Доторки

Петрову дуже подобаються доторки Сергія. Спочатку він це заперечує. Не хоче навіть собі зізнаватися, що волів би аби чужа долоня довше затримувалася на його плечі під час дружнього поплескування. Обіймалися вони рідко, зазвичай просто потискали один одному руки. Але чужі обійми йому подобалися. Та до біса це все, по правді, то його плавило них. Від чужого тіла так близко і відчуття безпеки поряд з цією людиною. Це відчувалося правильно. Тому згодом він вирішує для себе: 

” Та якого біса, я ж не в штани до нього лізу! Я просто тактильна людина і тут немає нічого поганого”. 

І дозволяє собі насолоджуватися, а деколи й самому торкатися. Ніби ненавмисно торкаючись чужих пальців, коли передає папери. Або дозволяючи собі торкнутися руки Сергія привертаючи його увагу.

А Сергій це помічає і спеціально починає торкатися його частіше. Непомітно і ненавʼязливо, але щоразу уважно спостерігаючи за чужою реакцією, що одразу все це припинити, якщо його колезі від цього некомфортно. Але він не натикається на негативну реакцію в сторону своїх дій. Тому продовжує цю маленьку гру. 

Невзначай провести по спині. Погладити великим пальцем шкіру не покриту футболкою поки сам тримає за плече. Торкнутися випадково чужої ноги під столом. Від останнього Петров різко видихає, але нічого не каже. Бо це занадто і щось вже не схоже на тактильність. Він задумується чи завжди так було. Можливо він просто не звертав на це уваги? Він впевнений, що Сергій цього не помічає. Але той дивиться уважно, аналізує і, ледь помітно, задоволено усміхається.

Одного разу Петров просто сидить і працює в офісі за столом: записує щось для лайву і робить помітки. Неочікувано на його плечі опускаються чужі гарячі долоні.Він голосно видихає від несподіванки і випрямляє спину. Але руки не зникають відразу, як це бувало раніше, коли Сергій його торкався. А в тому, що це Сергій він не сумнівається — не багато людей засиджуються в офісі допізна. В повітрі застиг запах чужого одеколону. Він разом з повітрям він потрапляв у легені і, здавалося, паморочив голову.

— Ви вже довго так сидите, Володимире. Спина не болить? — чужі долоні проходяться по плечам, гладять по тканині футболки, а потім зупиняються біля шиї і акуратно тиснуть, зминаючи шкіру. Розминають мʼязи, що затікли за час довгого сидіння.І роблять це настільки добре, що Петров ледь стримує тихий стогін. Бо це занадто.

 Це приємно, бо вмілі руки турботливо розминають спину, що справді деколи боліла після довогої роботи за столом. Це добре, бо він і справді тактильний і дотики Сергія йому подобаються. Це правильно, бо єдине відчуття що він може вихопити з усього виру— це безпека. Його не скривдять і не вдарять. Не зараз. Не тоді коли Сергій стоїть у нього за спиною, так правильно тисне на мʼязи і ніжно запитує про його самопочуття. 

Він відчуває спиною чуже тепло і це справді безпечно, бо, хоч він і ніколи собі в цьому не признається, але давно зблизився з цим неймовірним чоловіком. Розумним, сильним, високим, небезпечним, але турботливим, вірним та уважним. Він ніби став йому… рідним.

— Не памʼятаю, щоб Вас раніше хвилювала моя спина. З чого б це зараз? — трохи повертається, щоб побачити обличчя Сергія через плече і натикається на теплий погляд. Чужі руки все ще мнуть плечі. Іванов посміхається наче  кіт,що обжерся сметани — Що?— не витримує Петров, не розуміючи чого той так шкіриться.

— Нічого, просто вирішив зробити Вам приємно. Трохи підняти настрій, так би мовити— і , чортчортчорт, так правильно проводить великими пальцями по потилиці. З натиском, змушуючи мʼязи розслаблятися, а Володимира легенько здригнутися та вкритися пілоерекцією. 

“Він що курси масажу закінчував?” думає політтехнолог, але старається не подавати виду. Але ж Сергій не сліпий, все бачить.

— І Ви вирішили влаштувати мені сенс масажу? Оригінально — каже зухвало, як завжди. Це його захисний механізм, який ніколи не підводить.

Сергій фиркає, посміхається. Вони знайомі давно і він знає Петрова, як свої пʼять пальців. Кожну реакцію, підтекст, приховану за сарказмом емоцію. Для цього знадобився час, але тепер він спокійно може бути перекладачем з мови Петрова на нормальну, людську. Але не може не подражнити.

— Ну не хочете, то не хочете. Як скажете — хлопає долонями по чужих плечах і забриває їх ніби збираючись вже йти. Але його запають за запʼясток. Чужі довгі пальці не стискають його сильно, але тримають.

—  Стійте —  все, що встигає сказати Петров, але відразу замовкає, бо не знає, що говорити далі. 

” Я не хочу, щоб ви йшли і залишали мене зараз, бо мені надто подобається відчувати ваше тепло поряд”

Ні, звичайно він так не скаже. Не зможе. Бо це ж Володимир Петров. Але Сергій чекає. Очікує підтвердження своїй здогадці. Будь якого. Просто завмерши напівобернутим і відчуваючи чужі гарячі пальці.

— Хто сказав, що ви вже вільні? Якщо почали, то доводьте вже справу до кінця.

Сергій сміється та хитає головою. Таким він є — колючим, жорстким і впертим, коли справа стосується визнання  власних почуттів. Але нічого, Сергій розуміє. Сергій терплячий. Він ще навчить Петрова говорити про власні бажання прямо, без провокативного тону чи вимагання. Все що йому було важливо — він почув і зрозумів. Тепер все вже простіше. 

Він знову опускає долоні на чужі плечі стискаючи, зминаючи тканину футболки і акуратно гладячи відкриті участки шкіри великими пальцями. Петров знімає окуляри. Стає спекотно. І на який біс він погодився? Ще й не дав йому піти. 

“Це ж просто тактильність” думка, якою він захищався так довго, нарешті дала тріщину. 

Він і сам це розумів плавлячись під чужими руками, відкидаючи голову назад і прикриваючи очі. Але зараз це не важливо. Він подумає про це потім, коли буде сам. Він знайде собі виправдання, придумає. А зараз він дозволяє собі насолоджуватися цим простеньким масажем не помічаючи чужої хитрої посмішки.