Дотримана обіцянка

Єва

Я прокинулась від власного кашлю. Або ж прокинулась, щоб покашляти. В горлі стояла суміш з піску, землі, каміння і ще чогось скрипучого. І скільки б я не намагалась усе це виплюнути – марно, довелось ковтати знову і знову. Десь на пʼятий ковток до мене дійшло, що я зовсім не знаю де зараз знаходжусь. В пеклі мало б бути гірше, а в раю навряд прокидаються ось так. Отже, я досі жива. Намагаючись не рухатись, я роззирнулась. Довкола було трохи вільного простору, але недостатньо, щоб встати на повний зріст. Згори жевріла тоненька цівка сонячного світла. То я під завалами чи що? Тепер я спробувала обережно поворушити своїми кінцівками, щоб зрозуміти наскільки усе жахливого. Ліва рука миттю озвалась гострим болем в передпліччі, який розійшовся по всій кінцівці. Гаразд, лівої руки у мене тимчасово немає. Принаймні із правою усе гаразд. Але права нога відгукнулась пекучим болем в мʼязах стегна. Точно, там досі був дріб, який устиг всадити в мене Кенні… Ліва нога нила тупим болем в коліні – мабуть, просто забій, хочу вірити, що просто забій. 

Гаразд, могло бути гірше. Є принаймні по одній кінцівці кожного виду, а це вже багато. Особливо у випадку з головою. Тепер треба якось вилізти з цієї купи, бо навіть тіла не знайдуть, якщо все-таки помру. Але рухати усі ці конструкції я боялась. Один невдалий рух і поховаю себе ще глибше. Мені потрібно світло, щоб оглянути усе, але звідки його взяти? Правою рукою я почала рискати по кишенях своєї куртки. При мені досі лишилась фляга з оливою і можна було б використати її, але бракує відкритого вогню і чогось, що можна змастити цією олією… А тоді пальці нарешті намацали запальничку. Милосердні стіни, прошу, нехай вона не буде пуста! Благаю! 

На диво, моє бажання було почуте. Тепер у мене було трохи світла і я могла роздивитись інтерʼєр своєї імпровізованої труни. Теоретично вибратись звідси я могла лише через верх, але і це не стовідсотково. Та що іще мені лишалось робити? Далі лежати тут і чекати смерті? Занадто нудно і болісно. Підтягуючи до себе ноги, я встала на одне коліно і вперлась правицею у велику брилу над собою, з-за якої жевріло сонячне проміння. Вона не хотіла піддаватись, відбилась жменьками землі, що сипались на мене, але це вже було діло принципу: якщо і після такого я вижила, то якось вже соромно помирати. В якийсь момент я навіть спробувала допомогти собі і лівою рукою, але швидко пошкодувала, не стримуючи стогін болю. Добре, у мене точно немає лівої руки. Коли вже я хотіла покинути цю марну справу, каменюка піддалась. Поволі підводячись, я піднімала її, аж доки не змогла відштовхнути. На мене впала остання жменька землі, але тепер я бачила сонце і могла стояти на повний зріст. Вже трохи за обід. То я тут пролежала… пів дня. Вражає. 

Далі було найцікавіше – вибратись з цієї ями. Якби у мене було хоча б дві здорові ноги, це було б легко… Тоді я згадала про ППМ, що досі висів на мені, ніби стара ганчірка, а не купа важкого металу. Обережно підбираючи рукоятку, що теліпалась без кобури, я спробувала випустити кішку і це спрацювало. Сьогодні мій щасливий день! Трохи зусиль і я опинилась на поверхні. Печера повністю була зруйнована, поблизу утворилось не одне провалля. Дивлячись на це усе згори, я відчувала особливий трепет щодо факту свого виживання. І тільки-но я хотіла вже зробити висновок, що довкола нікого не було, як щось ворухнулось позаду, змушуючи мене обернутись і виставити перед собою обрубок леза. Але ця постать проігнорувала мене і лише продовжила повільно сунути до невеличкого лісу поруч. Як слід придивляючись, я нарешті впізнала у ньому Кенні. Йому дісталось не менше, ніж мені. Мабуть, у нього геть усе погано. Але ризикувати я не могла. Сховавши меч, я поквапилась наповнити револьвер новими набоями. 

