дон жуан і тисяча лазурових блискіток

— мені подобається, як ти елегантно сидиш у кутку і мислиш.

ґеральт втомлено підвів очі. юнак, що постав перед ним у тусклому світлі вечірнього сонця, яке ледве сягало столику в кінці таверни, виглядав як раз так, як належить тому, хто здатний вдатися до подібної фрази — навіть не в якості знайомства, а взагалі, в цілому як до вербального способу спілкування: розкішний кафтан кольору насиченої бірюзи, який прикрашали видовжені розрізи, як на пирогу з малиною, чортова лютня і жодного натяку на страх чи морщинки на обличчі, — навряд йому перевалило хоча б за двадцять.

— я прийшов сюди пити на самоті.

він ще раз похмуро окинув поглядом вихрасте волосся — явно штучно підкручене, відмітив про себе ґеральт — і мовчки приклався до кружки з надією, що бард образиться на таке прямолінійне ігнорування його потреби у словесній валідації і відчепиться.

якби ж то.

— так, дуже добре, — кивнув той і блискавично перетік на місце навпроти, спираючи підборіддя на долоні. усмішка його не потьмяніла ані на мить. — юліан альфред панкрац віконт де леттенхоф, — він простягнув руку, і, помітивши вираз обличчя ґеральта, розсміявся. наче перли розсипалися підлогою. — пробач, можна просто любисток. це, радше, для ефектного першого враження.

ґеральт подумав, що більш ефектним воно було б, якби він, хіба що, назвався Цар Горох зі Спікероог, але промовчав.

— отже, — любисток знову сплів пальці, ані трохи не ображений відсутністю належного обміну люб’язностями, — всі висловились щодо мого перформансу, окрім тебе. ну ж бо, хоча б три слова.

деякий час ґеральт всерйоз роздумував між “з’їбись звідси по-хорошому” та “голос цілком терпимий”, прикидаючи, що матиме сильніший вплив, але, задивившись на перстень, що виблискував на тонкому, музикальному — ха — вказівному пальці, неочікувано для себе видав щось абсолютно недоречне.

— чому не червоний?

любисток здивовано закліпав очима. вії в нього були темно-коричневими, в тон волоссю, але під світлом видавались майже прозорими.

— що ж, зізнаюсь, подібного відгуку я ще не отримував, — він трохи схилив голову і вскинув одну брову. — це ти про костюм чи мій колір обличчя? що ж, з приводу другого — я достатньо довго тренував своє дихання і-

— про костюм, — перебив ґеральт, не маючи жодного бажання слухати про те, які саме вправи і в яких позах виконував любисток. — червоний, він…краще пікреслює блакитний колір.

запала мовчанка. ґеральт тисячі разів кляв себе і за свій язик, що активізувався в найменш вдалі моменти, і за найбезглуздіші речові оберти, і за ідіотське, викарбоване на підкірці мозку знання про комплементарність кольорів, яке в нього вбили регулярні походи домами моди з єн. про що думав любисток, вперівшись поглядом в тріщину на дубовому столі, він уявляти він не хотів.

— ага, — нарешті протягнув той, — трохи не те, чого я очікував, але, напевно, частково те, на що розрахував. або на що сподівався, — буркнув він собі під ніс і раптом перевів очі прямо на ґеральта. в глибині їх знову з’явились веселі іскорки. — подобається їхній колір, значить?

— очевидно, — кисло відізвався ґеральт, і, не втримавшись, докинув, — але це звучить краще, ніж те, що почув я. слабо уявляю, як можна елегантно сидіти.

— воно й видно,— недбало відмахнувся любисток, цокаючи язиком, — але, трохи брехні на спасіння ніколи ще нікого не вбивало. ні, навіть не думай сперечатися, бо це, по-перше, неввічливо, доки ти досі не назвав мені своє ім’я, відьмаче, по-друге — не заради цього ми тут сидимо. то ж, думаю, варто перейти до справи.

любисток знову викинув руку вперед, на цей раз споглядаючи з очікуванням. ґеральт хмикнув.

— ґеральт з рівії, — відповів він і акуратно торкнувся губами тонкої шкіри.

