Доля прийде за тобою

Та сама кімната. Ніч. Лінді сиділа за столом з увімкненою лампою і дивилася на лист пергаменту намагаючись написати хоч щось для своєї сестри. Мати кожен день читала їй казки й вірила, що вона чує, а тому була велика надія, що це теж буде почуто.

“… Peut-être que tu peux entendre ce que je dis, peut-être pas. Mais sache que je suis toujours là pour toi. Quoi qu’il arrive, je me battrai pour toi et tu as promis de te battre pour moi. S’il vous plaît, battez-vous, vous êtes fort. Tu te souviens quand on jouait à cache-cache avec ton grand-père et qu’on se cachait dans un très vieux placard ? Il y avait tellement de poussière que j’ai eu une crise d’asthme et tu t’en es voulu. Ma mère disait toujours que j’étais beaucoup plus faible et que je devais donc prendre soin de moi et surtout de ma santé. Vous êtes plus fort que moi, alors battez-vous. J’ai besoin de toi… “

“… Можливо ти чуєш мої слова, а можливо ні. Та просто знай, що я завжди поряд. Щоб не було я буду боротись за тебе і ти теж обіцяла боротися. Прошу, борись, ти сильна. Пам’ятаєш, як ми з тобою грали в хованки з дідусем та сховались в дуже старій шафі? Там було стільки пилу, що в мене почався приступ астми, а ти ще звинувачувала себе. Мати завжди казала, що я набагато слабша, а тому повинна берегти себе й особливо своє здоров’я. Ти сильніша за мене, тому прошу, борись. Ти мені потрібна… “

Кожне слово було болючим і від кожного слова хотілось залити цю кімнату сльозами. От тільки б навряд чи вистачило кімнати. За стільки років не випущених сліз можна було потопити б весь Лондон, а може цей постійний дощ і є її сльозами? Сльозами, біллю та тим що було на серці. Коли на пергаменті з’явились останні слова і точка та все було гарно запаковано в конверт, аврорка встала і підійшла до вікна.
– Чи можна зшити душу, яку вже порвано на тисячі шматочків? – питання в порожнечу. Питання-птах, що злетіло прямо над місяцем й зірками в пошуках істини.

***

Ранок наче й не збирався приходити. Так буває завжди, коли ти чогось дуже чекаєш. Спати було неможливо, увесь час їй снилися кошмари, а тому усю ніч Лін писала лист, розминалась настільки, наскільки дозволяла кімната, дивилася у вікно спостерігаючи за нічним Лондоном та зірковим небом. Але все колись закінчується. За ніччю йде ранок, а за ранком день. Ітан ще спав, тому втомившись від своєї кімнати дівчина вирішила піти на кухню та зробити хоч щось інше. Ось яйця, трохи овочів, масло та молоко, а ось кава. Трохи звичної для простих людей магії й кухню заполонив смачний запах омлету в суміші з готовою кавою. Не сильно схоже на британський сніданок, але це було перше, що прийшло на думку втомленої від життя аврорки.
– Все-таки ти явно захворіла, – сказав Ітан приклавши руку до лоба, щоб перевірити чи немає температури. Це було помилкою, бо у неї досі були рефлекси, які працюють саме в таких неочікуваних дотиках. Руки аврора одразу були прибрані та перекручені за спину, а сам він був притиснутий до столу. Зрозумівши нарешті, що небезпеки немає, вона відпустила чоловіка.
– Ні, мені просто здалося. І взагалі-то боляче, – відповів Уайт розминаючи руки.
– Буде уроком, що підкрадатися до найкращої агенти Британії погана витівка, – лиш відповіла вона і насипав собі трохи омлету сіла за стіл та почала снідати. Ітан дивився на неї здивовано.
– Ти правда думаєш, що я буду тобі насипати сніданок? Ти тримаєш мене тут незаконно і порушує мої права, а тому на таку доброту навіть не чекай, – кинула дівчина без жодного погляду на чоловіка. Вона дивилася у свою тарілку і намагалася думати, що взагалі робити і як вибиратися з цієї клітки.
– На це я не надіюся, просто… Забудь.
– Забуду.
– Елен, – сказав він зробивши вдих і видих. Він встав і підійшов до її стільця, повернув його до себе і присів навприсядки…

