Достойний бути моїм

Колишній аврор Вілл Ґрем, котрий викладає у Гоґвортсі захист від темних мистецтв, знайомиться з професором зіллєваріння Ганнібалом Лектером.

Урок захисту від темних мистецтв закінчився. Вілл дочекався, поки учні підуть. Тоді зняв окуляри й потер очі. Зовсім не спав. Усю ніч дивився у стелю, стомлений від кошмарів з минулого життя. Провина за те, що він зробити не зміг, досі гризла професора.

Вілл повернувся в реальність. Оглянув кабінет, перевіряючи чи все на місці, чи учні не зруйнували щось зі шкільного приладдя. Недбало змахнув паличкою, і крісла охайно підсунулися під парти. До наступного уроку дві години. Краще б присвятити цей час сну. Замкнутись у кабінеті й поспати. Та професор Ґрем так не міг. А що, як він буде потрібен, а його не виявиться на місці? Знову відчувати провину за не врятоване життя було б нестерпно.

Вілл брів коридором Гоґвортсу, оминаючи зграї учнів і заздрячи їхньому простому життю. Чому він так не зміг? Чому обрав професію аврора? Невже спокійне життя так йому не подобалося?

Вілл Ґрем не вмів жити спокійно.

Спинившись біля вікна, що виходило на подвір’я школи, професор удав, що дивиться на пейзаж. Насправді знов розболілася голова. Варто менше думати про минуле, інакше спогади зжеруть Вілла, ніколи не облишать у спокої.

– З вами все добре? – Ґрем здригнувся, почувши знайомий голос. Його власник – статний чоловік у вишуканій чорній мантії – допитливо дивився на Вілла. Він стояв за два кроки й ніби вивищувався над молодим професором захисту від темних мистецтв. Мав охайний, доглянутий вигляд. Ні одне пасмо не вибивалося з зачесаного на правий бік світлого з сивиною волосся.

– Я… так, усе добре, – знітився Вілл, котрому стало ніяково через те, що його застали у мить слабкості. – Насичений день.

– І все ж я люб’язно наполягаю піти зі мною, – мовив чоловік, ввічливо посміхаючись. Вілл намагався пригадати його ім’я.

– Піти куди? – підозріло спитав Ґрем.

Посмішка на обличчі навпроти стала ширшою.

– Наскільки я зрозумів, у вас мігрень, професоре, – сказав співрозмовник, – пропоную піти в мій кабінет. Я приготую настоянку, яка усуне ваш головний біль.

Віллу стало соромно за підозрілість і грубість. Він відгорнув з чола неслухняне темне волосся і пробурмотів:

– Дякую, я…

– Ганнібал Лектер, викладач зілля і настійок.

Вілл згадав його. Чоловік часто з’являвся у Великій залі, охоче підтримував бесіди і давав несуттєві, проте дієві поради. Казали, що раніше Лектер працював у лікарні Святого Мунґо і навіть консультував аврорів, коли ті ловили особливо небезпечних злочинців.

– Вілл Ґрем, викладач…

– Я знаю, хто ви, – Ганнібал потиснув простягнуту долоню, і Вілл здригнувся від тепла, що його рука випромінювала. – Найвідоміший з аврорів останнього століття.

– І найнещасніший, – додав Ґрем, нервово поправляючи окуляри, – ви, мабуть, знаєте…

– Ви вистежували Лондонського монстра, а натомість він вистежив вас.

Професор захисту від темних мистецтв скупо кивнув. Тоді змінив тему:

– То що там з настоянкою, професоре? У мене скоро заняття.

***

Вілл пам’ятав кабінет настійок ще коли викладачем зіллєваріння був професор Снейп. І похмуре приміщення, в якому щось булькало, кипіло і пінилося, викликало неприємні асоціації у молодого гафелпафця. Але зараз тут стало затишно. Пляшечки були впорядковані у шафах зі скляними дверцятами, додалося трохи меблів і картин. Крізь вікна пробивалося осіннє сонце й відбивалось у пляшечках таким чином, що вони таємниче мерехтіли.

