Дорогі серцю дрібниці

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

Трака не приходила.
Я сиділа ніч за ніччю на кухні, пила каву з молоком і льодом і читала книжки. Аріну перевели на інший проект, і тепер вона поверталась на дві години пізніше. Моєму начальнику вручили повістку і відправили на навчання: бізнес зупинився. Я розгублено гортала вакансії і заїдала стрес: вперше за останні п’ять років я була без роботи. А трака не приходила. Червнева спека змінилась липневими дощами, потреби залишати вікно відчиненим на всю ніч більше не було, та я нічого не могла з собою зробити. Це стало дурною звичкою. Пульсуючим болем у кутньому зубі. Я засинала о п’ятій і прокидалась перед обідом — синці під очима стали темнішими за улюблені тіні.
А трака все не приходила.
Коли минув тиждень, я почала запевняти себе, що це було дурним сном. Галюцинацією. «Добре, що не розказала Аріні чи ще кому, — заспокоювала я себе, — ото б сміху було». Хоча ніякого сміху не було. Навіть крихітної смішинки. З кожним днем моя туга за невідомим, іншим світом тільки росла, а інтерес до цього — згасав. Здавалось, ця зустріч розбурхала те, що тліло в мені роками. Жадобу й байдужість, що в поєднанні породжували розчарування. Воно тліло, день за днем випалюючи в мені нові діри, поки я не стала схожа на дизайнерську кофточку.
Аріна вже не намагалась вивідати правду. Хоча її погляд тепер завше був ображений, а обійми — короткими. Тріщина в моєму серці ставала дедалі більшою з кожним таким поглядом. «Мені здається, я бачила щось дивне,» — хотілося розказати мені під час телефонних розмов з друзями. «Інші світи існують», — хотілося здивувати бабцю. «Зірочко, я поводила себе як остання скотина, але тепер все буде добре», — хотілося запевнити Аріну і себе.
Але трака не приходила. І я мовчала.

*

В ту ніч гроза була гучною і світлою: блискавиці раз у раз різали небо на тисячі шматочків. Кожен гуркіт грому породжував у мені крихітну паніку — хтозна, може, на цей раз точно вибух. Я зачинила вікно, але продовжувала дивитися в нього. «Сьогодні востаннє сиджу так, — обіцяла собі. Від постійного недосипу боліла голова, а від стресу свербіли руки. Про травлення — взагалі мовчу. І сни я бачила паскудні. В них постійно щось горіло і руйнувалося — замки із білого каменю, дерев’яні таверни та широкі мости, блискучі, наче зі скла. Коротше кажучи, життя моє стало нестерпним. І все заради чого?
«А якщо вона все ж прийде, — не вгавала я, — прожену. І не впущу більше ніколи. Антикошку повішу чи хоча б москітну сітку». Я роздувалась від власного обурення, наче найдешевша повітряна кулька — повільно, неохоче, з загрозою тріснути.
Але ось щось вдарилося у вікно — раз, вслід за ним — ще раз. Раніше я б подумала: вітер, тепер же — підскочила і кинулась відкривати. Знизу хтось стояв. Мені хотілося вірити, що це трака, але я надто погано бачила у темряві. Та ось візитерка підняла голову, і в мене вп’явся блискучий погляд. Ці сяйливі сині очі ні з чим не сплутаєш.
— Я впущу тебе через двері, — прошепотіла я, але трака вже почала лізти по стіні. Це й на краще: замок у дверях постійно заїдає, Аріна точно би прокинулась.
Трака вчепилась довгими пальцями за підвіконня і підтягнула вверх усе тіло. Зістрибнула на підлогу, мокра, наче щур, і така ж жалюгідна. «Спасибі», — ворухнула тонкими губами. Я була надто зла і розгублена, щоб принести їй рушника або ковдру, тому стояла і лупала на неї очима, як остання дурепа.
— Як твоє ім’я? — випалила. Трака підвела на мене обурений погляд. Вода стікала по її гострому обличчю за комір безформної куртки.
— Таке всім підряд не розказують, — відповіла нарешті. Всілася на килимок під вікном і обхопила руками коліна — холодно.
