Фанфіки українською мовою
    Мітки: AU
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    — Ганібал, мені здається, Вас щось турбує. — і знову мовчання, жінка ледь пригнічує усмішку і смикає за потрібну ниточку. Вона не хотіла цього робити, але він змушує її. – Справа в Сем Паркер?

    І знову мовчання, навіть не ворухнувся. Доктор Дю’мор’є вигинає тонку брівь і дивується, що помилилася припустивши, що в сум’ятті непохитного Лектора замішана жінка, як раптом Ганнібал все ж таки відповідає.

    — Це очевидно? — погляд все ще спрямований нікуди.

    – Мені, як Вашому психотерапевту – так. Що вас турбує?

    — на званому вечорі вона на мить стала тою грубіянкою якою я її запам’ятав з першої зустрічі і мені це не сподобалось.


    – Ви ж не очікуєте що всі будуть поводитися так як Ви того бажаєте?- як малі дитині пояснює Лікарка, та не бачить щоб Ганнібал з нею погодився.

    – Я сподівався що ми станемо друзями.

    — Мені здавався такий тип особистості Вам огидний. — Ганнібал нарешті зосереджується на своєму психіатрі. Смикає носком черевика та буденним тоном відповідає.

    — Нахабна, дурна панночка, якій у дитинстві було дозволено надто багато і тепер це має свої наслідки? — Беделія не ворушиться і дає можливість Лекторові продовжувати. — Так, кілька років тому я б із задоволенням дав їй урок. Сем, яку ми бачимо тепер, зовсім інша. Її проникливі очі дивляться кудись далі, вона не дозволяє собі опускатися до… Щось у ній є, що приваблює мене, але…

    — І що сталося?

    – Сталося те що Вона віддалилася, хоч ми проводимо багато часу разом навчаючи Ебігейл. Зусилля для налагодження відносин прикладаю тільки я.

    — Вам не подобається, що Паркер не намагається знайти Вашого схвалення, Ганнібал? — Беделія мало не посміхається. Ось ми й дісталися проблеми, його чоловіче его зачепили.

     

     

    Літо почалося з спекотних днів, повних пилу та сухості. Вітер пішов на схід, тепер люди рятувалися охолодженим пивом та басейном із хлоркою. Місто спорожніло, багато хто роз’їхався у відпустки, залишивши шум і гам, але тільки не я. Стоячи біля вікна з незайманим келихом вина я спостерігала як пара голубів сіла на даху і з сонним виглядом шукала чим поживиться, мені різко захотілося вийти на вулицю з крихтами хліба та погодувати птахів. Мені потрібно це зробити після. Тим більше, справ із закінченням навчального року в мене немає. Трохи підредагувати свої конспекти та все. Відкрила для себе картини за номерами та алмазну мозаїку. На довго, звичайно, мене не вистачає, але іноді допомагає розслабитися. Зараз додам у свій щоденний графік годування птахів у місцевому парку та відвідування басейну.

    – Все добре? — Лектор відволікає мене від споглядання вулиці і я відвертаюсь спиною до вікна, роблю кілька кроків у бік Ебігейл.

    – Так, все чудово. — Він киває і далі продовжує щось чоркати у своєму блокноті.

    Вже третій день я приходжу до Лектора і мовчки дивлюся в далечінь поки Ебігейл на планшетці мучить папір у пошуках натхнення. Її кострубаті рухи псують на початку непоганий малюнок, але я не втручаюся. Бажання говорити чи брати участь у житті цієї «сімейки» абсолютно відсутнє. Дві години я блукаю з одного кута в інший, не присідаючи на диван чи крісло. У той день у машині, я побачила що для Ганнібала не існує слова «ні» і він може змусити людину робити все, що забажає. Так далеко в його маніпуляцію я не хотіла заходити. Він міг повісити ще когось і підставити мене, тим самим натиснувши щоб я погодилася на ці уроки з Хобс. Ні, так ризикувати я не можу. Краще місяць йти наповоду у Лектора, а потім звільниться з університету і поїхати. Далеко. Сем не зналася на своїх доходах, але відсотки від її суми на депозиті капають щороку і цих грошей мені вистачить до кінця життя. Більше нікого не доведеться вбивати та закопувати, або ще гірше – бояться.

    Не свідомо я шукала опори і тому подушечки пальців почала торкатися мідної фігурки Дон Кіхота, компаса і після настільного годинника. Це найкраще рішення. Залишити Балтімор з його загадками та вбивцями, Які здається мешкають лише тут.

    Відновивши рівновагу, і відкинувши думки про втечу я розвернулася до полиці спиною збираючись вкотре навернути коло по кімнаті.

    — Ти читала Дон Кіхота? — одразу відскакую назад, ледь не врізавшись у груди Ганнібала. Як йому вдалося підійти так тихо?

    – Ні. — невдоволено кривлю губи. І обходжу Лектора, прямуючи в інший кут кімнати.

    — Шкода, це дуже цікава історія.

    – Мені не подобається таке чтиво. — поглядаю на свій годинник, ще трохи і я піду на кілька днів забувши про цю кімнату страху. Зазвичай, мою усамітнення ніхто не порушував. Ебігейл і Ганнібал могли перекинутися кількома фразами або щось обговорити, але я не вникала в суть розмови. Кілька разів Лектор намагався втягнути в розмову, але після невдалих спроб залишав у спокої.

    — Чи не хочеш залишитися на обід? У нас сьогодні кролятина з овочами. — Лектор усміхається, робить два кроки на мій бік і кладе руки в кишені штанів.

    – не хочу. — схрещую руки і знову відвертаюся до вікна. Мене всередині трясе від його самовдоволення, тому що він вирішив, що може мною командувати, маніпулювати та втягувати у свої ігри.

    — Ви багато втрачаєте, Пані Паркер. — весело зазначає Ебігейл. Здається, її зовсім не турбує з ким вона зв’язалася. — Ганнібал дуже смачно готує.

    Я знаю, як він готує. Востаннє мені довелося вбити людину, щоб покинути цей будинок.

    – Вам більше дістанеться. — кидаю фразу через плече і шукаю свою пару голубів, але вони, здається, покинули цей район і полетіли шукати щастя в іншому місці.

    — Є причини, чому ти не можеш залишитися? — Його голос викликає в мені тривогу, і це наслідки уроків у притулку, дресирування пройшло успішно. Всім нутром я чиню опір цьому почуттю — визнанню в Ганнібалі свого господаря, Бога.

    – Я не хочу залишатися. – повторюю вже раніше сказане.

    – як грубо. – Судячи по кроках, Лектор рухається в мій бік і тому я різко повертає голову, тим самим зупиняючи його порив. — чим я викликав твоє обурення? Мені здавалося у нас договір?

    — Для тебе ця угода нічого не означає. — Знову поглядаю на годинник ще кілька хвилин. — І спільного проведення часу цього договору ніяк не стосується.

    — Усі свої обіцянки я завжди стримую. — Мої губи чіпає посмішка і я не потраплю на цей прийом, я не Вілл, який беззастережно довіряє йому. Я відчуваю вид нього небезпеку, її можливості. В мить ця моя посмішка стає сумною, адже Грем не бачить жодної небезпеки в дружбі з Лектором, тому що він теж хижак, тоді як я виходить жертва…

    — Ти не давав жодних обіцянок, Ганнібале. Гарного вечора.

    Його погляд темніє, як тоді. Я повільно проходжу повз, зовсім близько відчуваючи його парфум. Ще кілька уроків і Балтімор залишиться у минулому, як і Ганнібал.

     

    0 Коментарів