– Сідайте, професоре, – Ганнібал швидко пройшов до полиць і дістав потрібні інгредієнти. – Зазвичай у мене постійно лежить необхідне зілля, та останнім часом все забрала мадам Помфрі. Старшокласники, знервовані здачею СОВ і НОЧІ, скаржаться на головні болі. Я їх не звинувачую, бо колись сам такий був. І теж хвилювався через екзамени.

– Дивлячись на вас, важко уявити, що ви колись навчалися у Гоґвортсі, – мовив Вілл, – ви ніби завжди таким були.

– Яким? – Лектер запитально глянув на співрозмовника, котрий сів у перше-ліпше крісло і ховав погляд у напівтемряві.

– Мудрим, досвідченим, – відповів Ґрем, – людиною, що допоможе у скрутну мить. Таких навіть серед чарівників мало.

– Приємно почути це від вас, професоре Ґрем, – Ганнібал подав йому запашну настійку. Вілл випив, відчуваючи терпкий трав’яний смак і щось ніжно-медове. Дозволив собі посміхнутися.

– Дякую, – сказав він. Разом з випитою настійкою чоловік ніби повертав відносно хороший настрій і спокій. – Я… Я, певно, піду. Скоро лекція і…

– Звісно, – Ганнібал не став заперечувати. Посміхнувся Віллу на прощання: – Професоре Ґрем, якщо надалі мучитимуть мігрені – заходьте, не соромтесь.

***

Вілл прийшов у кабінет зілля і настійок наступного ж дня. Ні, у професора не боліла голова. Він почувався добре.

Просто хотілося поспілкуватися з Ганнібалом.

Кабінет у підвалі Ґрему здавався похмурим і трохи моторошним. У професора Снейпа було специфічне відношення до комфорту і стилю. Зараз тут стало світліше, зникли важкі віконниці, що постійно закривали вікна. Професор Лектер якраз закінчував заняття. Він був вишукано-елегантним навіть після довгої лекції. Учні дивилися на нього з повагою. Повітря мерехтіло від випарів з казанків, тому постаті злегка розмивалися. Вілл не зрозумів, чому, та мимоволі посміхнувся.

І враз побачив, як на нього дивиться Ганнібал.

Стало ніяково.

Ґрем відвів погляд і дочекався, коли учні покинуть кабінет. Тоді зашелестіла мантія — професор Лектер наблизився до нього.

– Професоре Ґрем, – привітно заговорив Ганнібал, – вас знову турбує мігрень? Дивно, зазвичай моє зілля діє довше.

– Ваше зілля відмінне, професоре, – сказав Вілл, – насправді я прийшов… подякувати за це.

Причину вигадав на ходу. Не хотілося казати, що чоловік хотів побачити професора настійок просто так.

– Що ж, приємно, що ви почуваєтеся краще, – мовив Лектер. Він дивився на співрозмовника люб’язно і з цікавістю, а маленькі зморшки в кутиках очей нагадували промінчики. – Не відмовитеся від прогулянки зі мною?

Вілл аж здивувався, бо Ганнібал ніби прочитав його думки.

– Ви теж виманолог? – спитав Ґрем. Чоловіки вийшли на подвір’я, де гуляли учні різних факультетів. На них ніхто не звертав уваги, хіба хтось вигукував: “Доброго дня, професори!” Короткий осінній день добігав кінця. Віллу подобалася містична й темна краса цієї пори року. Він з насолодою вдихнув морозне повітря, не помічаючи, що супутник за ним спостерігає.

– Ні, – відповів Ганнібал, – просто здогадався. Крім того, у вас все написано на обличчі. Ви красномовно виражаєте емоції.

– Дивно, – озвався Ґрем, – більшості чарівників було важко прочитати мене.

