Доленосна зустріч

Літо. Хіба не найкраща пора року? Не має школи, холодних дощів та скажених завірюх, лишень яскраве сонце, повно зелені та неймовірна спека. Це точно рай. Або ні. Мабуть, саме останній пункт так не подобався людям. Коли на термометрі градусів під сорок, то тяжко насолоджуватися не те, що літньою порою, а взагалі життям, хоча ходити жарти жартувати про розбите яйце на бруківці, яке так і не стало придатним до спожитя, доволі весело, навіть, якщо говориш це тільки, щоб пожалітися.

 

Єдина людина, яка не жалілася на таку надто яскраву, як вона її називала, погоду – це рудоволоса дівчина. Вона завжди вважала, що ця погода ідеально підходить під її руде, наче полум’я, волосся. До того ж, саме в таку пору року їй було найкраще, бо як же вона любила носити плаття, в них вона відчувала себе собою. Аж дивно якось. “Мабуть, тяжко їй було б в ролі чоловіка” – сказав би хтось, але на це дівчина відверто  сміялась та, не розкриваючи всі карти, кивала головою. Якби не її секрет, вона б справді про це задумалась, але їй відверто пощастило.

 

Дівчина чуть не стрибала від щастя по переповненій людьми вулиці, думаючи, що вона найкрасивіша дівчина на цій планеті. Її кучеряве волосся, мов кров, розливалося по білій пишній сукні, яке так пасувало під музику в її квіто-навушниках (квіти, які буквально виконували функції навушників), яка буквально називалася її іменем – ” Мішель”. Мішель одного дня помітила, що відчуває слова, те, як вони виглядають. Особливо весело їй було говорити про імена, але найдовше вона говорила про своє. Вона його відчувала як, білу тканину забрудненою кров’ю, прямо, як її сукня зараз, тільки замість крові було волосся, коли люди чули цю асоціацією, одразу біля скроні пальцем крутили, мовляв : ” Ненормальна ти та твої думки”.  В цей момент в її голубих очах бушувало полум’я, більше за будь-які умовні іскри, вона, як завжди, сміялася, та, заікаючись, казала, що нормальних не існує… Що ж, нормальних в неї в друзях через це і не було, але щасливою їй бути це не завадило.

 

Вона підняла свою руку, на якій висіли додаткові пакети з одягом, натераючи до почервоніння шкіру, та натиснула на екран новенького квіто-телефону, ставлючи цю пісню на повтор. Пакетів було настільки багато, що під час цієї прогулянки до неї підходило кілька людей з пропозицією допомогти їй нести ношу, на що завжди отримували відмову та, бачучи розмір її біцепсів, довго не сперечалися. І звідки тільки в студентки стільки грошей!? Вона хитро посміхнулась фіг зна кому, дівчина ладна була щиро розсміятися з цього питання, яке вона поставила сама собі. Іноді в житті все так просто.

 

Поки Мішель безтурботно йшла по вулиці, розганяючи пил, в когось йшло все не так гладко. Наприклад, в ювелірному магазині з дивакуватою вивіскою прямо біля неї, з якого щойно вибіг дивний чолов’яга. Дівчина хмикнула, вони ладна поставити всі свої гроші, яких було багато, що це був грабіжник, але хіба це її цікавить.

 

Рудоволоса байдуже обернулася та явно не очікувала, що прямо зараз той самий чоловік її схопить та, прикладаючи ніж до горла, без питань запропонує стати заручницею. Навушники одразу випали з її вух, звисаючи з в’язаної з червоної пряжі сумки, даючи змогу бруківці почути її улюблений трек. На її обличчі був вираз повний розчарування, ніби Мішель отримала на свій день народження пару штанів замість бажаної сукні, вона відчайдушно кинула не потрібні пакети на землю, які, мов доміно, розсипалися по рівно викладених камінцях, та тяжко зітхнула. В ту хвилину навколо них почали збиратися люди, поки злочинець кричав щось максимально тупе і банальне.

 

Хтось з прохожих пробував покликати варту, хтось сам був готовий допомогти, хтось справді слухав слова чоловіка, а комусь було відверто (піхуй) байдуже, тому вони виконували роль певної масовки, тобто нікому не потрібних зівак. Дівчина зкривилась так, ніби лимону хапнула, це що виходить, якісь там явно слабші за неї люди хочуть її врятувати? Ні, дякую, вона сама впорається.

 

Дівчина з самовдоволеною посмішкою, тихо прошепотіла – Час…, Зупини свій плин. – після чого одразу час послушно зупинився. Тепер її не існує. Їй завжди було цікаво думати так, але дивлячись навколо, це було складно. Всі навколо застигли, ніби статуї, навіть птахи в небі та дрібний літній дощ. На обличчі злочинця був вираз повного нерозуміння, не дивно, мабуть, він був здивований почути такі слова. Синьоока не втрималась, пройшлася поглядом по застиглим виразам обличчя та тілам, вона помітила, що десь вдалечині, прикриваючись від дощу, йшов вартовий, мабуть, робив обхід, він ще не натрапив поглядом на них, тому в дівчини був шанс щось вдіяти. Але дівчині його потужна постать не сподобалась, вона напружившись, вирішила відійти.

