Дощ

Пустими вуличками Лондона гуляв вітер. Сипалося буре листя дерев. По глиняним черепицям стукотіли краплі дощу, наполегливо стараючись пробратися в сірі будинки. Десь в картонній коробці скрутився кіт. Це не надто допомагало йому боротися з дощем, та все ж краще, ніж нічого.

Та ось повз нього пробігли прудкі ноги, і краплі води здійнялися вгору. Він піднявся і гнівно засичав.

***

Натаніель біг не чуючи ніг. Йому було так весело. Справді весело. Він не відчував такого щастя ще з дитинства. Волосся його зовсім змокло і хвилями липло до обличчя й спини. Плащ був забутий десь далеко позаду. Та йому не було холодно – жар розпирав його легені. І він сміявся. Голосно і щиро, вперше не турбуючись про думку оточення.

– Бартімеусе! Де ти, Бартімеусе?! – впевнено він викрикував на всю вуличку. – Признай, що здався!

– Яке ти нетерпляче хлопча, – прозвучало десь над вухом.

Хлопець глянув вверх і побачив сизого орла, що ніби й не помічав зливи – крила його вимахували в повітрі, наче в погожу днину. Джин пхикнув.

– Орел ніколи не програє людині, особливо такій, як ти. Тільки глянь на себе! Ми пробігли всього нічого, а ти вже схожий на щура, що от-от помре!

Як дивно, але Натаніель знову засміявся.

– Це я пробіг, а ти – летів!

– Я і бігти швидше тебе можу! Ось глянь – до того кінця вулиці, що звертає вбік, я добіжу всього за хвилину.

– Брешеш! – скрикнув хлопець крізь дощову завісу, добре знаючи, що Бартімеус каже правду. – Тоді наздожени мене!

І він знову побіг. І вперше впав. Ноги підвели його, втомлені довгою, незвичною для нього біготнею. Вони злегка тремтіли та гуділи.

– Наздожени кажеш? – насміхався Бартімеус. – Ну ось, прошу – догнав!

Натаніель на це нічого не відповів, лише втомлено повернувся на спину і закрив очі. Краплі тарабанили по його розчервонілому обличчю, дещо його охолоджуючи. Тепер його огортав якийсь невимушений всесвітній спокій. Він слухав дощ, відчував вітер…

– Й довго так будеш лежати? – перервав його думки все тей же голос. – Давай скажу тобі, що буде завтра, якщо ти ще не здогадався: ти захворієш, зляжеш з кашлем і температурою, і накажеш з тобою няньчитися, замість того, щоб мене відпустити!

Натаніель прикрив рукою очі, щоб мати можливість поглянути на Бартімеуса. З цього ракурса було видно тільки його темні пташині лапки.

– В цьому і задум.

Поки він це сказав, йому до рота залетіло кілька крапель води, то ж він вирішив далі багатозначно мовчати і усміхатися, спостерігаючи за чужою реакцію. А та не заставила на себе чекати.

– Я на таке не підписувався!