Кенні зрештою осів під деревом, скидаючи із себе ППМ. Я рухалась до нього, бо більше не було куди йти. Тут довкола глушина, нема до кого повзти, щоб отримати допомогу. Але лишатись на місці теж не дуже хороший варіант – можу втратити свідомість без чогось, на чому можна сфокусуватись. А хто зна, що може зробити Кенні з непритомною жінкою, яка так ганялась за ним. Тож мені потрібно було якщо не добити його, то хоча б просто поговорити, щоб не заснути знову. 

Нарешті докульгавши до нього, я сіла на траву за декілька метрів від нього, усе ще тримаючи револьвер в правиці. Це було достатньо безпечно. 

– Жахливий вигляд маєш, Різнику. 

А я мала жахливий голос, та це не головне. Частина його голови страшно обгоріла, по всьому тулубу виднілись плями крові від ран, що ми із Леві йому лишили. Хоча, мабуть, тут були і якісь інші. Може, він теж виповз з-під завалів? Зміряючи мене кволим поглядом з-під вій, він спробував хмикнути, але не дуже вийшло.

– Як і ти, Липо. 

Я посміхнулась, ігноруючи біль від ран на щоці. Таки упізнав! 

– А я усе думав… де бачив такі очі. Багато шльондр перетрахав з зеленими очима… Усе не міг згадати, але ось ця твоя іграшка… 

– Багато, та не всіх. Тебе не було серед моїх клієнтів. 

Тепер викривлення його вуст більше нагадувало глузливу насмішку. 

– Навіть зараз не можеш не брехати? В стінах немає жодної повії, яку б я не знав.

– Вона перед тобою. Я давно вже клієнтів не беру, але… кажуть, колишніх в цій справі не буває.

– Кажеш… давно клієнтів не береш? А як же Аліса? Її історія із Леві? 

Ось тут я була здивована. Якщо він точно знає зовнішність Аліси, отже особисто спостерігав за нею… Не думала, що він стане витрачати на таке свій час. 

– Адже ти хотів спіймати Алісу, спробувати натиснути на нього через неї, але щось пішло не так, правда? Це була лише вигідна обом угода.

– Маю визнати… я вас недооцінив. Ти і коротун… ви непоганий дует… 

Так, я теж про це думала. Але… Ні, зараз не можна думати про найгірше, не перед ним. Кенні і так багато у мене забрав. 

– Скажи мені… чому ти покинув свого любого племінника? Леві досі нічого про тебе не знає… 

– Звідки ти?.. 

Здивування на його обличчі було найкращою винагородою. Так, заради цього я працювала увесь цей час. 

– Вона представилась доглядальницею, яку ти знайшов для свого діда. 

– Не було ніякої… доглядальниці. Я б не займався такою маячнею.

Якби не досвід, якби не той час, який я вже знала Ерату, я б може здивувалась і злякалась. Якщо хтось здатен обійти мене в брехні, то тільки вона. І якщо вона десь збрехала, значить правда була або несуттєвою, або занадто болісною. 

– Я не можу точно стверджувати, але вона, здається, тісно працювала з тобою… Байдуже загалом. Судячи з твоєї реакції, вона не повністю мені збрехала.

– Чому сама йому не сказала, якщо?.. 

Я б стенула плечима, якби не ліва рука. 

– Не знаю, вирішила пожаліти, мабуть. Не кожен переживе новину про родинні звʼязки з тобою… 

Мене перервали чиїсь швидкі кроки. Наставляючи револьвер на Кенні, я наважилась обернутись. До нас біг якийсь розвідник. 

– Ти ж… Єва, так? – було першим, що він спитав, коли нарешті зупинився поруч. 

– Так. 

