Допіо

Хлопнули двері, а я з полегшенням зітхнув.

Нарешті.

І, розвалившись на дивані, взяв бокал з ігристим вином. Потягуючи його потрошку відклав в сторону рукопис. В серці щось кольнуло.

Насправді, він зовсім не був поганим. Може, я навіть трошки заздрив. Принаймні у неї була сім’я.

***

Прокинувшись зранку я побачив хіба що не застелену постіль – й не натяку на тебе.

А, точно.

Ти ж пішла.

Вчора. Після чергових уїдливих коментарів про твій рукопис. Чомусь від вчорашнього почуття полегшення не лишилось нічого.

Та не крутиться ж весь ранок навколо неї, правда?

Крутиться.

На кухні було незвично тихо. Я навіть якось звик до твоєї присутності.

Запарив собі каву й сів на високий стілець, обводячи кухню поглядом.

Навіть снідати бажання зникло, хоч як ти прививала мені звички здорового харчування – що мені різниця: з сніданком чи без, як ранок вже зіпсутий?

Телефон одиноко лежав на столі, тож я взяв його до рук і передивився вхідні повідомлення.

Звісно, на день заплановано купу всього, тобі в ньому не знайдеться часу, – думав я, та, як виявилося, знайшлося.

Стискаючи в одній руці фарби, в іншій полотно, прямую в майстерню. Не знамо чого, я витягнув зі стриху стару роботу, що малював ще на початку нашого знайомства.

Пуста ваза. Порожня. Як відносини, що тільки починаються і невідомо чим будуть наповнені.

Встановлюю полотно на мольберт і підготовую все для роботи.

Наші були сповнені жаги крові один одного й душевного болю.

Слова на картині виплясують завитками й сплітаються в нерозбірливі фрази. Не знаю навіть, що саме роблю –  псую чи завершую картину.

Незакінчена. Неповноціна. Скалічена.

Надто схожа на свого автора, і понад все хотілося це виправити.

Будь ти квіткою, я без сумніву зірвав би, навіть не задумавшись, що тебе можна пересадити.

Руки бігають по полотну вільно, стискаючи пензель між пальців. Його вже нічого не стримує, а рване дихання зривається на сміх.

Невже ти дійсно не розуміла?

Якби ж то у мене було інше пояснення, чому я завжди кликав тебе з собою в музеї і виставки. А все просто: без тебе все було не так. Хотів би я відвести тебе кудись на повноцінне побачення, але це завжди здавалось таким недоречним, що навіть слів бракувало.

І дарунків тобі я ніяких не підносив. Бо все, що у мене є – хіба що моя власна гордість, а зовсім не цукерки чи квіти. Я справді думав, що цього достатньо. Прийнамні сподівався.

Та цього ніколи не було б достатньо, чи не так? Не для відносин. Не для того, чого ми обидва, – чи принаймні я, – прагнули.

Я хотів би тебе цілувати, шепотіти на вухо щось приємне і ніжне. Та я на це не здатен. І день за днем лише ділив з тобою вночі ліжко, ніби це все, що мені потрібно. Бо домовились, що не будемо вимагати один від одного більшого. Мовляв, це все, що нам було потрібно.  Та що стомленим душам від жару безвільних зламаних тіл? Ми віддавались утіхам, забувши час хоча б ненадовго, й дурили самі себе.

Були б у мене сльози я, може, й заплакав би, але все, на що здатне випалене в попелище серце – суха лють на самого себе. Серце, що не вміло кохати, спливало кров’ю й отрутою, й від того гноїлось десь всередині.

Якби тільки його можна було вирізати чи бодай вирвати. Щоб не відчувати. Щоб нічому було боліти.

На старому полотні з обрисами пустої вази почали вимальовуватись слова, які я завжди тримав десь на глибині душі й ніколи не дозволяв їм вийти назовні.