***

... – Подивись на мене, ей, вже все добре, – говорив Ітан до мене, а я намагалася боротися зі своїм серцебиттям. Ніжна дівчина, яка бажає стати аврором тільки що стала тією, кого вони й повинні захищати. Напад крадія, майже круціо, непоганий початок дня? Ітан опинився поряд вчасно, або заклинання червоних іскор стало моєю вдачею? Я не знала, хоча на це все вже було начхати. Я жива! – лиш кричали думки.
– Так, я зараз схожу за кавою, чекай, – додав аврор і зник за дверима лавки Гоґсміду, що була поряд. Повернувся Ітан вже з двома кружками капучино.
– Звідки ви знаєте, що це моя улюблена кава?
– По-перше, я наче не такий старий, щоб бути “ви”, тому прибирай це, а по-друге, я наче казав, що фокусник, – прозвучала відповідь, яка мене розсмішила. Я забула про те, що пережила і відпила кави, яка була найсмачнішою у моєму житті. Каву життя й смерті, каву, яку приніс аврор, який завжди вмів заспокоїти та зараз…

***

Та зараз Ітан розізлив й одночасно здивував Лін. Її брови злетіли вверх. Вона застигла з виделкою в руках дивлячись прямо в його очі.
– Розкажи мені все, – серйозно проговорив він.
– Що!? – прикриваючи шок і легку тривогу впевненістю відповіла дівчина.
– Ти повинна все розказати. Одній витримати ураган в середині дуже тяжко і я кажу це тобі, як людина, яка вже колись таке відчула.
Це все було таким дивним для цієї кухні, цього міста і цього часу. Лін плуталась в думках і особливо після звернення. Ніхто не називав її Елен, навіть якщо це було її під ім’ям – Лінді-Елен Леура. Вона була просто Лінді, міс Леура або чорна прима. Друге ім’я було чимось таким власним та особистим і на це зараз робили замах. Вона встала і забравши тарілку направилась у свою кімнату, але її схопили за руку, притягнули до себе і…

***

-… А що ти думаєш щодо чуток? – питала я у нього, подавши йому свіжу газету, яка опинилася сьогодні у кожного на столі під час сніданку. Це було чимось новим та брудним для Гоґвортсу. Плітки в одному місці при чому дивлячись прямо в очі тому, про кого пишуть.
– Що!? Зваблюю малоліток!? Серйозно!??? – випалив аврор зі злістю та встав. – Я знайду тих, хто це написав і твою репутацію, а заодно і мою повинні повернути. Я покажу їм, що краще не шуткувати з аврорами.
– Ітан, чекай, заспокойся, – говорила вона, – вони тільки й чекають такої реакції, розумієш? Та і мало хто буде цьому вірити, якщо не якісь любителі пліток, тому… Забудь просто.
– Лінді-Елен Леура, так проблеми не вирішаться. Поки що вони пишуть таке, а завтра усе і всіх прикриють, отримати стажування буде складніше, тому, я полетів. Тримай мене в курсі, – відповів він й перетворившись на орла злетів, тримаючи у своєму дзьобі газету. А я думала, думала й думала. Чи можна повірити в плітки про себе? Кинувши погляд на ще одну прихоплену газету, я помітила статтю про подругу, яка потрапила точно в таку ж ситуацію. Тому не довго думаючи я написала невеличкий лист і запропонувала випити чаю та обговорити бруд, який вилився на нас в одному з покинутих кабінетів…

