Достойний демона

А потім в шатро, з зруйнованими в фарш нутрощами, непроханими гостями поприпиралися всі кому не лінь: розвідники, що одразу кинулись розгрібати завали, влаштовувати лігво якесь, не питаючи чи треба, вклоняючись находу, Лагор і зграя Ешона теж не змусила себе чекати. І всі як по сценарію: спочатку кілька секунд дивилися заворожено на Мерін, приходили до тями, вклонялися, і поспішали по наміченому маршруту.

Їм швидко влаштували щось на зразок низького арабського столика з закусками якимись, в оточенні подушок, якихось скручених валиків… Лігво, одним словом. А інші підвішували якісь тканини, не зрозуміло для чого… Паралельно науковці з секретного відділу рапортували швидко Мерін про розкопки, шари грунту, пустоти, підземні глибинні течії, біологічну структуру… Біовипромінювання… Все це було схоже на кашу з термінів, ще й таким галопом прозвітовано, в повному хаосі навколо… Ештон не зміг розібратися що до чого…

Зграя притягла купу пакунків, якісь клунки… Таке було враження, що все підряд. Все шуміло і гуло… І один Ештон стояв, як телепень, посеред цього гармидеру… Що відбувається, взагалі?

Та все стихло нереально раптово – розвідники вимелись, залишивши після себе ідеальний порядок, накритий стіл, з затишним лігвом навколо, тканини в шатрі розвівалися самі собою… Це що якісь Шазарійські кондиціонери? Треба уточнити на рахунок цього… Клунки, що притягла зграя акуратними купками розташувалися навколо… А їхні з Мерін зграї повсідалися за стіл, не чекаючи своїх вожаків і весело про щось перемовлялися.

– Мені, на жаль, вже час переодягнутися.- Підійшла Мерін до Рікона. Той без паузи вручив їй одяг, котрий весь час беріг серед гармидеру навколо, як зіницю ока. І Мерін прослідувала за якусь із підвішених тканин, що колихалися самі собою, наче від протягу… Точно, у вітальні зовнішнього кільця, в його покоях, точно такі тканини… Це точно якісь кондиціонери… Та наступне дійство вимело з свідомості Ештона всі можливі побічні думки: Мерін з великим апетитом “з”їла” створену Ештоном ілюзію і енергетичний прошарок. А тоді… тканина колихнулася і Ештон побачив її оголену ніжку не вище коліна… У Ештона ледь знову дах не зірвало… Ледь втримав себе в руках… Як же це! Хвилююче!!! Він же бачив її буквально годину назад повністю голою… Але ось ця її недоступна близькість… І біохвилі, що дражнять… Вона спеціально? Робить це для нього? І широка посмішка полізла на його обличчя – стало трішки кумедно з ситуації, але дуже приємно! Це розуміння одночасно повеселило, заспокоїло, але і пробудило певний азарт.

А потім Мерін вийшла з-за завіси… Одягнена в бедуїнський одяг, з якимись дивними прикрасами на обличчі, що прикривали ніс і йшли вигадливими ланцюжками від цієї смужки на носі до самих вух… Це чимось нагадує прикраси Оману… Тільки якесь не таке… І в цьому образі Мерін, не зводячи свого хижого погляду з Ештона підійшла до нього, взяла за руку і повела за стіл… І тільки тепер Ештон зрозумів, що зграї притихли, спостерігаючи за своїми вожаками. Соромно не було – але з-за пелени впливу “шепоту” повелителя… того інстинкту… це вивело. Прийшов до тями. Щось часто… Мабуть, це через те, що йому Мерін не вистачало… От на неї і спрацьовує. На жадібність чимось схоже… Тільки… Чорт… Ніби це бажання не мати, а володіти, оволодівати… Чооорт… Не приємно було Ештону усвідомлювати себе в цьому образі – тим хто хоче володіти, та зробити з цим Ештон поки що нічого не міг. Це було вищим за нього.

Вони з Мерін сіли поруч, Ештон її обійняв за талію, переконуючи себе, що Мерін – ось вона, доступна для нього, і остаточно заспокоївся.

