Допомога друга

Опис: Мерлін знає, що завжди може розраховувати на Ланселота.

Забігши до покоїв Гаюса, Ланселот швидким кроком попрямував до кімнати Мерліна. Серце калатало в грудях не тільки через те, що він оббігав весь замок у пошуках ковдр, як і наказав йому Гаюс, а й через хвилювання за друга. Лицар боявся уявити, що за хвороба могла вразити Мерліна, що навіть такий досвідчений лікар як Гаюс не знав її причини.

– Ось, – сказав Ланселот, поклавши ковдри на ліжко. – Все, що знайшов.

Схвильовано переглядаючись, вони з Гаюсом почали вкривати Мерліна, намагаючись влаштувати молодого чаклуна як найзручніше.

Чи то допомогло тепло, а чи може сила самого Мерліна, але вже через деякий час він перестав тремтіти, а колір шкіри став яскравішим. Ланселот трішки розслабився. Залишалося сподіватися, що цей незвична недуга не переросте в лихоманку і Мерліну скоро стане краще.

– Гадаю, минеться, – немов прочитавши його думки, сказав Гаюс. Старий цілитель поклав руку на лоб Мерліна, перевіряючи його температуру і звернувся до Ланселота: – Думаю тобі слід повідомити Артура про його стан. Скажи йому, що Мерлін застудився, але незабаром буде в порядку.

Ланселот кивнув і попрямував до дверей, але на виході обернувся:

– Гаюсе, а чи він справді буде в порядку?

Старий цілитель ледь кивнув.

– Будемо сподіватися, – і все ж, йому не вдалося стримати ледь чутне тремтіння, яке не приховалося від уваги проникливого лицаря.

Не встиг Ланселот залишити покої Гаюса, як до нього кинувся натовп розтривожених лицарів.

– Що сталося? Як Мерлін? – першим почав розпитувати Гвейн. Леон, Персіваль та Еліан завмерли в німому очікуванні позаду нього. Ланселот помітив, що з ними немає Артура, що його не здивувало, адже свято, де присутність принца було обов’язковою, ще не закінчилося.

– Гаюс каже, з Мерліном все буде добре, – запевнив Ланселот товаришів. – Це просто застуда.

Всі полегшено зітхнули.

– Як гадаєш, ми можемо його побачити? – нерішуче запитав Персіваль.

– Він зараз спить, тому мені здається його краще не непокоїти такою великою компанією, – Ланселот обвів їх поглядом і пожав плечима. – Я залишуся тут – допоможу Гаюсу, якщо це буде потрібно.

Лицарі здавалося не були переконані і перш ніж хтось із них встиг запротестувати, він продовжив:

– І передам Мерліну, що ви приходили і що ви хвилювалися.

Більш-менш задоволені відповіддю, лицарі попрощалися, почергово хлопнувши Ланселота по плечу та розійшлися. Провівши їх поглядом, він повернувся назад до покоїв.

Гаюс звично влаштувався за своїм столом, схилившись над якоюсь посудиною.

– Я зробив, як ви просили, – повідомив Ланселот, ніяково всміхаючись і вказав на двері: – Вони, правда, намагалися прорватися сюди, але я запевнив їх почекати до завтра.

Втомлено посміхнувшись, Гаюс вказав на посудину:

– Тоді ходи сюди. Допоможеш мені приготувати відвар.

Ланселот кивнув, стаючи на іншому боці столу, навпроти Гаюса. Можливість зайняти чимось руки, витіснила на певний час тривожні думки та переживання.

***

Мерлін прокинувся з тяжким стогоном. Відчуття були приблизно як після дня проведеного за чисткою стаєнь, але десь в сто раз гірше. Тіло ломило, а голова здавалася надто тяжкою, хотілося пити. Мерлін майже поринув у сон знову, але спрага була нестерпною. З горем пополам, він підвівся з ліжка, закутавшись в одну із численних ковдр, якими його накрили.

