Дощова леді

Вона завжди сиділа осторонь. Ніжна, тендітна, як перші листочки яблунь і берізок. 

Вона була простою. Кожна мить її життя здалася б для непідготовленого глядача надто нудною і монотонною. Прокидається рано і завжди робить каву в одну і ту ж чашку. Одягає просту спідницю у клітинку кольору кави з молоком, яку вона так любить. Підливає єдиного кактуса, який їй дістався від минулої власниці квартири. Накидає на сніжно-білу блузу пальто і йде на роботу.

Гамір. Вона, як острівець спокою у коридорах університету, така маленька і завжди з посмішкою до кожної швидкої душі, яка старається дістатись потрібної їй аудиторії. 

Тиша. Вона любила сидіти у бібліотеці на самоті. Тихий шелест сторінок якоїсь старої книги. Класика доби Відродження. О так! Високий гуманізм і сфери Раю. Вона їх знала на пам’ять. 

Поспіх. Вона була душею розважливою. Ніколи не сідала у громадський транспорт, де пітні тіла сплітаються у хитромудрий вузол жінок, чоловіків та дітей, де кожен прагне зайняти бажане місце біля вікна і зайвий раз вказати якомусь невихованому молодикові, що потрібно підніматись, щоб надто поважна дама змогла сісти. Вона ходила босоніж тротуарами. Легка, поетична душа.

Дощ. Вулиці розквітають парасольками. Вона ніколи не мала парасолі – не розуміла навіщо. З неба на землю повільно втікала вода, а вона крокувала вулицею, тримаючи в маленькій руці свої підбори. Перехожі ніколи не дивились на неї. Нащо їм споглядати чуже щастя?

Маленьке озерце неба на землі, де хмари зникають у небуття. Вона руйнувала ідилію водної гладі, ніби гігант, що прийшов затопити світ одним кроком. Вона буда душею мрійливою.

Кава. П’ята філіжанка. 

Вона любила каву й дощ. Вона любила своє підвіконня і плед. Любила книги і Відродження. Може, вона любила Бароко. Єдине я знаю точно – вона не любила мене.