– Ми привезли подарунки! Ештон каже, що без подарунків рідних відвідувати не можна!- Порушила Сірін дзвінко тишу. І юрко витягнула з купки пакунків біля себе корбочку і тицьнула через весь стіл Лагору.

– Дякую.- Здивувався Лагор і відмер з свого образу кам”яної гори. Став з непідробною цікавістю розпаковувати. Там була… вода. В кубічній банці. Лагор підняв очі над банкою і поглянув прямо в очі Сірін і з щирою вдячністю повторив:- Дякую. Я поверну її на місце, коли буду вдома.- І Сірін йому сяюче усміхнулась… Вода з провідникової системи Храму… По суті, вона йому сказала: “ми чекаємо на тебе вдома, віримо, що ти повернешся”. Адже ця вода для ларів священна, виносити її з Храму не можна. Це вода з тіл померлих ларів, це вода, що дарує життя дітям, це сама кров Храму. А якщо, ще й врахувати, що вони з різних зграй… Їхніх з Мерін зграй… Серце Ештона щасливо занило… Чорт, вміє його дівчинка розчулити…

І… тиша розчинилася. Всі тицяли подарунки Мерін та Лагору, дещо пояснювали… Розповідали якісь новини… І Ештон умиротворено спостерігав за своєю сім”єю і затишним гармедером… Так спокійно було… Вперше за довгий час. Так, були моменти схожі на цей… Але не так повноцінно, не так… Не так добре, як зараз…

– Ештон.- Тихо звернувся до нього Рікон.- Ми і твої подарунки принесли.- І підсунув йому купку пакунків, що вийняв з його поклажі… Ештон усміхнувся Рікону. Ех, добре було сидіти, поки ніхто не чіпав, але це теж буде не погано – весело. Ну, що він там приготував? Так, сумка-термос з холодовими елементами, який же Рікон молодець – подбав за подарунки, поки Ештон був у відключці (Рікон самозадоволено прийняв похвалу біохвилями, аж заусміхався)… Тут їстівне.

– Це Вам.- Простягнув він кіндерсюрпризи для Мерін та Лагора. Добре, що хоч на цей раз не забув про Лагора, як тоді з амулетами…

– О! Ми свої вже розпакували! У мене трапився такий же, як у Кіра, тому Рікон віддав мені свій!- Зацікавлено і збуджено стала чекати Сірін, що ж трапиться Мерін та Лагору.

– У мене все одно найкращий.- Підковирнув Акелар і похвалився(!) своїм собакоподібним чудом, якого видобув з одягу.

– Зате у мене три! Вогняна істота, як в Кіра, пташка Рікона…- Викрикнула Сірін.

– І товста плавуча істота, яку тобі Шона дала…- Покосився Акелар на Шону вибачливо. Вона йому поблажливо посміхнулась та махнула недбало рукою – не переймайся, мовляв. І це… не виглядало, як подачка… Все ще гордо і по-Макнармерівськи… але по-свояцьки разом з тим. Ештону знову на душі потепліло… Його зграя міцніє.

В кіндері Лагора виявилось яйце з якого може вилуплятись якесь облізле пташеня. Це на здивування зацікавило Кіра і він “позичив” цяцьку у Лагора – повивчати. Вже за хвилину Ештон зрозумів, що його цікавить механізм іграшки, який він скорпульозно вивчав потоками енергії.

А от Мерін трапилась іграшка у вигляді жука, у якого розкривалися крильця. Ештону стало не приємно, що їй трапилась така неприглядна іграшка…

– Якщо хочеш, поміняємось – мені трапився симпатичний дракончик… Рікон покажи.- Той негайно продемонстрував голографічне зображення його іграшки Мерін. Та вона лише кинула на це не зацікавлений погляд та повернулася до споглядання свого жука (навіть голограма Рікона не відволікла).