***

Він притягнув Лін до себе й ринув до її губ. Тарілка падала, як і вилка, яку дівчина випустила з рук. Він дивився на неї, поглядом прямо в душу, хоча ні, в цьому погляді й була його душа. Лінді була розгублена. Найкращу чарівну агентку Британії змусив розгубитись поцілунок з якимсь аврором. Вона грала багато ролей, іноді треба було грати й набагато більше поцілунку, щоб дістати інформацію, або виконати справу. Але те що зробив Ітан було чимось таким дивним й не таким? Те, з яким поглядом він дивився, те з якою силою та характером він притягнув її до себе й тримав за талію, те, як він цілував її було схожим на ураган почуттів, який й бушував у неї душі. Різниця лише в відтінках. Ще один погляд в очі й ті кордони, які вони будували були зруйновані назавжди. Вона теж приєдналася до цього повністю божевільного танцю. Навколо все застигло. Тарілка, яка падала, повисла в повітрі, як і виделка. Це було не правильним, вони мали розбитись, але не сьогодні. Чи все-таки розбиватися мають лише вони обидва? Танець до зупинки серця, танець повний пристрасті з присмаком скла. Він наче починає тверезіти й зупиняє безумство, але вона затягує його далі, не даючи тікати, бо загрузла в цьому всьому без надії на вихід, без виходу. Тарілка має впасти, але Ітан ловить її, Лінді своєю чергою виделку. Так і закінчуються шторми – різко й раптово, як і починаються. Вони відходять один від одного, тяжко дихаючи й дивлячись один одному в очі.
– Мене роздирають зсередини кошмари, моє серце сходить з глузду, моя сестра неясно чи виживе і, чи не стане овочем. Я за весь час вбила багато людей, без жалю, без почуттів лише з солодкою думкою, що це помста. Я зараз виню себе за все, за кожну бодай маленьку помилку. Я ненавиджу те, що я не виконала головного завдання, ради якого і йшла в аврори – вберегти сім’ю. Ось так я себе почуваю, ось що в мене на душі, – сказала вона й дістала лист, який весь час лежав в кишені. Лінді зробила крок до Ітана, але одразу відступила і просто злевітувала лист до його рук. Нехай він і забрав чарівну палицю, легкі заклинання вона вміла виконати й без неї. Професія аврора вимагала багатого і це була не остання прихована відточена навичка. Поглянувши останній раз на нього, Лінді пішла у свою кімнату. Як тільки двері закрилися, вона сповзла вниз. Француженка знала, що падала, все швидше й швидше, все глибше й глибше. Невже це все-таки сталося? Невже це все правда? Чому він це зробив? Чому я відповіла? – все крутилось і крутилось в її голові.

***

Ітан не знав, що на нього найшло. Він просто так довго брехав серцю, що ця, на цю мить вискочка, та сама його учениця з якою нічого і не може бути. Запевняв себе, що це просто чисто легка симпатія, як до будь-якої іншої хорошої людини. Це ж просто робота? Та, те, що вже сталося, не могло назавжди бути схованим. Цей погляд, коли він побачив її вперше після 5 років. Ці рухи в танці, які були відточені до деталей та характер в суміші з емоціями, що створювали навколо виплески магії. Цей погляд коли він назвав її Елен, ці очі, такі глибокі, як каньйон, такі коричневі та блискучі, як бурштин, просто підірвали все. І коли Ітан стрибнув вниз, він зрозумів та хотів зупинити це безумство, але вона не дала, вона стрибнула за ним. Його побажання було виконано, вона показала все, що було на душі. Серце нарешті випустила все, що так давно ховалось. А потім слова, крок вперед і назад, погляд і лист, який був йому злевітований прямо в руки. Уайт зрозумів для кого це, бо Лін ще минулого вечора попросила про цю послугу. Але на душі був ураган, а в голові звичний рейвенклонський холодний розум, який просив все вгамувати й розставити все по полицях. Та Ітан вирішив, що треба час, їм обом, щоб подумати, тому зібрався й відправився в лікарню святого Мунго.