Домовленість

Коли Симон все ж прийшов в себе, то почав озиратися, аби зрозуміти хоч де він. Певно, той випадок вважав він дурним сном. Ніч для нього минула неймовірно швидко, на відміну від Сергія, який сидів весь змучений з ночі. Очей він так і не закрив з того часу, тому коли писар прийшов до тями, то втомлено просто подивився.

– Ти пам’ятаєш щось з минулої ночі? – поцікавився Сергій в сонного поляка. Він знав, що той не скаже все, що він думає, проте надія була.

– То се не сон хіба був?! – вискочив з ліжка Симон і став здивовано дивитися на козака. Думав він, що привиділася мара тільки йому. Але якщо і Сергій то бачив, таки щось з потойбічного.

І в головах в обох не вкладалося те, що сталося. Можливо, якщо б і гетьман був би звичайною людиною, цей випадок здавався б в рази дивнішим. Але на фоні подій з лисицею все виглядало навіть якось… Логічно? Або, хто зна, може то спеціально для ляха випробування, наскільки довго він зможе пробути тут. Прожити. Дожити до світанку – одна з цілей серед дички. Та й він не був таким.

В своїх роздумах він ще довго сидів, а потім, як і зазвичай, взяв трубку зі своєї одежини, та й пішов до дверей палити. Йому треба було не бачити Сергія хоч трошки зараз. Всі пережиті почуття йшли разом з димом, а голова русява поступово ставала на місце, як і було раніше. Саме з такою головою тут і треба ходити, інакше, хутко можна зійти з розуму, саме так треба було тут і існувати. Ніч ся була адською, але треба заспокоїтися, бо заспокоїть хтось інший і зовсім іншим способом.

Думки плуталися в голові, табак в руці тлів собі тихо, а Сергій тільки дивився за цим видовищем. В голові його визрів дивний план, що він і збирався запропонувати Симону. Скільки ще залишалося до самознищення здорового глузду обоє не знали, тож і вагатися не можна було.

– А що якщо ти, Симоне, дещо зробиш? – нарешті зважився запитати козак, на що отримав лиш хмик від писара, але його питання змусило ляха повернутися лицем до співбесідника.

– Наприклад? – очі у чоловіка, здавалося засяяли азартом, він навіть відклав свою трубку і прижмурився.

– Наприклад, ти б міг піти до нашого гетьмана і наблизитися до нього, аби дізнатися, що він таке. Ні ти, ні я, цього точно не відаємо. – той зробив паузу і хитро посміхнувся. – Тож, думаю, тобі було б цікаво дізнатися, з чим і ти, і я, і вся Січ, маємо справу.

– Правда не знаю, що він таке. Якщо я буду в тому вплутаний, то се значить, що і гра буде по моїм правилам. Погоджуюсь, тільки якщо про це не дізнається Володька. Аж дуже багато він і без нас з тобою знає.

– Домовилися. – кивнув чоловік і став думати, що задумав Симон. Занадто підозріло прозвучало те, що для нього це гра. Одна велика гра.

Цим же ранком лях вирішив діяти. Робота вже здавалася не такою і нудною, він думав про те, як би наблизитися, як би подружитися з гетьманом, тому він дуже уважно його слухав. Весь день лях не зводив з нього очей і помітив, що Павло й так ставиться вельми прихильно до нього. Це радувало, хоч і здавалося дивним.

Ситий по горло таємницями, Симон вирішив діяти рішуче. Хитро посміхаючись у світлі заходу сонця, він точно вже щось планував, але роздуми перервав гетьман, який якраз підійшов до нього, аби спитати як той управляється. Але що дійсно дивувало, чоловік поклав свої руки на плечі до писара так, наче так вже було й раніше. Що він собі дозволяє? Та хто його зна, але поляк не оборонявся і просто спокійно сидів під руками. Не можна сказати, що це було цілковито проти його волі і він давив в собі злість, ні, це було навіть дуже ласкавим жестом, котрий не був оковами, як думав собі хлопець. Симону не було складно розібратися в тому, що він повинен був писати, тому якісь неточності були рідкістю, про що він і повідомив ясновельможному пану. На це Павло лиш посміхнувся і мовчки прибрав руки з хлопчини, а потім всівся прямо напроти нього. Погляди зустрілися, коли лях не витримав і підняв голову з роботи, а пізніше помітив він, що дивиться на нього не той звичний вусань, а якийсь хижак в його очах.

– Тебе щось непокоїть… Правда ж се? – не відводячи погляду гетьман запитав.