***

— ммм, якщо тобі, ах- справді не сподобався комплімент про елегантність, змушений визнати, за останні півгодини я придумав на порядок більше. і, можливо, краще.

— слухаю.

ґеральт, зайнятий тим, що залишав цілунки на любистковій шиї, зацікавлено підняв голову.

— ні, не відволікайся, — любисток роздратовано натис йому на потилицю, повертаючи до попередньої позиції, — інакше не почуєш взагалі нічого. так от, якщо тобі цікаво то я, ммм, волів би підмітити, що в тебе на диво гарні і сильні руки. мені подобається, як ти ними- чорт, стискаєш мої стегна. одразу видно, в мистецтві володінням мечем тобі немає рівних.

він тихо зітхнув, бо ґеральт саме провів вищезгаданою рукою від його талії до сідниць, закинувши ногу собі на бедро.

— щось ще? — поцікавився він, окреслюючи соски крізь цупку тканину і перекотуючи між подушечками пальців, зриваючи нестримний стон перед тим, як забратися під кафтан та накрити долонею живіт. шкіра в любистка була ніжна, цілована літнім сонцем, і так чудово відчувалась на дотик. його власні руки лежали в ґеральта на плечах, так, щоб йому було зручно дістатись до місця, де шия перетікала в плечі, звідки так сп’яніюче пахло чимось солодким, і — якщо нахилитись трохи ближче — милом з нотками шафрану і розмарину.

— мгм, — любисток трохи вигнувся, щоб ґеральту було зручніше, і відкинув голову, торкаючись маківкою жорсткої поверхні стіни корчми, за якою вони ховалися. по його шиї, на якій починали багровіти сліди від укусів, бігла цівочка поту. — твої невимовно прекрасні сідниці також не можна оминути увагою.

— повірити не можу, що чую словосполучення “невимовно прекрасні сідниці” від того, хто претендує на звання кращого поета на континенті.

любисток тотчас обурено вскинувся, відкриваючи рота.

— я попросив би! тобто, коли я пропонував прокоментувати мій виступ, ти промовчав, а тепе- мхгм! не смій мене цілувати, поки я не закінчу!

всупереч власним словам, любисток сам притягнув його до себе, хапаючись за комір. ґеральт відчував тепло його тіла, щільно притиснутого до власного, разом з шаленим биттям серця.

він цілував у відповідь, поклавши другу руку на чужі сідниці, так, щоб їм було зручніше потиратись один об одного. кляті бірюзові штані обхоплювали контури члена любистка так добре, що він відчував, як той пульсує через шари одягу. цікаво, чи зможе той-

але любисток, випередивши його думки, гучно застогнав — ґеральт подякував вищим силам за те, що у вечір п’ятниці в таверні вже всі напились і горланять похабні пісеньки настільки голосно, наскільки це взагалі можливо — сіпнувся і завмер, впиваючись пальцями в його передпліччя. ґеральт здивовано глянув на нього, на мить зупинившись.

любисток перехопив його погляд, і щоки в нього набрали гарного насиченого відтінку.

— що? я ніколи не був надто стриманим.

ґеральт провів пальцями по його обличчю, заправляючи прядку на вухо. блакитні очі яскраво виблискували.

— я був правий, — тихо промовив він, підхоплючи любистка і втискаючись сильніше, відчуваючи пахом вологу пляму.

— що- — зойкнув він, але не встиг пуститись в словесну баталію, бо ґеральт, здійснивши декілька різкіх рухів, стиха рикнув і послідував за ним, наче підліток, який тільки но побачив виріз на спідниці сільської дівчини.

сонце опускалося все нижче, підсвічуючи волосся любистка ніжною помаранчевою фарбою. ґеральт ліниво перебирав його пасма, даючи їм обом час віддіхатись, аж доки любисток не повернув голову до нього, з питанням підіймаючи брови. також темно-коричневі. і родимка під лівим оком.

— я був правий, — повторив ґеральт, не в змозі відірватись від криштального погляду. — червоний личить тобі набагато більше.

***

— до речі, любистку. скільки тобі років?

— нахабне і некультурне питання, відьмаче. в тебе є три секунди, щоб втекти на відстань польоту черевика.

— і все ж таки.

— через місяць виповниться тридцять два. а що?

— …нічого.