– Ні, дякую.- Рішуче відрізала вона… Мерін глибоко задумалась. Вона згадувала давно забуті дні… Ештон безпомилково впізнавав цей її стан. І, так, він не помилився:- Як символічно…

– Що це за жук?- Уважно поглянув він на комаху в її руках і присунувся ближче, аби обійняти.

– Напевне, щось абсурдне в людському трактуванні.- Притулилася вона до Ештонового плеча, не відводячи погляду від іграшки в своїх руках.- Та мені нагадує жука-скарабея. Символ Єгипетського бога Хепрі, що вважався одним з образів бога Ра – Намьєра… Та насправді був його дитиною – Лікрітом. Символ переродження у людей. Символ переходу у інший світ. Символ воскресіння.- Мерін відпустила іграшку з кігтів і вона з точністю впала у її долоньку, вона спритно впіймала іграшку і притисла до свого тіла, більше нічого не пояснюючи. Та Ештон і так все зрозумів – її глибоке бажання повернути одного з алубі, одного із своєї сім”ї – ось про що вона говорила, ось про кого згадувала насправді. Ештон висловив підтримку біохвилями і тісніше пригорнув до себе, а вона затишно розмістилася в його обіймах. Та зациклюватись вона на спогадах не бажала:- Цей сувенір чудовий, я залишу його собі.

– Сувеніри, це якщо подарунки з чужих земель додому. А якщо навпаки – то швидше привітальні подаруночки.- Відпустив Ештон Мерін та став копирсатися у термосумці.

– Люди…- Розвела руками Мерін. Але щойно вона побачила пляшечку її улюбленого вина з Шазарії в руках Ештона, з нетерпінням простягнула руку і радо отримала свій презент:- Лагор, знайдуться келихи?- Усміхнулася вона до нього. І він в такому ж стриманому захваті знайшов скляночки прямо на столі. І хоч до келихів вони явно не дотягували, Мерін елегантно відкоркувала свій подарунок потоком енергії й передала пляшку Лагору, без жодних зауважень. Він наповнив імпровізовані келихи і простягнув перший свому вожаку.

– Дякуємо, напої тут жахливі.- Щиро порадів він вину у своїй склянці.

– Так, привітальний подаруночок вдався, дякую, коханий.- Насолодилася вона своїм першим ковтком.

– Тут ще до вина є.- Видобув Ештон коробочку з цукерочками від Лі.

– О! Це від твого колишнього підлеглого?- Мерін поставила бокал і з посмішкою стала розпаковувати коробочку. Тоді взяла пазурчиками цукерочку й з особливим смаком поклала собі в рот. І Ештон всіма фібрами душі жадібно вловив її задоволення. А після цього короткого моменту, всі один за одним стали теж наминати зі столу, що бачили. Мабуть насолода презентами з Шазарії нагнала на всіх апетит. А вона з задоволенням запила призначені для неї солодощі шазарійським божественним вином. Ештон буквально відчув як воно розтікається в її роті, як вона з чуттям його ковтає.

– Я ще для тебе від Гарему привіз пакуночок.- Відірвав Ештон погляд, вийнявши коробку якусь. Серце калатало. Оце йому розлука по мізкам проїхалась, все куди запущеніше, аніж він гадав.- Тут гігієнічне приладдя… І від Наукового Центру пакунок…

– М?- Звернула Мерін увагу на коробочку від Наукового Центру. Від Пірея, швидше за все.- На нього не схоже.- Їхні здогадки зійшлися. Вона розпакувала пакунок, а всередині був п”ятигранний куб, якщо це можна так назвати. Мерін якось з гострими емоціями усміхнулася.

– Що це?- Зацікавився Ештон.

– Амулет Талії.- Вона поглянула Ештону в очі сумно й багатогранно, і Ештон зрозумів, що це та сама алубі, котру шукає Мерін. Пірей же, ніби, не радий їй?.. Мабуть, це щось, що розуміють лише вони… щось між стосунками їхнього клану. Мерін покрутила його в руках з тими ж незрівнянними емоціями: різка радість, що межує з злістю, гострі, живі, хижі емоції. А потім поклала цей амулет поруч з іграшковим жуком з кіндерсюрприза.