– Нікуди не йдіть! Я приведу допомогу! 

Ніби ми з Кенні могли кудись піти з такими пораненнями. Сумніваюсь, що знову зможу підвестись без чужої допомоги, а на нього навіть дивитись не хочеться.

– То це ти… ти ж знала, що я убив твого батька? І все одно продовжувала… працювати зі мною? 

Я опустила револьвер, відвертаючись від слідів того розвідника. Цікаве питання. 

– А я мала любити того виродка? Дякую, що зробив це. 

– Точно… про це я не подумав.

– Памʼятаєш дівчину з Мітраса, низьку блондинку, що представилась твоєю донькою? 

Я не знала навіщо це кажу. Чомусь зараз я відчувала потребу обговорити це із ним, як із колегою. Яка вже різниця в принципі? 

– Це коли я тебе споїв? 

– Так. Ця твоя донечка була під моїм керівництвом у Стохесі. Це вона і наробила той дебош, вона була другим титаном. Я можу передати їй декілька батьківських настанов, якщо маєш бажання. 

– Хай їбашить далі… і не здається. 

Я посміхнулась у відповідь на його викривлені вуста. Так, я передам. Обовʼязково. І обовʼязково вбʼю після цього… Трава за мною знову зашелестіла. Тепер йшло двоє людей. На цей раз я оберталась без страху. До нас йшов той самий розвідник, але тепер у супроводі Леві. Так, це точно мій щасливий день. 

– Усі вижили? – спитала я, як тільки він зупинився переді мною. 

– Усі, окрім тебе. 

Я посміхнулась. Знову хотілось стенути плечима. 

– Але я стримала своє слово. 

Розмову Кенні і Леві я не те що погано памʼятаю – не памʼятаю взагалі, десь під час неї я не втрималась і все-таки впала у безтяму. Я памʼятаю лише, як усі метушились довкола мене. Памʼятаю біль, коли мені промивали рани, коли діставали дріб. Памʼятаю, що хтось намагався тримати мене за руку. А потім червоний відтінок перед очима перетворився на чорний і спогади урвались.

 

– Молода пані, час вставати. 

Ніжний голос Ґретти звично витягнув мене зі сну. Розкриваючи очі, я побачила саму Ґретту та інших служниць, які розсували штори на вікнах, впускаючи трохи ранкового сонця. Я поквапилась посміхнутись.

– Доброго ранку, Ґретто.

І вона посміхнулась мені у відповідь. 

– Прокидайтесь, – мʼяко наполягла вона знову. – Воду та одяг вже приготували. У вашої матінки сьогодні важливий гість, тож вам треба бути гарною. 

– Гість? Який гість? 

– Пан Блюм, молода пані. 

Я скривилась. В минулий раз, коли він тут був, мама зовсім перемінилась, майже не говорила до мене. Відтоді вона лише дивиться на мене тим гидким поглядом, який змушує шкодувати про власне існування. Що він зіпсує на цей раз? 

Вставати з ліжка було збіса холодно, тож я поквапилась. Водні процедури для мене закінчились не дуже швидко – усе хотілось лишити руки в теплій воді, погрітись трохи. Далі мені допомагали одягатись і збирати волосся. Лише коли на голові зʼявилась охайна висока зачіска, а на тілі переливалась пишна сукня молочного кольору, я наважилась спуститись до столу разом з Ґреттою. За столом Емі уже розливала напої. Я хотіла привітатись із нею, але мама ненавидить, коли я так роблю, тож довелось просто кивнути. Одразу після цього я присіла у реверансі: 

– Доброго ранку, мамо. Вітаю, пане Блюм.

Мама звично проігнорувала мене, але пан Блюм привітався навзаєм. 

– Ти спізнилась. У тебе незабаром заняття з музики. 

Беручись за їжу, я намагалась приховати свою широку посмішку. Вона звернула на мене увагу… 

– Я пам’ятаю про це, – вимовила я якомога відповідальніше.

– Тоді їж швидше. 