 

Об кожен її рух вдарялися дрібні  кульки води, застиглі в повітрі, які тут не мали змоги стати плямою на її новій сукні. Рудоволоса елегантно вибралась з недостойних, готових до злочинів, рук та так само елегантно забрала з них ніж, вона підкинула його в гору та зловила за лезо двома пальцями, не відводячи погляду від злочинця. Перша думка, яка в неї з’явилася – це “Огидно”. Що саме було огидним тяжко сказати, можливо, ситуація, а можливо, людина перед нею. Мабуть, останнє більш ймовірно, бо Мішель з дитинства ненавиділа готових на вбивство людей, навіть, якщо це вбивство було на благо, бо одним таким рішенням, до якого дійшов огидний незнайомець, було стерто списку живих її найкращу подругу.

 

Її обличчя скривилось. Вона цього не пробачить, хоча вже й нема кому, винуватець давно покінчив своє життя самогубством, тому ненавидіти його сенсу немає, він і так, мабуть, зараз в пеклі. Мішель тихо зітхнула, на її обличчі з’явилась посмішка. Але вона ненавидить всіх, хто ще може або міг когось вбити. Хіба вони самі не заслуговують на смерть?

 

Дівчина награно, приклавши кулак до підборіддя, повільно пройшлась навколо чоловіка, роздумуючи, що ж їй зробити. Вона яскраво розсміялася, бо в її ідеальну голову прийшов ідеальний план.

 

Рудоволоса встала перед чоловіком та, прицілюючись, запустила ніж прямо йому в шию, той швидко пролетів, пересікаючи повітря, та застиг за сантиметр від неї. Дівчина задоволено кивнула головою та одним рухом пришвартувалися назад до чоловіка, вона провела рукою по його обличчі, упостивши її вниз на руку та акуратно поставила її на ніж.

 

Перед її очима проскочила картина повна крові, мов якір, за який вона схопилася, щоб залишитися в “цьому” світі. Мішель подумала, що прямо зараз б ідеально підійшов один рядок з її улюбленою пісні : “Michelle…. Michelle, you are the monster from hell…”. В ту мить вона застигла так, ніби хтось могутніший використав зупинку часу проти неї. Мішель вирішила знайти мінуси у вбивстві, які б змогли її зупинити. Її нова сукня постраждає, а можливо, і весь її куплений одяг, а що скаже її товариш – Бенні, і вона ж очорнить свою родину… До того ж… Рудоволоса сумно опустила очі вниз. Хіба вона хоче вбивати? Хвилину тому, дівчина була абсолютно рішуча в кожному русі, а тепер не могла і думати впевнено. Все таки він людина, має свою сім’ї, історію та друзів. Людей, які б плакали за ним, дізнавшись про його смерть. Як вона в той день, побачивши на свої власні очі понівечене тіло подруги.

 

Саме в той день вона отримала свою силу і прямо зараз вона бажала когось вбити з її допомогою.

 

Це правда, що вона глибоко зневажала кожного злочинця, правда, що вважала їх недостойними, але вона не хотіла бути схожими на них. Мішель видихнула, вона розслабила свої руки, які повільно зповзли з зап’ясть чоловіка. Дівчина весь час думала, що вбивці ідіоти, які вважають себе кращими за інших, достойними вирішувати чиюсь долю, вважали себе Богами, цікаво було б дивитися, якби їх хтось спробував вбити, яка б в них була реакція… Рудоволоса захитала головою. Це не ті думки. Вона не хоче бути вбивцею, щоб хтось страждав через неї. Дівчина закусила губу та повільна піднесла свої руки до обличчя, які колись були занурені у кров невиної людини, торкаючись одними пальцями до блідої шкіри.

 

Вона відчуває себе відчайдушно.

 

Однієї миті дівчина забрала свої руки від обличчя, об них вже звично вдарилися водяні краплі, в неї виникла ідея, як вона може закінчити все мирно. Дівчина полегшено посміхнулася та, беручи ніж, підійшла до чоловіка, вона поклала його йому в руку та приклала тупою стороною до її шиї. Вона прикусила губу, сподіваючись, що це спрацює.

 

Рудоволоса, вже знаючи, що буде робити, була готова сказати заповітні слова, але тут зустрілася поглядом з якимось юнаком, той, здавалось здивовано кліпав, пройшовши крізь умовні двері до чужої сили, вона протерла очі, але юнак все так само міг рухатися, вона тихо звернулась до нього, той ніяк не відреагував. В неї вперше таке траплялося, навіть, коли вона зупиняла час проти своїх друзів – таких самих володарів здібностей. Вона поглянула на нього нахмурившись. Мабуть, він теж володар здібності. Але це дивно. Та все рівно, він нічого їй не робив, тому який сенс переживати. Навіть, якщо він спробує комусь про це розказати, хто повірить? Здібності занадто велика рідкість, вона за всі свої прожиті роки зустріла тільки кілька людей, і лише двоє стали її друзями.