Я можу скільки завгодно звинувачувати в тому, ким я став, свого мерзенно батька, але сам я, оцими ж руками, – які створюють ті бісові картини, що так подобаються люду, –все змарнував.

І серед всіх тих вигуків похвали твої палкі образи були для мене найсолодшою винагородою. Я вірив, що ти почувалась так само та перетнув межу. І тільки коли ти, голосно ляснувши дверима на прощання, пішла, зміг задуматись: нащо.

Нащо? Нащо? Нащо?

Нащо я взагалі це все затіяв?

Я ледь не рвав на собі волосся, але марно – що ж тепер, хіба це якось змінить бодай щось?

Я справді ладен був рвати горлянку будь-кому, хто наважився б засуджувати те, що ти створила довгими ночами роботи. Ти ніколи про це не просила, але мені то здавалось правильним. Я виправдовував це тим, що тільки я маю право казати тобі гидоту, а всередині докоряв собі за кожне необачно зронене слово.

Ти давно вже звикла до критики і гейтерів, як я і будь-який митець. Але було боляче дивитись, як після кожної засудженої роботою, що ти так сміливо відривала від серця, твої сяючі, як зорі в нічній темряві, очі потроху затухали.

Вів’єн Боне. Смілива, вольова і сильна жінка. Але під цим товстим панциром жила тендітна душа, яка боліла й плакала на самоті. Ти гарна. Горда й шипаста. Як троянда.

Чим більше часу ми проводили на самоті, тим сильніше я в цьому переконувався. Бо в тобі бачив продовження себе.

Ми не однакові. Але й не надто різні.

Навіть не помічаю, як слова на картині під руками перетворюються на квіти. Саме на них ти заслуговуєш. А я ніколи не наважусь їх тобі подарувати.

Бо вся моя щирість обмежується хіба що грубими словами. Щирими настільки, щоб відкривати цю свої сторону лише в твоїй присутності, але недостатньо, аби замість цього сказати щось чуттєве з того, що бурхотить всередині.

На відміну від мене ти хоча б вмієш сформулювати це  в зрозумілі іншим слова. Ти трепетливо зібрала в них до купи почуття, а я так нагло і заздрісно їх розтоптав. Бо гадав, що ти непробивна. Адже ти так спокійно відповідала на всі мої нападки, що я зовсім забув, що ти всього на всього людина.

Я такий клятий егоїст. І знаю це. Та ніколи не намагався змінити. Бо це зручно. І достатньо просто вдати, що тобі не байдуже на щось чи когось, якщо треба.

Тільки ти завжди відчувала цю фальш. Тому що сама вміло користувалась цим прийомом.

Ти любиш квіти й світанок. Гарячу каву в ліжку й дороге солодке вино.

І думки про це як рідкі спалахи феєрверку. Любиш, любиш, любиш. А варто було б задуматись про це зустріччю раніше і, можливо, я би не наробив таких дурниць.

Від безнадії сміюсь, при чому заливисто. Ба я навіть не підозрював наскільки гарно тебе знаю. Ти дозволила про себе дізнатись. Мабуть, й себе я так добре не знаю.

Тоді я напишу таку картину, щоб ти це зрозуміла. Я пам’ятаю. Картину, щоб ти все відчула і відчули інші, хто ніколи не почує нашої історії.

Я зроблю її такою, навіть якщо ти ніколи цього не побачиш.

***

Ти нічим не кращий а свого батька, – вторив її голос в голові.

Мене справді зачепили твої слова.

– …на робота, Рафаеле. Люди в захваті від вашої виставки.

– Дякую, для мене це дуже багато значить, – відповідаю сивочолому чоловікові, навіть не зважаючи, що саме він казав до того.

Та й не дуже мене цікавило це. Особливо з огляду на те, що я навіть не знаю, чим зайняти сьогоднішній вечір. І наступний. Й вечір після цього.

– До речі, що це за картина, що ви додали її в останню хвилину?