– Я просто спостережливий, – мовив Лектер, – а ще я згадав, де бачив ваше обличчя, крім Гоґвортсу. У “Щоденному віщуні”. Вам дивом вдалося вижити після сутички з Лондонським монстром.

– Він сам захотів, щоб я лишився в живих, – машинально відказав Вілл, потерши очі. Спогади знову виринули з глибин підсвідомості. Ось над ним схилився розмитий силует. Змахнув паличкою. Ґрем помирав. Єдине, що закарбувалася в пам’яті — підвіска монстра у вигляді оленячих рогів і слова: “Ви достойний, аби бути живим”. Лишив аврору шрам над ребрами, позначивши, як Волдеморт колись позначив Гаррі Поттера. Та Темний Лорд зробив це, сам того не знаючи. Монстр Лондона свідомо наніс Віллу глибоку рану, подбавши, щоб після неї лишився шрам, якого неможливо позбутися. У лікарні Святого Мунґо Ґрему сказали, що шрам — наслідок взаємодії крові з невідомою речовиною, що її виготовляв убивця маґлів. Аврору пощастило, бо речовина зазвичай роз’їдала тіло до самих кісток.

– Або ви таки щасливчик, – посміхнувся Ганнібал. Він не розпитував про події того дня, за що Вілл був йому вдячний. Натомість розповів кумедні історії про роботу на посаді професора зілля й настійок.

Вілл не знав, чи зможе повністю довіритися цьому чоловіку. Не знав, чи підпустить ближче, чи зможе назвати хоча б другом. Робота аврора наклала на професора свій відбиток. Він став підозрілим і недовірливим, ні з ким не спілкувався на особисті теми. Не прив’язувався, бо злочинці, на яких полював Ґрем, могли завдати йому болю саме через близьких людей.
Втім, Ганнібал теж не квапився зближуватися. Професора захисту від темних мистецтв це влаштовувало.

***

Ґрем не став надокучати Лектеру частими візитами, боячись, що може відволікти його від важливих справ. Від директорки Макґонеґел Вілл дізнався, що Ганнібал — найбільш перспективний зіллєвар, котрого радив професор Слизоріг, що кілька років тому залишив посаду професора зілля й настійок у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Лектер придумував унікальні рецепти зілля, які потім використовувалися у різних сферах. Ще з першої зустрічі аврор зауважив, що Ганнібал час від часу дивився на годинник. Можливо, Вілл відволік його від чогось важливого.

Хай там як, а нав’язуватися Ґрем не любив.

Він переглядав “Щоденного віщуна”. Не з цікавості. Вілл досі шукав новини про Лондонського монстра, котрий після сутички з Ґремом заліг на дно. Кілька років про нього не було чути. Можливо, він припинив убивати, або ж ховав тіла маґлів так, що їх не знаходили. Чи знаходили, проте вирішували, що це справа рук такого ж маґла. Особливістю Лондонського монстра було те, що він убивав різними способами. Знайти зв’язок було важко. Аврор і сам випадково виявив, що жертв убивали за допомогою невідомих отрут, які з часом було неможливо виявити. Тоді Вілл був за крок від монстра, майже його спіймав, як той завдав удару у відповідь.

– Професоре Ґрем? – на порозі класу захисту від темних мистецтв стояв Ганнібал Лектер. Здивований Вілл відклав газету. Якусь мить вони дивилися один на одного.

– Професоре Лектер? – аврор одразу схопився з крісла. Зазвичай до нього зверталися, коли у замку заводився ховчик чи щоб зняти прокляття, що їх учні під час незаконних магічних сутичок накладали один на одного. – З вами щось сталося? Чи слизеринці з ґрифіндорцями знову?..

– Ні, професоре, – Ганнібал посміхнувся. – Ви довго не заходили. Я гадав, що чимось вас образив і зайшов спитати.