Вона ще деякий час розпаковувала всілякий дріб”язок, що їй передали ті, чи інші підданні без особливого інтересу, тим не більше, смакуючи винце з цукерками. І от нарешті лишився один.

– А це від мене. Що правда, Шона з дизайном допомогла.- Кинув він вдячний, змовницький погляд на свого майбутнього князя. Шона самовдоволено смикнула підборіддя, відповівши Ештону поглядом з тими ж змовницькими нотками.

Мерін усміхнулась, помітивши перезирання Ештона та Шони, поставила вино, взяла у руки коробочку з особливого чорного матового матеріалу, що поглинав енергію, але не випускав її. Вона провела пальчиками по поверхні і з зацікавленням поглянула на Ештона. Він тепло їй усміхнувся, не підбурюючи до дій, намагався дати їй достатньо простору, аби вона в повній мірі потішилася подарунком. Мерін вловила настрій Ештона, збагнула, що це щось особливе. Поставила коробочку собі на коліна, а тоді повільно, не поспішаючи відкрила кришку. Там лежала та сама прикраса, яку Мерін замовила в Ештона… Мерін тепло посміхнулася, зрозумівши. Що ж.. Поглянемо, чи вважатиме вона її достойною демона чи божества.

– Кристали штучні. Я сам їх зробив. Це кристали-акумулятори. В них акумульована моя власна енергія. Якщо зголоднієш – зможеш взяти звідси. В кожному окремому кристалі окремий момент. Я законсервував енергію разом з емоціями, щоб було смачніне, тому в кожному кристалі різні емоції.- Розповідав Ештон. Мерін весело засміялась, кинувши на Ештона мимовільний погляд, відірвавшись на мить від споглядання подарунку, але лише на мить. В наступну ж – Мерін затамувавши подих, торкнулася до прикраси, оминаючи кристали – прекрасний асиметричний візерунок оправи не міг залишити байдужим навіть її: якийсь особливий чи то сплав, чи то й зовсім не метал… чорний матеріал у вигляді мережива кольору темнішого за чорний… Воно не виглядало, як скатертина… Це мереживо виглядало як… Чорний іній на замерзлому склі, наче… Примхливо з”єднані у сузір”я чорні діри серед темного космосу… Наче примха самої природи… Просто заворожуюче. Так, як змоделювати змогла б лише Шона. А чорні кристали з енергією Ештона, що були то круглими, то у вигляді призми, то й зовсім неправильної, здавалося б неможливої, форми… Вдало, дуже вдало, доповнювали оправу. Чи навпаки? Оправа доповнювала ці неймовірної краси чорні кристали… Як би там не було – а Мерін оцінила.

– Дякую, душа моя.- Тихо зронила вона і невагомо поцілувала Ештона.- Подарунок, достойний демона.- Злорадно усміхнулася вона. І Ештон з змішаними відчуттями теж усміхнувся, обіймаючи свою красу. Поступився їй врешті: хоче бути демоном, а не божеством, то і нехай. Ештон кохає її, ким би вона не була. І якщо Мерін – демон, він буде достойним цього демона.

***

Та вечір швидко минав… І якось зовсім непомітно настала ніч. Ештон не втомився за день зовсім, але режим надто явно велів йому йти спати. Атмосфера була приємна, лінива та розслаблена… Тканини заколисливо гойдались і прохолодний м”який вітерець обдмухував обличчя, навколо гомоніла сім”я якось зовсім мирно, а в руках… розслабленою кішкою затишно вмостилася його кохана…

Аж раптом Мерін поворушилася. Чорт, схоже він заснув…

– Коханий, ми йдемо на полювання.- Тихо прошепотіла на вухо Мерін.- Відпочинь.

– Так, йдіть.- Потягнувся Ештон на імпровізованій лежанці. І Мерін нічною тінню зникла між тканин в шатрі. Ештон трохи продер очі і наткнувся на погляд Кіра. Тільки зараз Ештон зауважив його присутність – той маскував хвилі під зовнішнє середовище, але щойно Ештон його побачив – припинив цей маскарад. Ештон спантеличено на нього поглянув – аж прокинувся.