І я намагалась. Краєм ока я бачила як пан Блюм поклав свою долоню на долоню матері, щось їй шепочучи. От тільки шепотіти його, мабуть, не навчили, тож я усе чудово чула:

– Можливо, тобі не варто бути такою жорстокою із нею? 

– Це не тобі вирішувати.

Зрештою, я справді запізнилась і лише я була в цьому винною, бо загралась під час ранкового туалету. Швидко доїдаючи, я підвелась зі столу та рушила у напрямку музичного кабінету. Перший час на очах в матері я йшла ніби справжня леді, а потім, поза її контролем, я дозволила собі зірватись на біг, аби точно не запізнитись. Увійшовши до кабінету, я привіталась зі вчителькою, звично вислухала зауваження про свій зовнішній вигляд і сіла за піаніно. Вчителька одразу ж подала мені одну з найтяжчих композицій. 

– Можливо, мені варто заграти щось легше спочатку? Щоб пальці розім’яти. 

– Нікому вже нецікаві легкі композиції, молода пані. Вам слід навчитися відповідати стандартам суспільства. 

І я грала. Що вже поробиш? І звісно ж грала я паршиво. Вчителька у звичній манері обірвала мій виступ і попросила витягнути руки. Болю на цей раз я не відчувала. Було лише трохи лоскотно і холодно, а вже потім почало пекти.

Я знову грала, мене знову били. 

Я знову грала, мене знову били.

Вчителька нарешті вирішила пояснити мені проблемну партію.

Я зіграла.

Мене знову вдарили.

Десь незабаром пісочний годинник беззвучно оголосив про закінчення заняття. Я вибігла з кабінету якнайшвидше. Було байдуже на зауваження, байдуже на зовнішній вигляд і на усі правила. На очі накочувались сльози.

Чому я повинна відповідати стандартам суспільства?

Чому суспільство таке жорстоке? 

Невже я справді повинна виконувати будь-які їхні забаганки? 

Без цього мене не полюблять?

Зупинилась я лише в зимовому саду. Забиваючись поміж кущів пишних і запашних троянд, я закрила обличчя руками і нарешті наважилась розплакатись. Руки пекли зараз занадто сильно. 

– Молода пані, із вами усе гаразд? 

Підводячи очі на голос, я зустрілась із Вайорелем, що схилився наді мною. 

– Цілком, дякую. 

Але він не поспішав йти, лиш остаточно покинув свої справи, сідаючи поруч. 

– У мене є дещо для вас. Але ви маєте посміхнутись. 

– Це квітка? 

– Це незвичайна квітка. Вона дарує удачу, але дуже не любить чужі сльози. 

Від його таємничого тону ставало тепло на душі. Я давно вже не дитина, давно перестала вірити у ці його оповідки, мені ж вже десять. І все-таки зараз я не могла не стерти сльози і не натягнути посмішку. Тоді з-за спини він дістав неймовірної краси червону троянду. 

– З цією квіткою шановані лорди просили руки у найпрекрасніших леді і знали, що їм не відмовлять. А прекрасні леді з цією квіткою завжди мали чудові успіхи на уроках музики. 

Тепер моя посмішка була справжньою. 

– Дякую, Вайорелю. 

На обід я зʼявилась із бутоньєркою з цієї троянди. Пан Блюм навіть зробив мені комплімент і сказав, що червоний мені пасує, від чого мій настрій остаточно піднявся. Опісля я знову сіла за вишивання. Декілька днів тому мені захотілось вишити щось для мами – можливо, так я зможу показати їй свою любов. Можливо, так я дізнаюсь, що моя любов взаємна… 

– Привіт.

Я підвела голову на голос. Емі дещо боязко увійшла до бібліотеки із тацею і свічником. 

– Мама сказала принести це тобі.

– Дякую.

На столик поруч вона поставила тацю, на якій було трохи ще паруючого печива і чай. Тоді ж Емі почала запалювати довкола мене свічки. 

– Єво, тобі ж казали не сидіти в такій темряві. Усі очі собі зіпсуєш! 