Моя лють вщухла, але ставати приязною господинею я не спішила.
— Мене Дарця звуть. Це не секрет.
— Так, не секрет, бо твоє ім’я нічого не значить, — пирснула трака і додала зовсім тихо: — Думаєш, я хочу сюди приходити?
— Думаєш, я хочу, щоб ти приходила?! — добре, що гроза лютувала так сильно, що мій крик на її фоні — мов комариний писк був.
Ми вп’ялися одна в одну ворожими поглядами. Із прочиненого вікна летіли дощові краплі — крижані, наче зараз не середина літа. Я тремтіла від холоду і злості, трака — здається — від страху. Вона завжди дуже гостро реагувала на різкі рухи і звуки — дитя війни у всій красі.
— Мені бинти треба. І щось, чим ви тут промиваєте рани. Дай мені, і я все поясню, — розірвала напружену тишу, а потім притиснула руку до грудей: — Обіцяю.
Поки я шукала перекис або хоча б йод, трака хазяйнувала на кухні. Але ми з Аріною тепер економили — ніяких тобі горішків та риби. Я помахала перед носом траки великою банкою антисептика — купили у тривожну валізу, а там дозатор поламаний, постійно витікало, от і лежить без діла вже котрий місяць.
— Щоб інфекція не потрапила в рану. А ще — вата, бинт, таблетки — від температури. Усе твоє, але спершу розказуй. І навіщо це все — також.
На мить блискавка освітила кухню, і я вперше змогла мимохіть розгледіти свою візитерку. Її чорне волосся вилося широкими кільцями, бліда шкіра була швидше блакитною, ніж сірою, як мені здалося спочатку. А худу довгу шию вкривали синці, наче намисто. Трака звузила очі. Здавалося, від люті вони ще яскравіше світяться синім.
— Думаєш, я всіх підряд кличу у наш світ? Чи, думаєш, ти якась особлива? — трака скривилась. Мені вперше подумалося, що вона мене ненавидить. Може, одної ночі вона приведе цілу армію, і вони роздеруть мене на шматки. — При першій зустрічі ти засікла мене. Піймала. Тому я тепер тобі винна. Маю зробити, що ти попросиш. А ти попросила піти зі мною… Я не могла одказати. Але ти не пішла, дракканів на твою голову! І я тут… застрягла.
Ще один розряд блискавки — якраз, щоб розгледіти босі ноги з довгими пальцями. На них були такі ж гострі блискучі кігті, як і на руках. Цікаво, чи залишали вони на стінах будинку сліди?
— В мого народу слова мають владу, як і обіцянки… Угоди, — вона стрибнула до мене і вихопила кульок з медикаментами. — А бинти мені треба, бо брата поранили. То що, ти йдеш зі мною чи відмовляєшся?
Слова її пронизали мене, наче крижаний шип. Було щось у них неприємне, чуже. До цього моменту мені було якось майдуже на її довгі вуха і тонкі кінцівки — трака все одно була схожа на людину. Але люди не вміли говорити — так. Не вміли так дивитися.
— Візьми мій телефон. Я покажу, як користуватися, — сказала я замість відповіді. Щось мені підказувало, що відповідати на те питання не можна, бо все одразу піде шкереберть. — Мені б декілька фото чи відео твого світу. Хочу хоч одним оком глянути, як все виглядає.
Трака повертіла в руках телефон, понюхала.
— Не знаю, що таке те твоє відео, але нічого не получиться, — вона віддала телефон назад і витерла пальці до куртки. Там, де її рука торкалась екрану, він став крижаним. — Я вкрала один такий. Не тут, в іншому місці! Здається, при переході від поламався. Перестав світитись. І його хазяйка потім довго лаялась… Але я можу розказати, що хочеш. Тільки… — скосила погляд на бинти в руці.
Я махнула рукою в бік вікна — йди, мовляв. Все одно краще написати список питань чи анкету створити, і наступного разу все вивідати. Може, там негарно зовсім, а я туди так рвуся. Може, там вода густа, наче кисіль, і пахне ацетоном. Чи комахи розміром з собаку… І я зараз не тих крихітних собачок маю на увазі. Або ж кислотні дощі є, а картоплі — немає.
