно схоже на галюцинації. Шизофренія? Цілком можливо. Можна навіть сказати “скоріш за все”.

Це так жахливо. Мелфой, з мішками під очима, кольору нічного беззоряного неба, о п’ятій ранку сидить на кухні, та п’є кип’яточний чай. Смердить відчаєм і серйозним недосипом. Як жалюгідно.

Поспати довше, ніж 3 години так і не вдалось. Хвала архонтам, сьогодні субота. Інакше в такому вигляді припертись до школи означало б затягнути петлю на своїй шиї. Але цей засранець…чому не яка-небудь білява дівчинка із каре та витонченими рисами обличчя? Чому ОСЬ ЦЕ? Чмо в окулярах. Привид. Він вже другий день приходить до Драко в кошмарах. Снами це назвати неможливо. Бісить. Він бачив його лише три рази в житті, і навіть імені не пам’ятає. Якого чорта?! Так, дурна усмішка справді зачаровує, цей голос схожий на улюблений плейлист, а, господи помилуй, банальна доброта і атмосфера невинності так і пре від нього. В якомусь сенсі Драко хотів би побачити те жахіття уві сні ще раз, але НІ. БОЖЕ, НІ. Це неправильно. В жодному разі не через стать, а тому, що він виглядає занадто…вони аж ніяк не можуть підходити один одному, окей? Це лише гормони. О, так, саме вони. Все скоро мине.

“ПРОСТО.ПИЙ.ЧАЙ. ДРАКО, БЛЯТЬ.”

 

***

Вся родина ще спить, на годиннику досі п’ята ранку. І що робити? Заснути вже не вдається, снодійне давно закінчилось, а більше хлопець не в змозі чимось іще займатись. Прогулятись? У всякому випадку, це поки що виглядає, як єдиний вірний варіант.

Оскільки сонце ще навіть не встало, і загалом зараз зима, то вдягатись потрібно ще тепліше, ніж під час збору до школи.

Прохолодне повітря вдарило в лице. Одразу пригадався той самий дощовий день…але ці думки краще замкнути в сейфі та викинути ключ у Тихий океан.

Зовсім темно. Ані ввімкнених вуличних ліхтарів, ані світла від вікон квартир чи магазинів. Лише самотній вогник з вивіски цілодобового кафе видніється через туман. Чому б і не зайти? Ідея зігрітись за допомогою якого-небудь гарячого напою здавалась просто ідеальною.

Над дверима височіли букви, котрі разом представляли з себе єдине слово “Vanille”.

Переступивши поріг закладу, виникає думка, що, ось він, той самий рай. Приємний дизайн лісного стилю викликає захват, а аромат кави виганяє всі проблеми на холодну вулицю, за межі приміщення.

За барною стійкою сиділа доволі приємна на вигляд, коротко підстрижена, червоноволоса дівчина, з бейджиком та написом на ньому: “Олекса”. Отже, все ж вона не клієнтка.

– Вітаю. Будьте ласкаві, один лате. Без цукру. Дякую. – трохи плутаючись промовив Мелфой, із неприхованими стараннями намагаючись виглядати, як нормальна людина.

“Нормальна людина не буде замовляти лате в рандомному кафе о п’ятій ранку, дебіл”

Олекса в відповідь тільки посміхнулась, та попрямувала до кавоварки.

Ну, тоді окрім того, щоб просто сісти за якийсь столик нічого не залишається. Зазвичай в таких випадках обирають місце біля вікна, але вид з нього лише викликав мурашки по тілі. Там холодно, сиро і туман, бррр.

Отже, столик ближче до середини зали став вибором Драко. Неочікувано тишу перервала та ж сама офіціантка:

– Ледь не забула! Назвіть, будь ласка, своє ім’я. – підійшовши до столика, вона поклала на нього лате.

– Драко… – після невеличкої паузи для роздумів парубок продовжив, – Драко Мелфой. Скільки з мене?

Олекса посміхнулась.

– О, просто чудово! А за напій не переживайте, за вас його вже оплатили.