– Та яка це темрява? Усе ж видно! 

– Я подивлюсь на тебе через десять років! Будеш ходити в страшезних великих окулярах і відлякуватимеш ними усіх чоловіків! 

Відкладаючи вишивання, я тихо розсміялась. В компанії Емі можна було не прикривати рота долонею і не хихотіти награно, як мене завжди вчили. 

– А от і не буду! Через десять років у мене буде гарний, багатий чоловік. Він забере мене до свого маєтку, де я стану господинею. У нас будуть діти – стільки, скільки він забажає. І я обовʼязково заберу тебе із собою, щоб ти бачила це все і кусала лікті від заздрощів! 

Вона закотила очі, сідаючи на підлокітник мого крісла. 

– Звучить не дуже правдоподібно. 

Я стенула плечима.

– Але таке буде. Колись-таки батько продасть мене комусь. Я маю зміцнювати силу своєю родини, це мій обовʼязок. 

– Такому я точно заздрити не буду. 

Це змусило мене посміхнутись. І добре, що не заздритиме. Справді немає чому. 

– Вайорель казав, ти знову була засмучена. 

– Та це пусте, Емі. Він завжди трохи перебільшує. 

Але вона і слухати не хотіла, обережно перебираючи мої руки у свої. Великими пальцями вона ніжно провела по моїх кісточках. 

– Знову музичка з тебе знущається? 

– Ну, може, трохи. Не більше, ніж зазвичай. 

– Отже, знову питиме солоний чай.

З моїх вуст зірвався істеричний смішок. Вона ж несерйозно зараз? Емі ж жартує, правда? 

– Ну що? Чому ти так дивишся? 

– І скільки вже ти її таким частуєш? 

Вона відвела погляд кудись у книжкові полиці, ніби підраховуючи. 

– Відколи мене почали пускати на кухню. 

Я поквапилась вирівняти свою спину, натягуючи маску справжньої пані. 

– Я не очікувала від тебе такого, Емі, – вимовила якомога драматичніше. – Такий вчинок не гідний моєї прислуги. Можеш збирати свої речі. 

За мить ми обидві вибухнули сміхом, заледве не скочуючись з крісла. Ми із нею завжди любили пародіювати дорослих. У Емі виходили чудові карикатури на моїх батьків, а мені більше подобались абстрактні образи. Це завжди було весело і ніколи не набридало нам. Щоправда, я завжди боялась, що хтось помітить, дізнається про таку нашу забавку. Окрім того, щоб покарати мене, покарають і Емі. Нас можуть розлучити зовсім, якщо подумають, що вона погано впливає на мої манери, а цього я не переживу. Тож доводилось такі карикатури ставити виключно у цій бібліотеці, куди не потикається ніхто, окрім прислуги, якій наказано знайти мене. 

Незабаром Емі пішла далі виконувати свої обовʼязки служки, а я продовжила вишивку, перериваючись на чай із печивом. Якби ж тільки я могла покинути усі ці марні уроки музики, малювання, поезії, релігії та іншої маячні! Чому я не можу просто шити? Хіба цього недостатньо? Я добре вмію вправлятись з голкою і, впевнена, зможу ще краще з часом, з практикою. Чому це нікого не цікавить? 

Незадовго до вечері я нарешті закінчила із вишивкою. Це була невеличка хусточка, по краях якої тепер розквітли пишні букети темних руж. Краї я також прикрасила простим візерунком, який не сильно б відвертав увагу від квітів. Обережно розправляючи її у своїх руках, я довго вглядалась в кожний стіжок, кожну ниточку, намагаючись знайти недоліки, помилки. Все-таки це була моя найкраща робота. 

Я зібрала усі нитки та голки, які взяла для вишивання і загасила свічки. Тепер слід було зайти до своєї кімнати і перевірити чи гарно я виглядаю. По дорозі мені пощастило перестріти одну зі служниць, у якої я ввічливо попросила забрати тацю з бібліотеки. Я звісно могла б це зробити сама, але справжні пані таким не займаються. 