Я нажахано витріщилась на вікно, але трака давно пішла. Тільки бруд і водяні розводи на плитці лишила.

*

На ранок я вирішила зібрати сумку. Так, про всяк випадок.
Обклалася різними дрібничками, увімкнула улюблену музику. Коли двадцять четвертого лютого збирала рюкзак, все не так було: документи, гроші, аптечка, їжа — а більше нічого. Все тоді здавалось непотрібним. Але тепер я не тікала від смерті, а вступала в нове життя.
Листівка з Будапешту? Так, дуже треба. Різнокольорові шкарпетки і стара як світ футболка з рок-групою? Обов’язково. Палетка тіней, якими я майже не користуюсь? Однозначно. А що не беру з собою, те треба обдивитися з усіх боків, натягнути на себе, посидіти так хвилин десять з порожнім поглядом.
— Навіщо ти збираєш ще одну тривожну валізу? — запитала Аріна. Вона застала мене біля шафи — я якраз думала, чи брати з собою панчохи. — Чи ти все ж вирішила до родичів в село їхати? — раптом її лице зблідло. — Дарцю, що відбувається?..
Я похапцем зняла панчохи і жбурнула їх на поличку. Вслід полетіли улюблені білі штани.
— Я декого зустріла, — сказала я і насилу закрила переповнений рюкзак. На Аріну не дивилась, але відчувала її важке дихання, гарячкові рухи за моєю спиною. Вона смикнула мене за плече, розвернула до себе. Її пальці були крижаними, немов у траки.
— Ти кидаєш мене? — випалила.
— Що? Ні-ні, зажди! Я не те кажу! — я схопила її за руки. — На кухні зустріла… коли тарілка розбилась. Вона… Ох, це довга історія.
Аріна слухала, не перебиваючи. Я говорила, поки вона переодягалась і мила руки, говорила, поки ми вечеряли. «Вона як людина, тільки худіша і менша, і вуха о-ось такі довгі», — розмахувала руками. Стояла за дверима і говорила, коли Аріна була в туалеті. Жодної деталі не впустила. «Вона рибу консервовану любить і горішки. Зуби гострі-гострі, — захлиналась словами. — Мені так соромно, що одразу тобі не сказала».
— Тобто ти хочеш піти невідомо куди і невідомо з ким? — запитала Аріна, коли я закінчила. Стояла наді мною, наче мама, і морщила лоба. — А якщо це сексуальне рабство? Чи торгівля органами? Чи, допустимо, що дійсно є інший світ, але там всі канібали? Або ти їм потрібна в якості жертви? Що тоді, ти подумала?..
Ні, правду кажучи, я про таке взагалі не думала. Троп «до героїні приходить незвична істота і забирає її у пригоду» популярний серед дитячих письменників. У таких книгах ні слова про рабство чи ритуальні вбивства. І головні герої, як правило, не вмирають.
Аріна була права, тому я розлютилась. Шарпнула на себе аптечку, яку якраз складала — із відкритої кишеньки посипалися блістери ібупрофену.
— Ти не віриш мені! — плюнулась дурним звинуваченням і кинулась збирати пігулки по підлозі. Мені хотілося сховати свою лють під столом, завісити її волоссям, щоб ні краплі назовні не вирвалось. Та Аріна теж полізла під стіл.
— А бабуся твоя що? Повірити не можу, що ти хотіла піти назавжди і їй нічого не сказати! Вона ж старенька, ледве телефоном користуватися вміє. Як би вона тебе шукала? Не думала, що ти така…
«Жорстока», — казав її погляд. Невже я такою була? Ні, швидше дурною і недалекоглядною. Був час, коли віра в магію була моїм єдиним якорем у цьому світі. «Ваша донька казками марить, — говорили батькові, коли я була школяркою. — Малює щось на уроках, пише постійно. Дивіться, що вона здала замість контрольної з алгебри!» У мене досі десь лежить той комікс про хороброго ельфа та дріаду, що рятують світ. Криві обличчя, плаский сюжет і жахливі діалоги. Я склеїла його скотчем після того, як батько порвав і викинув у смітник. «Ти позориш мене! — кричав на обшарпаній холодній кухні. — І Бога позориш!»