– Хто? – очі відразу ж округлились від подиву, а брова скептично піднялась.

– Дайте-но згадаю…якийсь хлопець на вигляд років так п’ятнадцяти прийшов, зі словами “людина з таким іменем зайде до вас в найближчі 3 дні і замовить лате. Чи можу я розрахуватись наперед?”. Якось так. – дівчина весело попрямувала до барної стійки, більше не сказавши ані слова.

Жахливо хотілось уточнити кілька деталей щодо вигляду цієї особи, але Мелфой стримався. Хвиля не дитячого ахуя накрила його розум. З іншого боку, він в певній мірі був навіть вдячний цьому “дайте-но-вгадаю-кому”, але звідки ця вся інформація про нього? Чому саме лате і чому впродовж найближчих трьох днів? Надто багато питань. Важко. Дуже важко. Нестерпно.

Лате зараз охолоне, треба пити, поки гаряче…

– БУ! – хтось несподівано поклав руки на плечі Драко, і крикнув йому в вухо.

Хлопець різко обернувся, але там вже нікого не було. Містер-любитель-лякати-людей встиг обійти столик, і сісти на крісло навпроти.

– Чого такий блідий? Я ж лише пожартував! – привітно розсміявся він.

Але у відповідь на злісний погляд Мелфоя лише підняв руки, в знак вибачення.

– Якого біса!? – тільки й зміг видавити з себе спантеличений усім підряд хлопець.

– Я ж лише пожартував! Звідки мені знати, що ти в поганому гуморі? І не дивись так на мене. – під пристальним поглядом, Гаррі здався, – та добре вже! Вибач.

І тиша. Певний час ніхто не сказав ані слова. Драко, всіма силами намагаючись виглядати байдужим, повернув голову до вікна. А Гаррі…неважливо.

– Чого тобі? Навіщо прийшов?

Поттер аж повеселішав від продовження діалогу.

– Я тут дуже часто буваю, це моє улюблене кафе. Тут просто найкраще лате! Чи ти більше любиш капучино?

Лате значить…

– Тц…

– Ти щось сказав?

– Будеш щось замовляти? – ніхто й не помітив, як Олекса тут з’явилась.

– О, Олекса! Мені як завжди, але з цукром. Два пакетики

– З собою чи…

– З собою.

Дівчина посміхнулась, і розвертаючись кинула нечитанний погляд на спантеличеного Мелфоя. Питання так і хотіли политись нескінченним потоком, але…

Ні. Не зараз.

Так і мовчали вони доти, доки замовлення не було принесено. Раптово Драко встав з-за столу, залишаючи гроші за не зовсім своє лате, та вже зібрався виходити.

Якби йому буквально не впихнули в руку папірець, він вже йшов би звідси не озираючись.

Хлопець обернувся.

Знову нікого.

“Це у нього стиль спілкування такий? Записочний…”

– – –

Ручка

День, як і завжди, починається із човгання тапочок по підлозі, і відміток в календарі. Як тільки прийшло розуміння, що осінні канікули вже на носі, Драко завис. За відчуттями серпень був ще вчора…

 

Чорт.

 

Ага, і коли тоді цей тупорилий осінній бал? Типу сьогодні ввечері?

 

Чорт 2.0

 

Звичайно, він не збирається йти туди. Непокоїть лише зустріч, назначена на сьогоднішній вечір. Якраз неподалік від місця проведення цієї події…ні, Драко йде просто на зустріч з..другом? Знайомим? Господи, хто він йому взагалі?

 

***

 

Про всяк випадок, Мелфой ще раз, перед виходом, зиркнув на себе в дзеркало. Широкі чорні джинси та зелений джемпер. Останній раз підправивши зачіску, він вийшов з дому.

По дорозі зустрілось чимало розфуфирених учнів, що, вочевидь, йшли на шкільний бал. Драко вже встиг не один раз подумати про те, “яка ж тупа ця триклята подія” і “що за бовдур її вигадав?”.

 

Ах, ось і цей очкулярик. Стоїть, чекає. Мабуть, ще й прийшов спеціально раніше, еге ж?