– Думав, може заснеш таки…- Пояснив Кір.

– Ага…- А що він взагалі тут робить? А де? Не в спальні ж Ештона… Так вони ж тут разом сиділи… Хоча і спальня Ештона – те місце, де Кіра зустріти не новина. Але робиться то що? Ну, лари на полювання пішли з Мерін… Шони теж не видно – спати, мабуть, пішла… А Кір… Нащо залишився?- Сон вже перебитий…- Здається в тему пробубнів Ештон.

– Ясно.- Зітхнув Кір і відвернув погляд вбік. Ештон усміхнувся. Кір спеціально копіює поверінку Ештона? Чи вірніше… вчинки.

– А що ти спати не пішов?- Здається остаточно прокинувся.

– А хто ж тобі тоді покаже твоє шатро? Шона спати перша пішла. А лари аж нетерплячкою сходили, так хотіли змію ловити. Аби тільки на жало чиєсь не напоролися… Я їм постарався розчесати де в кого які жала, але не впевнений, що вони мене чули… – Зітхнув Кір і нахмурився.- Лари ж можуть померти від отрути?

Ештон вже встиг умиротворено розслабитись під мінізвіт Кіра і питання застало його зненацька:

– Ааммм…- Ештон припіднявся з пози напівлежачи.- Таак… Думаю, що на них токсин так само працюватиме. У них інша структура м”язів, сухожиль та кісток, але кровоносна система майже така сама. Є кілька додаткових сегментів… Але якщо думати, що переважно токсини змії руйнують еритроцити, кровоносні судини… То, швидше за все, пришвидшена регенерація ларів їм не допоможе. Хіба що отрута повільніше діятиме…

– Угу… Промучаться тільки довше в разі чого…- Зітхнув знову Кір.

– Інша річ – спробуй їх ще вжаль. З їхньою то реакцією та швидкістю.- Підбадьорлив усміхнувся Ештон.

– Так, знаю.- Твердо кивнув Кір.- Ходімо вже. Покажу твоє шатро.

– Угу…- Ліниво почав підіймати Ештон своє тіло з теплого належаного місця.

Нічна пустеля… Була холодна, непривітна. Надиво тиха. Ештон чув, як шумить пісок… Він поглянув на небо… Зорі такі далекі. Але небо чисте – і зір не злічити. Нічна пустеля Ештону сподобалась куди більше, аніж денна. І навіть енергія… Ештон сковзнув у сприйняття і від побаченого по шкірі пройшлися мурашки: плавні вихрі енергії плавними величезними хвилями повільно підіймались від пісків кудись вгору – в небо, нагадуючи полярне сяйво… От тільки… Від будь якого пориву вітру ці хвилі зміщувалися, змішувалися, турбувалися, викривлювались, набуваючи мятежних форм… А потім порив вітру вщухав… І наступна хвиля, що підіймалась від піску згладжувала усе…

Кір терпеливо дочекався, поки він намилується – провів Ештона в його шатро, показав що вони йому речі розклали і настановив виставити бар”єр, як лягатиме спати… Як дбайливий татко якийсь…

– Все я пішов.- Склав Кір на грудях руки. А потім усміхнувся Ештону:- Шона мене не чекає, але хто ж мені заборонить спати з нею без запрошення.

– Солодких снів.- Широко усміхнувся Ештон, радіючи за малих і тому, що Кір з ним трішки поділився. І Кір вислизнув з шатра, явно поспішаючи.