Стрепехаюсь, але знов збираюсь до купи й безтурботно посміхаюсь.

– Дещо особливе. Я дуже давно над нею працював і нарешті поталанило її завершити.

Хоч я і не планував її закінчувати, не те що виставляти. Та хай думає інакше.

– Вона дуже відрізняється від інших ваших робіт, – він всміхнувся й, перш ніж я спитав, пояснив: – Я вже встиг її роздивитись. Поділитесь, що вона символізує? Бо навколо вже почали з’являтись легенди і теорії.

– Мовчання, – неочікувано кажу я й посміхаюсь. – Мовчання в коханні.

– Он як? – він щулиться, задоволений моєю відповіддю, й задумливо гладить коротку бороду, а втім знов посміхається: – Схоже вам, Рафаеле, розбили серце. Втім не переймайтесь, буде і на вашій вулиці свято. А мені ще треба зустріти кількох важливих гостей, тож бувайте.

І він лишив мене сам на сам з думками про моє буцімто розбите серце.

– Якби ж то воно в мене ще було… – зірвався шепіт з губ.

Я роззирнувся. Забагато людей.

Благо, мені більше не треба з кимсь розмовляти, тому я мовчки простую до «шедевру» сьогоднішнього вечора.

На потемнілій фарбі вази зів’ялі ломикамінь, мак і гвоздики здавались криваво-червоними, а розсипане внизу насіння гранату – якимось винним. Хоча чорні тюльпани на диво чудово виднілись. Звісно, зовсім не так, як я сподівався, але вийшло напрочуд гарно. Набагато гарніше, ніж мало б.

І від того всередині якась гірка провина.

– Це твоя найбільш позбавлена смаку картина, – озивається твій голос і я відсахуюсь, коли мурахи біжать хребтом.

Я піднімаю погляд, не вірячи очам.

Бо там ти. Дійсно ти. Така ж, як кілька днів тому. Чи… майже?

Але я лише посміхаюсь у відповідь і відводжу погляд, бурмочучи тихе «Так, ти права».

Навіть якщо вона найогидніша з усіх, мені достатньо, що ти хоча б на неї подивилась.

Ми так і стоїмо в тиші. Ти прискіпливо розглядаєш картину, а я не знаю, що відказати. І ти нічого не кажеш. Неочікувано. Можливо, через нашу сварку, проте сьогодні ти навіть на отруйні коментарі не спроможня. Та й не певен, що я зміг би їх вислухати.

– Може, сходимо кудись? Поговоримо. Я пригощаю, – піднімаєш погляд і мовчиш, а я мимоволі додаю: – Будь ласка. – І сковтую. – Я би хотів вибачитись.

Відвертаєшся до картини і через кілька секунд зітхаєш, але якось спокійно, не по-доброму, але й не роздратовано.

– Щось новеньке, – качаєш головою і неочікувано серйозно відказуєш, з кожним словом сильніше переходячи на шепіт: – Я зла на тебе і не вірю, що ти якось кардинально змінився, особливо за такий короткий час. – Але ти приборкав свою гордість хоча б для того, щоб ввічливо поросити, і я це ціную. Тож я згодна.

Вона простягає візитку, і я, не дивлячись, приймаю її.

– Мені цікаво, що ти скажеш. Але затям, що я там буду хіба що годинку. І якщо ти не прийдеш, то будуть твої проблеми, – вона щулиться і звичні бісики скачуть в очах. Але посмішка…

Вона лишалась якоюсь турботливою, дивовижно милою.

– Побачимось… Рафаель Неа, – хіхікає вона й зникає в натовпі, ливши мене сам на сам з власними думками.

Дивне відчуття. Пустий день неочікувано заграв барвами.

І я нарешті опускаю погляд на візитівку: така собі звичайна, як будь-яка з твоїх, окрім… Того, що замість контактного телефону написані адреса і час.

На губах розквітає м’яка посмішка, а десь всередині розливається тепло.

Чортівка.