Перед дзеркалом у своїй спальні я знову і знову рівняла тканину сукні, ховала пасма волосся, що вибились із зачіски за день. Наостанок я провела пальцями по червоних пелюстках троянди досі причепленої до корсету сукні. 

– Подаруй мені удачу, гаразд? Якщо зробиш це, я обіцяю більше ніколи не плакати. Будь ласка. 

Перед вечерею мама завжди читала. Улітку читала в зимовому саду або ж на вулиці, але зимою вона завжди читала біля каміну, в головній залі, тож зараз я саме спускалась до неї. Максимально тихо я увійшла до зали. Вона звично сиділа в одному з крісел. Замість книги в її руках був аркуш, на краєчку якого виблискувала печатка. Лист. Лист від батька? Він скоро повернеться? Ні, це не батьків лист. Вона не посміхається, читаючи його листи. Навіть відволікати її перехотілось… Та її усмішка була короткою, міняючись невдовзі на звичну байдужість. Тепер нарешті я наважилась підійти до неї. 

– Мамо, я вишила це для тебе. Подивись, будь ласка. 

Але простягнута мною рука із хустинкою залишилась проігнорованою. Вона лише взяла до рук інший лист з тої купи, що лежала у неї на колінах. Ніби мене не існувало… 

– Мамо, будь ласка, пробач мені. Я винна, я визнаю це. Я поводжусь жахливо і мені нема виправдання, але найменше, що я можу зробити це просити вибачення і віддати тобі це, як вияв свого розкаяння.

Я не знала за що прошу вибачення. Можливо, за сьогоднішнє запізнення на урок музики? Чи за те, що минулого року розбила чашку з дорогого сервізу? За те, що гучно сміялась з Емі в дитинстві? А може загалом за те, що воджусь із нею, з дочкою нашої служниці, у якої навіть батька немає? За те, що хочу забагато? За те, що даю замало? За те, що недостатньо старанна чи слухняна? За те, що недостатньо хлопчик, аби стати спадкоємцем? За те, що народилась не такою? Чи просто за те, що народилась? У будь-якому випадку… просити вибачення здавалось правильним. Я не знала свою провину, але знала, що вона є. Інакше б моя мама не була такою нещасною. 

Але вона знову проігнорувала мене. Мені захотілось плакати, та я стримувалась, адже пообіцяла. Чому вона не може просто любити мене? Хіба ж я настільки жахлива людина для такого? Чому інші дівчата на балах кепкують з прислуги, а одразу потому розповідають як ходили на ярмарок з батьками, їздили до театру, самотужки підбирали тканину і фасон для нової сукні, адже мама їм дозволила? Я гірша за них? Справді? У чому ж тоді? Я завжди ставлюсь до прислуги з повагою і ніколи не дозволю собі образити їх поза очі. Як би сильно моя вчителька не била мене, але серед дівчат свого віку я граю на піаніно ледь не найкраще. Я чудово знаю етикет, набагато краще за інших. Мої реверанси часто кращі за реверанси дорослих пані. Я засвоїла мову квітів, поезії, образотворче мистецтво, знаю не одну молитву на пам’ять і регулярно молюсь. Але стіни глухі – єдине, в чому я певна точно. 

Так, я не одна з тих, кому усе легко дається. У мене немає таланту, вродженого музикального слуху чи ще чогось подібного. Але я готова старатись, я стараюсь! Деякі дівчата розповідали, що могли нахамити своїм вчителям, могли не зʼявитись на урок чи влаштувати істерику, але не я. Я завжди була покірною, я завжди намагалась вчитись і засвоювати щось нове. Але… цього мало? Справді? Чому я досі недостатньо ідеальна, щоб мати маму? Що ще мені треба зробити? Стати хлопчиком? Я б стала, справді стала, якби тільки знала як. У жодній книжці нашої бібліотеки не написано про таке… 

– Мамо, будь ласка, подивись на мене. Я впевнена, що існую і зараз звертаюсь до тебе, а ти просто ігноруєш мене. 