– Правда, правда. – похитав головою Сім і став вичікувати моменту, коли відреагує пан. А відповідь і не забарилася.

– То може… – гетьман прижмурився, а потім загадково посміхнувся. – Я міг би тобі з цим допомогти? Весь цей день ходиш сам не свій, все про мене питаєшся, а сам тільки слухаєш.

В серці парубка щось щемити почало, навіть воно давало маленьку підказку, що начебто Симон вже у пастці. Небо ще й почало червоніти, в таких обставинах не можливо було не помітити як блакитні очі відбивають те червоне сяяння і неначе здаються більш хижими, ніж завжди. Не знаючи навіть як виплутатися, писар спочатку хотів відмовитися, але потім зрозумів, що відступати пізно.

– Можливо. – коротко відповів той і намагався відвести погляд.

В цей самий момент лице се біле змінило вираз обличчя на більш здивоване. Зазвичай Симон відмовлявся від будь-чого, якщо розумів, до він буде тет-а-тет з гетьманом, а тут така несподіванка.

– Приходь вночі. Буду чекати тебе на ґанку. Впевнений, розмова не для чужих вух. – він швиденько відійшов від шоку і нарешті залишив у спокої хлопця.

Як був в’язнем, так і залишився. Але в’язень той непростий, та душевний. Симон був впевнений, що з ним просто грається нечиста сила, ще й гетьман дивак. Треба ж було потрапити в полон йому, аби приректи себе на таку долю.

Сергію він вирішив нічого не казати, треба було сходити на нічне побачення, а потім шось вже думати. Ввечері його раніше відпустили. Охорона дуже здивувалася такому наказу, але причину знав тільки головнокомандувач і підданий. Вже в хаті зморидо ляха, тому він вирішив кімарити до ночі, а там вже що буде. Так він і зробив. Зваляв його сон, а вже ближче до півночі Симон неначе марив і побачив знову ту лисицю на порозі. Вона просто стояла і дивилася на нього, а потім назвала його ім’я. Через це парубок і прокинувся від жахіття. Але це все був сон, як виявилося.

Насправді на порозі стояв Павло і це він покликав Симона, аби розбудити. Ближче порогу він не наважився підійти, таки міг налякати його як і того разу, знову б його випхали з хатини. На щастя, писар швидко прийшов в себе і згадав про зустріч на сонну голову. Виявляється, він проспав зустріч і лисиця вирішила прийти сама. Лиш цим Скоропадський не хотів обмежуватися одною тою хатиною, він хотів взяти його до свого саду, аби ніхто не побачив, що вони разом вночі щось роблять тільки вдвох. Павлу вже не страшно було за осуд з боку козаків, він більше боявся за Симона. Він швиденько вхопив його за руку і потягнув за собою по стежці. Козаки вже спали, але такі як Володимир, і, власне, сам він, домі могли не спати, тому юркнувши дворами з писарем під боком, Павло став оглядатися та полегшено зітхнув, коли нікого не побачив на горизонті.

– Я знаю, що ти щось знаєш. – зненацька почав гетьман, а потім повернув голову і нахилився до Симона. – Тебе щось дуже непокоїть останнім часом. Особливо сильно це помітно, коли ти зі мною.

Скоропадський заплющив очі і похитав головою тільки. В голові таємничій були різні здогадки, але відповідей на них він озвучити так і не міг. Розкрити себе це розкрити таїну свого роду та осоромити себе самому.

– Так. Є дуже багато питань, відповідей на яких я не маю. І навіть думок не маю. Наприклад… – прищурився поляк. – Що робиться на цій землі?

– Все як звичайно. Не розумію про що ти балакаєш. Єдине що, дійсно є одна річ, яка вибивається з козацької общини. Володимир. Якщо тобі відомо, мій друже, звідки він то все знає, просто розкажи мені. – козак уважно поглянув на спантеличеного хлопчину. – Розкажи мені. – повторив чоловік.

– Вуха.

– Що вуха?

Павло легенько пригорнув до себе підлеглого, коли вони йшли проз дерева з забороненими плодами, і навіть не кліпнув, поки чекав відповіді.

– Вуха всюди. Більше нічого вам не можу сказати, мій гетьмане. – відвів погляд від сорому Сіма і більше нічого не став пояснювати з приводу Володимира і нічної пригоди. Це не обов’язково було знати вельможі. Між ними й так останнім часом точаться конфлікти. Володя приймає за блазня старовинне зло, а гетьман думає, що се Глузливий дурник ще той. І обидва помиляються.