 

І тут Мелфой не витримав:

 

– А тепер викладуй нарешті, чого тобі? Якщо ти й тепер загадково зникнеш, замість праху залишивши записку, я тебе власноруч зітру в порох, як довбаний сухарик!

 

Гаррі ж просто засміявся. Так невинно, наче це не він щоразу залишає свого співрозмовника наодинці з думками, не даючи жодного натяку на те, якого біса відбувається.

 

– Вибач-вибач. Це було так невиховано з мого боку, просто жахіття якесь! Ох, пробач цю грішну душу! – побачивши, що співрозмовник буквально пожирає його поглядом, інстинкт самозбереження змусив похабцем додати, – я лише хотів повернути тобі ручку. Пам’ятаєш? Тоді, коли я зайшов до тебе в клас.

 

Гаррі простягнув руку з ручкою в ній.

 

– Та забий вже на неї. Це все, що ти хотів мені сказати? І заради цього я перся аж сюди? Тьфу! – Мелфой вже розвернувся, з наміром піти. Тільки його вхопили за руку.

 

– Стій! – запала коротка тиша. Ініціатор зустрічі наче ніяк не міг підібрати слова. – цей…давай так: ти виконуєш одне моє прохання, а я, натомість, більше ніколи на тебе навіть не погляну. Згода?

 

– Де гарантія?

 

– Гаррі Поттер, 9-А клас, перший ряд, третя парта. Класний керівник Ольга Володимирівна. Вулиця Шевченка 4, другий під’їзд, четвертий поверх, квартира 7. Номер телефону: 0684358890. Записав?

 

– Курва…

 

– Що?

 

– Пішли, кажу.

 

Ось так вони й опинились у школі. В актовому залі, де музика давно лунала на повній гучності, а учні скакали (танцями це назвати важко), ніби перед цим добряче випили, попри те, що алкоголю на шкільних вечірках точно бути не має.

 

Приєднуватись до всіх Драко ніхто не примушував. Було тільки прохання залишитись тут ще бодай на пів години. А він що? Він послухав. Взяв собі склянку з лимонадом, і з відсутнім поглядом сперся на першу ліпшу стінку, за весь час так і не торкнувшись губами до напою.

 

Хвилини минали, а хлопець жодного разу навіть не глянув на годинник. То дивився на підлогу, то шукав поглядом знайому постать – причину, чому він зараз тут. А вона не зважала. Просто веселилась разом з іншими. Питань було багато, і різних таких. Чому? Навіщо? З якою ціллю? В який момент? Чому я погодився?  Та відповіді годі й шукати.

 

Незабаром від енергійної музики лишились самі спогади. В залі зашепотіли, декі люди відійшли в бік, а інші згрупувались по двоє.

 

– Ей, Драко! – пролунало над вухом, – тобі залишилось страждати ще 10 хвилин, і тоді ти зможеш спокійно про мене забути! А я про тебе.

 

І тут Поттер показав на свій годинник, на якому вже запущений відлік часу. Дійсно, ще десять хвилин…

 

Він зараз серйозно? Таймер? Помилуйте!

 

Шансу на відповідь не дано. Мелфоя вже затягнули ледь не в самісіньку середину танцювальної площадки, і тепер реально хуй знає що робиться.

 

Немає сенсу описувати здивування, й навички танцювальні теж. Докори сумління, зніяковілість, останні відголоски адекватного мислення, рішення здатись. Мелодія просто сама ним гралась, як хотіла. Як ляльковод: схоче, підніме руку. Або ж заставить танцюватм вальс? І все, контроль втрачено. Пиздець, панове.

 

Лимонад вже бог зна куди дівся, і чи дивляться люди, чи ні – неважливо. Немає вже значення, чому він танцює під народні пісні так, ніби ходив на танці пів життя (а він ходив)

 

Мабуть, ніхто й не помітить раптове зникнення двох учнів. Можливо, жоден із присутніх не почує їхньої розмови. Залишається тільки молитись, щоб ніхто не зайшов до шкільної комори.