Я знала, що це була грубість, це було нечемно. І я одразу ж пошкодувала про свої слова. Але в ту мить вона нарешті поглянула на мене. І знову в її очах не було нічого хорошого. Я знала, що вона хоче вдарити мене. І вдарить. Але я сподівалась на помилку. 

Вона відклала листи, що досі читала, і підвелась рівняючись зі мною. Тоді ж вихопила моє вишивання і покинула його на підлогу, дзвінко притоптуючи своїми вишуканими чоботами на підборах. Не вдарить? Справді? 

– Це неважливо, тож годі мене відволікати. 

В деяких книжках, які я читала, написано, що за своє щастя, за свою правду треба боротись. Може, це саме той випадок? Якщо вона просто перевіряє мене? Тоді я маю показати усю свою рішучість. 

– Це важливо! – мій голос затремтів, зриваючись на крик. 

Але я помилилась. Якщо вона чогось і хотіла від мене, то точно не рішучості. 

– Хто навчив тебе такої поведінки? 

У скронях загупало серце. Вона ж на Емі подумає! 

– Я… прочитала в книжках. 

Опускаючи голову, я намагалась демонструвати смирення. Яка ж я дурепа! На що я тільки сподівалась? 

– В книжках, які мають читати жінки, про таке не пишуть. Я забороняю тобі заходити до бібліотеки. 

Перш ніж усвідомити сказане нею я кинулась на коліна.

– Будь ласка, тільки не бібліотека! Мамо, прошу! Я все зрозуміла! 

Але вона не хотіла мене чути. Я лише дужче її розізлила. Грубо хапаючи мене за плечі, вона поставила мене на ноги і наказала виставити руки. Було не страшно, рівно допоки вона не взялась за коцюбу. Коли ж вона набрала трохи розпеченого вугілля, перед очима попливло від паніки. 

– Пані, що ви?..

– Геть, – засичала мати на прислугу. 

А якщо я втечу зараз? Але… куди мені бігти? До кого? Буде лише гірше зрештою. Я маю бути покірною. Справжні жінки завжди слухняні. Це усе, чого вона насправді хоче від мене. Зажмурившись, я глибоко вдихнула та примирилась зі своїм становищем. Але жар на моїх долонях вибив усе повітря з моїх легенів, змусив широко відкрити очі і дивитись на її сірий погляд. 

Відкидаючи коцюбу, вона обхопила мої долоні, змушуючи стиснути вугілля сильніше. 

– Запамʼятай цей біль, Єво. Якщо не навчишся послуху, якщо і далі продовжиш вірити у свою особливість, у можливість щось змінити, ти згориш дотла від  цього болю. А якщо  навчишся терпіти та вчасно схиляти голову, болітиме ще дужче спочатку, але з часом перетвориться на вчорашній синець. Можеш і далі принижуватись, але ніхто не почує, можеш ламати старе, але нове не побудуєш, можеш відкидати погані варіанти, але залишаться найгірші, можеш уникати болю, але знайдеш лише більший. Тож покинь свої старання і прийми реальність. 

Її шепіт був пустим, але не був злим. Я чула розпач, відчай. В її очах стояли сльози, а не агресія. Це був перший раз, коли я відчула турботу від неї. Я так хотіла її отримати, але зараз не знала що із нею робити. Лишалось тільки сумирно стояти, тримати спину рівно, кусати губу від болю та стримувати свої сльози. Я ж все-таки пообіцяла. 

 

Я маю… я маю дотриматись свого слова. 

Ще не прокинувшись як слід, я поквапилась відірватись від ліжка. Долоні відчувались чужими, я усе намагалась зняти, змахнути щось зайве із них, але ніяк не виходило. Відкрила очі лише коли хтось вклав мене назад і розчепив мої руки. Картинка не одразу видалась мені чіткою, тож Ерату я впізнала лише за купою рудого над собою. 