Шатро було… Ну, палатка в увесь ріст з напольним матрацом. Надувний якийсь? Ештон вирішив перевірити – задер постіль. Дійсно схоже. Але не повітря всередині. Якісь шазарійські штучки. Все вивчити неможливо… Весь час щось нове зустрічається… Ештон проник енергією всередину. Там були якісь кульки, наповнені повітрям, на пінопласт схоже. Вони тісно прилипали один до одного, утворюючи між собою тісний наповнювач. Ніби величезна кількість надувних кульок з міцного матеріалу, які нашпигували у надто тісний простір… Ештон протестував – зручно. Дуже навіть зручно. Тільки сон уже перебитий. Спати зовсім не хочеться. Він встав і вийшов з своєї палатки, і тільки тоді зрозумів, що всередині було трохи душно… Ештон не думав – просто пішов, куди очі дивлятся. Сприйняття саме якось увімкнулось. І Ештон навмисне уник зустрічі з кількома джерелами біохвиль – відійшов від табору. Недалеко, але так, аби біохвилі не заважали йому слухати пустелю. І… Тепер він розуміє що означає вислів – дихання пустелі…

Всі ці енергетичні вихрі заворожували Ештона, та він навіть і не думав боротися з цим гіпнозом – віддався йому і йшов пісками… Пісок незатишно бив в лице й осідав на зубах… Та за нього вже подумали – Ештон накрутив з тканин, що раніше він вважав шарфом, маску навколо обличчя й голови (навряд тут знайдеться душ, аби вимити пісок з волосся потім…).

Ештон розчинився в цьому диханні пустелі, а ноги не давали тілу відпочити – несли його кудись, аж поки він не дійшов до одинокої велетенської каменюки. Тут було затишно. Й Ештон лишився тут. Сів під цією скелею, що нагадувала неправильний квадрат і став дивитися на зорі… Мабуть, Ештон розуміє чому Мерін так хотіла медитувати тут. Це місце надто підштовхує до цього. Все цілком – все разом. І умиротворення, спокій якось ненав”язливо і м”яко окутало Ештона магічним саваном. Та сон все одно не йшов. І Ештон сидів, думав неспішно і спокійно – про сотні речей: по Мерін і про сім”ю, про Кіра і його проблеми, про те що ж з ним робити і як вчинити, радів знову і знову за Кіра та Шону, про те, який же Акелар молодець, як все аж надто вдало склалося, і що ж це його має статися, аби такий специфічний дар знадобився, і думав як там Картер, вдома, чи немає проблем, думав про бар”єри в Шазарії, і про розробки Пірея, і про самого Пірея – він же там голодний, напевне… Думав про Ванессу з Акілом і про свиту. Про кінець світу, і про те що було б добре обговорити з Мерін всі деталі, пов”язані з кланом Макнармерів та Зовнішнім Світом вцілому…

Аж раптом до нього стали наближатися знайомі та рідні біохвилі.

– Що ти тут робиш?- Запитав Рікон, коли був уже достатньо близько.

– Не спиться. Думаю.- Розслаблено відповів Ештон, навіть не поворушившись – добре було спиратися об скелю.

– Скорпіонів тут немає?- Озирнувся Рікон.

– Немає. Тут взагалі нічого живого немає. А що це ти приніс?- Звернув Ештон увагу на дивну ношу Рікона.

– Змій.- Простягнув Рікон вожаку здобич.- Одну Повелителька вполювала. Ця змія смішно розкривала шкіру біля голови. А другу Сірін – вистежила по слідам… Вона була надто непомітна, зливалася з піском…- Рікон розчаровано зітхнув – теж хотів вполювати щось… Ештон йому підбадьорливо усміхнувся, підтримавши біохвилями.- Ну, я скорпіона впіймав. Він на мене перший напав. Але, мені сказали, що готувати його не варто… Тому я кинув його біля якоїсь нори. Може з”їдять…- Знову зітхнув винувато – не хотів просто так життя забирати.

– А з зміями що зробив?- Уточнив Ештон.

– Нічого – ось приніс.- Простягнув Рікон знову Ештону якусь шкіряну торбину.

– Ви що голову не відрізали?- Схаменувся Ештон, підірвався і кинувся до торбини. А… Фух. Відрізали.- Ну, добре. Тепер підвісити треба, а потім повернемось назад. Я з Шазарії гранульоване молоко привіз… А то я верблюжому щось не довіряю…- Вже встав, так що й назад іти якось не так лінь, як до цього… Ех…