Скрип дверей порушив нічну тишу замку. На стінах покоїв витанцьовували дивні тіні у світлі смолоскипів. На одну коротку секунду серце Мерліна пронизав той самий моторошний холод. Перед очима постав образ старої жінки, яку він бачив перед тим, як втратити свідомість на святкуванні.

– Мерліне, – знайомий голос змусив видіння розвіятися. Мерлін підняв очі, зустрівшись поглядом з Ланселотом. Його друг не приховував полегшення на обличчі. – Ти прокинувся!

Все ще вражений видінням, Мерлін спромігся лише кивнути. Ланселот допоміг йому дійти до столу, тримаючи за плече, і посадив на лаву.

– Гаюс наказав дати тобі ось це, – мовив лицар, протягуючи Мерліну келих. Взявши його, молодий чаклун злегка скривився, відчуваючи їдкий запах якоїсь рослини. Зазвичай, він би зміг впізнати, що саме за рослина це була, але зараз був надто виснажений. Окрім того, всі думки займало видіння.

– Дякую, – пробурмутів він.

– Як ти почуваєшся? – Ланселот влаштувався поряд, в його голосі бриніла тривога. – Гаюс сказав, що це не просто застуда. Це була…

– Магія, – закінчив Мерлін і сьорбнув напій. На смак він виявився ще огиднішим, ніж очікувалося. – Я не знаю, що я бачив… вірніше кого.

Мерлін переказав своє видіння Ланселоту. Про стару жінку, яка неочікувано з’явилася посеред зали і кликала його на ім’я. Його справжнє ім’я. Її сумні, сповненні невимовного болю й страждання, очі, здавалося, заглянули Мерліну прямо в душу і все всередині захололо. А коли він почув відчайдушні крики, що зливалися в хор нестерпної муки, його ноги підкосилися, а в очах потемніло.

– Я ніколи такого не відчував, Ланселоте, – промовив Мерлін, закінчуючи розповідь. – Я й не думав, що магія може бути такою… болючою.

Ланселот тяжко зітнув. Мерлін добре знав характер свого друга. Той завжди намагався допомогти всім нужденним, втішити всіх, хто страждав, але Мерлін також знав, що хоч Ланселот і був знайомий з магією трошки краще ніж інші, він не міг йому допомогти.

Ланселот стиснув плече Мерліна в заспокійливому жесті.

– Ми розберемося з цим Мерліне, – завірив він. – Гаюс скоро повернеться. Він точно щось знає.

Мерлін кивнув, погоджуючись. Його друг був правий – доведеться дочекатися Гаюса, де б той зараз не був, і порадитися з ним.

– А що ти тут робиш взагалі? – Мерлін раптом зрозумів, що була вже глибока ніч, всі в замку спали і Ланселот теж мав би бути в своїх покоях.

– Я залишився допомогти Гаюсові приглянути за тобою, – відповів лицар, здивовано глянувши на друга.

– Ах, точно, – згадав Мерлін. – Це є ти приніс мене сюди. Дякую, між іншим.

– Ти ж не думав, що я покину тебе лежати на сирій підлозі? – Ланселот легенько штурхнув його плече.

– Ти – ні. А от Артур – можливо.

– Брехня. Ми всі хвилювалися за тебе. – заперечив лицар і додав: – Гвейн та інші рвалися до тебе. Я їх ледь випровадив.

Мерлін тихо розсміявся.

– То ти тепер мій охоронець?

Ланселот здивовано пирхнув:

– Ні, але я – твій друг, а друзі оберігають один одного від небажаної уваги інших друзів коли це потрібно.

Вони продовжували сміятися, перекидаючись безглуздими жартами. І Мерлін відчув, як на душі стало трішки легше.

– Ми розберемося з цим, Мерліне, – знову запевнив Ланселот. – Ви з Гаюсом придумаєте черговий геніальний план, який звичайно включатиме в себе магію і чергова загроза буде знищена.

– Ну тоді мені знову знадобиться допомога друга, – Мерлін змовницьки глянув на Ланселота. – Хтось має відволікати всіх, поки я буду їх рятувати.

Ланселот поклав руку на серце, немовби проголошуючи клятву.

– Твій вірний друг завжди готовий допомогти.