– Рекомендую утриматись від різких рухів, якщо не хочеш стекти кровʼю.

Я виставила долоні перед своїми очима, щоб оглянути, але нічого особливого не було. Трохи подряпин, мозолі, обламані нігті з купою бруду під ними, гіпс… Нічого нового. Знову сон.

– Ні… я… Мені треба додому… 

Тоді я обережно сперлась на правицю, щоб підвестись.  

– Єво, ти у себе в кімнаті. Ми в штабі Канцелярії. Пригадуєш? 

– Де діти? Що з ними? 

Мені майже вдалось сісти в ліжку, але вона знову відкинула мене назад, тиснучи на плечі. 

– У тебе немає дітей, заспокойся. 

Полишаючи спроби підвестись, я спробувала оглянути кімнату. В голові усе ще нестерпно паморочилось. 

– Як це – немає? Вони померли? 

– Я не розумію про кого ти. Можливо, ти знаєш імена своїх дітей?

– Де Леві? Ханджі? 

Єдине в чому я була зараз впевнена – її важкий видих був сповнений щирої ненависті до мене. 

– Ханджі поранена, але на ногах може стояти, на відміну від тебе. Леві цілий та неушкоджений, хіба що кілька подряпин. Вони разом з рештою Розвідки в південних казармах зараз. І це для мене вони діти, а для тебе – відповідальні дорослі. 

– Загін, – нарешті я згадала це кляте слово! – його загін. Що з ними? 

– Із ними теж усе гаразд. І з твоїм милим помічником. І навіть Ерена з Хісторією повернули, доки ти десь валялась, уявляєш? І Кенні помер. Але важко сказати хто саме його добив – чи ти, чи Леві, чи печера. 

– Скільки часу минуло відколи… відколи я… 

Слова знову повтікали, ховаючись, і в мене зовсім не було сил їх шукати. 

– Тебе знайшли і привезли сюди вчора ввечері, зараз ранок. Справді нічого не памʼятаєш? 

– А мушу? 

– Не знаю, я б памʼятала як розбила ніс лікарю, який просто намагався зрізати з мене одяг, щоб обробити рану. 

Стіни милостиві… Я звісно розуміла, що колись таке станеться, але менш соромно від того не було. 

– Я багато шкоди наробила? 

– Ти побила трьох лікарів, розбила купу їхнього інвентарю і навіть декілька меблів. Кого побити не змогла, тих подряпала. Пощастило, що я встигла забрати у тебе зброю… І як тільки у тебе стільки слідів від швів з таким ставленням до лікарів? 

– Існують винятки з правил. 

Тепер садна на її щоці трактувались зовсім по-іншому. Як же паскудно вийшло! 

– Треба відлити памʼятник цьому винятку. 

– Треба… 

Не встигла я пірнути в тугу за Йорґеном, як двері до кімнати відчинились, впускаючи Даріуса. І знову він не постукав, і знову я пропустила звук відкриття замків. 

– Чому ти досі лежиш? 

Я могла лише пустити декілька істеричних смішків від такого питання. Переводячи погляд на Ерату, я бачила як схрестились її брови. 

– Бо вона поранена і їй потрібен відпочинок. 

– Я наказав готуватись до коронації. Якщо вона пройде без Липи, це буде цілковита поразка. 

– А кого хоч коронують? 

– Хісторію. Підводься і вдягайся. Щоб за пʼятнадцять хвилин була у мене. 

Оце вимоги… Обережно сідаючи в ліжку, я спостерігала як подруга підвелась і з гучними кроками підійшла до Даріуса. Ривком вона притисла його до стіни, а до горла приставила тоненький ніж. Знову? 

– Нікуди вона не піде. 

– Забери її!

Зазвичай я могла відтягнути її і пригрозити дати по голові, якщо не заспокоїться, але що я маю робити зараз? 

– Ерато, відступись. Все гаразд, – ніби це могло зарадити! 

Її аквамаринові очі блиснули до мене, видаючи безмежну рішучість і впевненість у власних діях. Погано.