– Я… ні, ви мене не образили, – Вілл опустив очі, намагаючись приховати спонтанне хвилювання, що охопило його. – Я подумав, що відволікаю вас від досліджень чи роботи. З мого боку було б зухвало заходити до вас ледь не щодня.

Ганнібал пройшов просторим приміщенням, зацікавлено його розглядаючи. Спинився за крок від Ґрема.

– Ви не відволікаєте мене, професоре, – м’яко мовив він, – я завжди радий чиємусь товариству. Тим більше, ви здалися цікавим співрозмовником. Якщо у вас буде вільна хвилина, ми могли б повечеряти разом. Я маю пляшку чудового вогневіскі.

– Якщо ви наполягаєте… – почав Вілл.

– Наполягаю, – в карих очах професора зіллєваріння спалахнули грайливі іскри. Ґрем чомусь подумав, що Лектер фліртує.

Але кому цікаво фліртувати з колишнім аврором-відлюдником — самотнім і зламаним?

Вілл дозволив собі непевну посмішку. І тихе:

– Дякую.

Аврор таки був радий, що хтось рятує його від самотності.

***

Щоденні прогулянки з Ганнібалом стали для Вілла такою ж звичкою, як і сніданок у Великій залі чи підготовка до занять. Втім, бесіди з тактовним і розумним професором зіллєваріння приносили надзвичайну насолоду. Аврор спочатку лише слухав. Іноді дозволяв собі скупу репліку. А пізніше став говорити більше, посміхатися у відповідь на ненав’язливі компліменти Ганнібала.

– Кажуть, Тричаклунський турнір мають відновити, – повідомив Лектер, коли професори йшли засніженою стежиною, що огинала замок. Учні готувалися до Різдва, забуваючи про навчання. На подвір’ї група ґрифіндорців завзято грала у сніжки. Звісно ж, Поттери й Візлі були тут як тут.

– Здається, всі швидко забули, що сталося минулого разу, – зауважив Вілл, поправивши жовто-чорний шарф на шиї, – це небезпечно.

– Життя саме по собі небезпечне, – мовив Лектер, дивлячись у небо. Аврору коштувало зусиль не витріщатися на співрозмовника, чий силует контрастував з білизною снігу довкола. – Тоді були інші часи – епоха Темного Лорда. Якщо не втрачати пильність, можна уникнути неприємних наслідків.

“Втратив пильність”, – пронеслося в думках у Ґрема, котрий згадав Лондонського монстра. Знову він аналізував свої дії й намагався зрозуміти, що тоді впустив.

– Професоре Ґрем, – покликав його Ганнібал. Аврор здригнувся. – Ви про щось замислилися. Можливо, нам варто повернутися?

– Ні, це лиш неприємні спогади, – відмахнувся Вілл, – знаходять мене, де б я не був.

– Тоді навіщо від них ховатися? – спитав Лектер. – Прийміть їх. В іншому випадку спогади не дадуть вам спокійно жити, постійно нагадуючи про минулі помилки.

Слова професора настійок завжди були доречними і правильними. Невідомо, яким чином йому це вдавалось, але він розумів Ґрема, як ніхто.
І аврор таки відкрився йому. Прочинив браму в свою душу, впускаючи людину, з якою почувався справжнім.

***

До весни Вілл став почуватися набагато краще. Став розважливішим і веселішим. Мігрені майже припинили йому докучати. Тому аврор з подвійним завзяттям навчав учнів і готував їх до екзаменів.

Невже на Ґрема так вплинув Ганнібал? Професор захисту від темних мистецтв не раз задавав це питання. Але вдумуватися не став. Лектер просто був поруч. І все. Слухав, підбадьорював, веселив, давав поради. Одного разу Ґрем наважився навіть обійняти Ганнібала. Правда, одразу ж відсторонився, боячись, що професор зіллєваріння не любить тактильного контакту. Бо Ганнібал тоді нічого не сказав. І Ґрем досі думав, що зробив щось не те і почувався незручно у присутності Лектера.