Йому тоді ще не поставили діагноз, тому я не сприймала його марення про бога за щось серйозне — у селі релігійних людей повно. Та зараз не про це. Він ніколи не сприймав мої хобі серйозно. Ніхто не сприймав. В школі з мене сміялися, друзів не було, бабця з татом постійно сварилися, інколи приходила тітка з дядьком — і вони сварилися всі разом. Та книги ніколи не кричали. Не вимагали від мене покірності і дванадцяток у табелі. Вони тільки віддавали.
З віком моя любов притупилась, а віра покрилися кіркою цинізму. Я більше не марила щоночі чарівними світами, поки батько кричав на кухні та стукав молотком по стінах — бог казав йому, що там ховається нечистий. Не мріяла покохати ельфа чи русалку, не намагалася викликати духів чи освоїти астральні польоти.
Я виросла.
«Нарешті ти подорослішала,» — одного разу сказала мені бабця. Слова її вичавили з мене щось крихке і світле, кинули це щось мені в долоні. «Викинь», — наполягала раціональна частина мене. Але я втиснула це потріскане, недолуге собі в серце — і сама стала з того часу недолугою, розбитою.
— Ти дійсно хочеш туди піти? — запитала Аріна після довгої мовчанки. Ми сиділи під столом, наче дурепи. Я збирала сміття з білої плитки, Аріна колупала плінтус. — Чому, Дарцю?..
— Хочу, — відповіла я дуже тихо. — Я б хотіла, щоб ти пішла зі мною, але не можу про таке просити. Та життя, воно… воно в нас одне, а я живу своє якось неправильно, я…
Не помітила, в який момент я почала плакати, в який момент Аріна обійняла мене — незграбно, але міцно. Я відчувала її запах — піт, ягідний тонік для тіла, нагрітий метал — він забивав мої пори і горло, наче отруйний дим.
— Я не бачу свого місця тут. Не маю планів на майбутнє, — продовжила я, важко дихаючи. Ніяк не могла зрозуміти, рятують мене Арінині обійми чи кидають в безодню. — Це життя, воно… не має сенсу. Я… не маю сенсу.
Арінина рука була липка від поту, але я дозволяла гладити себе по голові.
— Мені шкода це чути, пташечко. Ти чудова людина, я дуже-дуже тебе люблю, і хочу, щоб у нас все було добре. Хочу… — Аріна все ж запнулась. Вона говорила мені у волосся, тому її голос звучав глухо. — Хочу, щоб ти була щасливою.
У нас таких розмов було тисячі. За кожну я себе ненавиділа з новою силою. Мені хотілося провалитись крізь цей холодний брудний кахель, крізь чужі квартири знизу і — нарешті — крізь землю прямісінько до пекла. Хотілося, щоб Аріна кинула мене і знайшла нормальну дівчину, без цих загонів. Хотілося, щоб вона обійняла мене і ніколи не відпускала.
— Якщо дійсно існує інший світ і ти хочеш туди піти, я не можу тебе зупинити. Але прошу все обдумати як слід. Будь ласка. Давай, я допоможу тобі вилізти, а потім ми все спокійно обговоримо.
Ми обтрусили одяг, Аріна принесла туалетний папір, щоб я витерла заплакане лице. Вона не почала кричати: «А як же я? Ти що, кидаєш мене тут?» Не розплакалась: «Ти егоїстка і ніколи мене не кохала, раз так чиниш». Лише дивилась на мене наляканими сумними очима і смикала себе то за сережки, то за одяг. Моя ідеальна дівчина.
«Чи зненавиджу я її з часом, якщо залишуся?» — думала я. Хоча Аріна не просила залишитись. Але зараз мені дуже хотілося, щоб хтось вирішив за мене. Сказав, як буде правильно, як буде краще. «Чи зненавиджу я себе, якщо піду? — продовжувала я. — Чи зненавидить вона мене — за будь-яке рішення?»
Питання сипались на мене, наче перезрілі грушки, та відповідей не було. Ні на одне.