Доторки

А Янович не любив повертатися додому. Останні пів року для його сім’ї видалися важкими, і як би їх класифікував сам Євген — руйнівними. Для нього це було складно, бо тісний зв’язок ще донедавна і з батьком, і з матір’ю зараз рвався під тиском навколишніх обставин, бридких зізнань і гучних сварок. Щоб притупити відчуття самотності він часто затримувався на футбольному полі, граючи з аматорськими командами, але цього для нього було замало.

Але дещо змінювалося в його житті, а саме дивні стосунки зі Спартаком. Вони не почали товаришувати, не приведи Боже, не стали кращими друзями, чи хоча б нейтральними однокласниками, але майже кожен день бачилися на тому самому злощасному ґанку і, найчастіше, без слів. Як би не хотілося Євгену витурити нахабного новачка зі свого місця тиші, він розумів, що не мав права на це, а самому шукати новий захований куточок не хотілося, тому і залишалося їм ділити маленький рундук на двох, граючись в незрозумілу мовчанку. Женя не міг усвідомити, навіщо Спартак приходить сюди, бо більше з сигаретою його не помічав, а коли спитав прямо, то у відповідь отримав лише незрозумілий рух плечима. Зазвичай Суббота на нього навіть не дивився; занурений у свої думки він наче відпочивав від концентрованої галасливої уваги, яка наздоганяла його по всьому ліцею, окрім цього місця. Іноді Женя називав це подумки ефектом ранкових годин біля водопою, де травоїдні та хижі тварини знаходили тимчасове перемир’я, як і вони зі Спартаком. Себе він завжди уявляв хижаком.

Листопад все сильніше заявляв про свої права, ще не надсилаючи сніжних заметів, але суттєво охолоджуючи природу навкруги. Сидіти просто так ставало нестерпно холодно, але Євген твердо не хотів залишати стару звичку і своє місце, сподіваючись, що першим це зробить Спартак. Але той, знову не виправдавши очікування, просто знайшов в актовому залі старі пледи, що лежали з давніх-давен із гордою приміткою “декорації”, та поклав їх у комірчині біля аварійного виходу. Це дало змогу хлопцям трохи відкласти припинення вже майже звичних ритуалів дихальної гімнастики на свіжому повітрі. Дні змінювалися днями, тижні тижнями, юнаки вперто знаходили можливість побути на закритому від очей клаптика вулиці хоча б чверть години, допоки це дозволяла погода.

В один із таких разів Янович відчував себе паскудно. Перед цим увечері він намагався донести до батьків, що гучно сперечалися одне з одним, можливість дійти до консенсусу, але його очікувано не почули, так ще і на подвоєному першому уроці вищої математики прискіпалася Світлана Олегівна, та не злазила з нього до самого закінчення заняття. Невтішно намагаючись подолати стрес тютюном, Женя так зосередився на цьому процесі, що не одразу почув голос Спартака, який знову був на ґанку під час великої перерви, що і він.

— Щось сталося? Сьогодні виглядаєш гірше, ніж зазвичай.

Янович вже готувався відповісти щось уїдливе або огризнутися, але щось у ньому перемкнуло й шокуючи самого себе, він почав розповідати про всі свої проблеми, і сімейні, і шкільні, і навіть ті, що пов’язалися із самим Спартаком, наче той своїм питанням вийняв стримувальний клапан усіх Женіних негараздів. Суббота слухав напівбоком, не дивуючись та не перебиваючи, з усією властивою йому уважністю, наче зараз йому душу розкривав не випадковий однокласник, а хтось дуже близький. Після того як Євген закінчив, він помовчав трохи, а потім підняв руку та стиснув плече Жені:

— Мені дійсно шкода. — А через декілька митей наче намагаючись помʼякшити голос, промовив, — Я звісно не професіонал, але думаю, твої батьки люди дорослі та самі несуть відповідальність за свої відносини, тут нічого не зробиш.

Женя відчував через куртку вагу долоні Спартака, яку він так і не прибрав. Цей доторк після неочікуваної сповіді дивно зігрівав, не гірше ніж пошарпаний плед біля його ніг, та немов би забирав Яновича в озеро спокою, що несвідомо випромінював Суббота. Євген не знав як правильно реагувати, але злитися ні на себе за вилив емоцій, ні на Спартака що той існує, не хотілося. Так вони й сиділи поряд: розгублений Янович, якому попри все полегшало, рука Субботи, що все так само стискала його плече, та сам Спартак, що знову задумливо поринув у свої думки.

Саме в цей час тепло його долоні та й пустило остаточну тріщину у ворожому ставленні упередженого Євгена.