Він провів заняття з шестикласниками, пояснюючи про непрощені закляття, що їх вони почали вивчати на минулому уроці. Коли учні розійшлися, професор сів за стіл і став переглядати реферати.

– Доброго дня, професоре Ґрем, – у дверному отворі стояв Ганнібал. Вілл відволікся, глянув у карі очі співрозмовника і зніяковів. – Ви знову вирішили ігнорувати мене. Я не ображаюся. Лиш хотів би знати причину. Можливо, я щось не те зробив чи сказав?

– Ні, професоре Лектер, – Вілл аж здивувався, настільки співпадали його думки з думками професора зіллеваріння. – Це… я… вибачте, я не знаю, як пояснити.

Він почув кроки — Ганнібал наближався до вчительського столу.

– Ви хвилюєтеся через те, що я ніяк не відреагував на ваші обійми? – поцікавився Лектер. Ґрем знову подивився на нього. І цього разу погляду не відводив. – Не варто, професоре. Я був трохи здивований, бо мене давно не обіймали. Я насолоджувався відчуттями.

– Я теж давно нікого не обіймав, – мимоволі зізнався Вілл, – тобто… Вибачте, що порушив ваш особистий простір без згоди…

– Я згоден, аби ви ще раз порушили мій особистий простір, – слова Лектера теплою хвилею накрили Ґрема. Він затамував подих і не міг повірити, що це чує. А Ганнібал тим часом схилився так низько, що їхні обличчя майже торкалися. Сотні думок у ту мить пронеслися в голові Вілла, сотні стверджень і заперечень. Професор водночас хотів бути ближче з Лектером і боявся, що той його відштовхне. Чи сам Ґрем щось зробить не так. Чи…

– Я не думаю… – почав Вілл. Ганнібал м’яко накрив його вуста своїми, встигнувши прошепотіти:

– Не думайте, професоре. Не зараз.

***

Вілл прокинувся у ліжку Ганнібала. Їхній невинний поцілунок закінчився тим, чого так хотів Ґрем, проте боявся попросити.

Він згадав усе, що було вночі – перешіптування і стогони – такі голосні й нестримні, що було соромно; поцілунки – жадані, жадібні, пристрасні, гарячі; згадав дотики, довгі погляди, пестощі, солодке відчуття чужого тіла, що притискало його до ліжка. Профіль Ганнібала, освітлений місяцем, його міцні руки, що накривали долоні Ґрема. Сон і не сон одночасно.

Вілл зрозумів, що хотів повторити цю ніч. Сказати Лектеру, що жадає його, що хоче бути з ним. Це рішення здалося таким правильним, що професор здивувався, як не додумався до цього раніше.

Ганнібала у кімнаті не було. Певно, десь вийшов. Ґрем за звичкою став одягатися. Він не знав, якою буде ця розмова з Лектером. Думав про його губи і сильне тіло. Ганнібал мав рацію – іноді треба просто відкритися комусь. Неможливо жити на самоті й сподіватися, що вбережеш себе від…

Погляд професора зачепився за маленьку річ, що висіла, поблискуючи, на статуетці залізнопуза.

Підвіску у вигляді оленячих рогів.

Спогади хвилею накрили Вілла. Знову згадалася та ніч, коли він, втрачаючи свідомість від поранення, лежав на лондонській вулиці, а над ним схилився розмитий силует. Підвіска поблискувала у блідому місячному світлі, гойдалася на тонкому ланцюжку, гіпнотизувала, відволікала. Тоді Ґрем не побачив обличчя Лондонського монстра. Його ніби ховала вуаль невідомої, незвіданої магії.

Але тепер вуаль розсіялася. І силует нарешті став чітким. Безликий убивця став Ганнібалом.

Вілл схопився, шокований і наляканий. Поки мозок переварював інформацію, рука вже стискала чарівну паличку. Ґрем напружено озирався і шепотів:

– Ні, ні, це неможливо. Це неможливо…

– Що саме неможливо, професоре?

Вілл рвучко озирнувся. Ганнібал стояв у дверях. Як завжди, вишуканий та елегантний. Чоловік доброзичливо дивився на Ґрема, котрий в будь-яку мить був готовий застосувати проти нього заклинання. Сам же Лектер був беззбройний.

– Ви не можете… – голос Вілла тремтів. – Не можете бути ним…

Тоді Лектер промовив те, що розвіяло сумніви професора захисту від темних мистецтв і поховало слабку надію про те, що це може бути помилкою:

– Ви достойний не лише жити, а й бути моїм, професоре Ґрем. Якщо знайдете мене…

– Що означає “якщо знайду”? – спитав Вілл і тут же відчув страшенну слабкість у тілі. Він би впав на підлогу, та Ганнібал тут же спіймав чоловіка і вклав у ліжко. Поцілував у чоло і витер сльози з обличчя Ґрема.

– Ви ж знаєте, що я не здамся аврорам, любий Вілле, – сказав Лектер. – Коли ви прокинетеся, мене тут не буде. Ви розкажете директорці Макґонеґел все… Ну, майже все. Викличете аврорів. Мене знову шукатимуть. Та лише ви знайдете. Якщо приймете мене. І якщо надалі захочете бачити.

Ґрем з останніх сил поклав руку на плече свого єдиного друга. Ганнібал лиш поцілував ослаблу долоню.

А потім стало темно.

***

Далі сталося так, як і передбачав Ганнібал. З важким серцем Вілл повідомив про те, що професор зіллєваріння виявився Лондонським монстром. Долучився до пошуків, які виявилися безрезультатними. Інтуїтивно Ґрем підозрював, що Лектер не міг лишатися в Британії. Та все одно наполегливо вів пошуки.

Через рік Вілл звільнився з посади професора захисту від темних мистецтв. Його знову стали мучити кошмари, та поруч не було Ганнібала, котрий би приготував настійку, що допомогла б позбутися снів, головного болю, неспокою і незрозумілої туги за Лектером. Аврор не знав, чому почувався так погано без Ганнібала. Він не мав сумувати за вбивцею, не мав згадувати миті, коли був собою й розумів себе лиш у присутності Лектера. Ґрема чомусь не лякав той факт, що він спав з убивцею, цілував і віддавався своєму ворогу, котрий врешті став його порятунком.

Те, що Вілл покохав монстра таким, яким він був, стало для нього найбільшим парадоксом.

Невдовзі аврор зник з Британії й з’явився у Європі. Він прислухався до розмов і звертав увагу на загадкові смерті маґлів. З Франції Вілл вирушив до Румунії, потім – до Болгарії, де за невідомих обставин померли більше сотні росіян. Там Ґрем дізнався про шляхетного мандрівника, котрий прямував до кордону з Україною. Згадав, що серед Карпат теж є школа магії й вирішив перевірити.

За час своєї подорожі Вілл упевнився в тому, що шукає Ганнібала не для того, щоби вбити. Лиш сказати кілька слів. І якщо Лектер не прийме його – аврор повернеться в Британію, де проведе решту днів на самоті.

У карпатських лісах, схована від маґлівських очей, вивищувалася українська школа магії. Вілл сміливо йшов туди, аж тут побачив знайому постать. Серце тьохнуло, коли Ганнібал посміхнувся Віллу.

– Я знав, що ти мене знайдеш, – мовив він.

Аврор спитав:

– Я можу лишитися з тобою?

– Ти певен у своєму рішенні? – поцікавився Лектер.

– Я полюбив тебе і хочу бути поруч, – відповів Ґрем.

І Ганнібал, осяяний осіннім сонцем, підійшов до Вілла і обійняв, прошепотівши:

– Як довго я тебе чекав.