 

Тож дівчина з відчуттям легкої підозри, повернулася до виконання свого завдання. Вона відвела погляд на ніж, перевіряючи, чи справді той не зможе її покалічити. Впевневшись в цьому, Мішель все ж тихо прошепотіла. – Час, віднови свій плин…

 

Відновилось все метушіння, дощ знову продовжив падати, а вартовий ставав все ближче і ближче. Дівчина знову глянула на хлопця, той все так само стояв та дивився на неї, навіть позу не змінив. В неї пройшлся мурашки по шкірі, якийсь він моторошний хлопець. Тим не менше, вона повернулася до свого плану.

 

Рудоволоса швидко вдарила злочинця локтем в живіт, той різко зігнувся, але спробував вдарити її ножем, дівчина вміло ухилилася, хапаючи між пальцями лезо, вдарила знову та, абсолютно вибираючись з його рук, швидко відбігла в найближчий бік – до магазину. Мішель перевела дихання та вирішила розвернутися, щоб глянути, що той робить, налякані вирази обличчя людей біля неї налякали її, вона стиснула кулаки та глянула в його бік. Від побаченого дівчина застигла, ніби хтось біля неї час зупинив, вона, відкривши рота, прикрила його одними пальцями та тихо прошепотіла тримтячим голосом – Не може бути… Як таке могло статися…

 

З шиї чоловіка стирчав ніж та фонтаном виливалася кров, всі її пакети з одягом були у крові, навіть на неї потрапило кілька крапель. Вона тихо спостерігала, як кров повільно текла до неї, бодуючи шлях між камінцями. Люди кричали, а можливо і ні. Здається, той самий вартовий підбіг до скупчення людей, розпитуючи, що сталося, але, побачивши чоловіка в крові, якого вже явно не врятувати, тихо матюкнувся.  Навколо неї та вже трупа почали збиратися інші вартові, але дівчина все ніяк не могла прийти до тями, вона не помітила, як до неї підійшов молодий охоронець, напевно, новачок, запитуючи, як вона. Легко було зрозуміти, що саме вона було центральною особою в цій ситуації та й недовго вони думали, що вона невинна, хоча це ще потрібно перевірити.

 

Вона тільки зараз помітила, що люди почали розходитися, вартовий, який щойно був біля неї, відійшов порадитися, що робити в більш досвідченого. Їй неймовірно захотілося сміятися, але вона подумала, що це аж занадто підозріло. Та все-таки…. Невже вона даремно старалася його врятувати…? Невже в будь-якому випадку він би помер…? Маячня якась. Це просто сміховино. Вона опустила руку, нервуючись, перебирала ниточки пряжі та думала, що ситуація реально жахлива.

 

До неї підійшов той самий чоловік, почав розпитувати про все, що трапилось і так просто не відходив. Дівчина з легкістю погодилась піти з ними для детальнішого опитування, зауважуючи, що, коли вона була в зупинці часу, було легше, бо дощ на неї не падав. Мішель зовсім не боялася йти з ними, все-таки нічого поганого вона не зробила. Вона ковтнула слину і саме це сказала, в останнє дивлячись на тіло чоловіка, вартовий знизив плечима, погоджуючись, що таке можливо, але, вочевидь, не відпустив її. Дівчина зупинилася і попрохала в, на вигляд, доброго вартового. – Але візьміть з собою кілька свідків… – той дивно глянув на неї, мовляв: ” А як по-іншому?”. Вона видихнула з полегшенням та тепер впевнено ступила за ним, сподіваючись, що їхня розмова буде короткою.

 

***

 

Сидіти в одній кімнаті з суворим вартовим було до біса некомфортно, дівчина закинула ногу на ногу, даючи це зрозуміти охоронцю правосуддя, який знав базу психології, хоча й на ділі її не використовував. Вона була готова залитися сльозами, бо того доброго чоловіка, який її сюди привів, послали на інше завдання… Це занадто жахливо, ні, краще сказати жорстоко. Вона закладається, що всі тут знають про не найкращий характер цього героя (ні) в світі правосуддя. До того ж, цей нахаба вже майже годину просто розмовляє по квіто-телефону. Вона чуть не застогнала від розчарування, її вже все тіло боліло від незручного твердого крісла, але вона знала, якщо встане, це їй так просто не минеться.

 

За цей час вона встигла абсолютно вивчити простий інтер’єр і, по відчуттях, стати його частиною. Темні пошарпані де-не-де стіни, збоку диван, який вже давно пережив своє, на що вказували численні тріщини, і ось тому дівчина ніколи б не купляла шкіряний диван, але ще більше її нервувавла квіто-люстра в неї над головою, вона одразу зрозуміла, що та була ще з першої найдешевшої партії, тому світила огидним білим світлом. Навіть вікно не рятувало від болю в очах. До того ж, від цього кожна річ, яка була на столі перед нею, здавалася створеною в пеклі, тобто аж занадто страшною, а обличчя вартового, який сидів прямо на кріслі за столом виглядало так, ніби він сам диявол.

 

Чоловік байдуже розглядав її документи, які зміг знайти серед її речей, навіть не звертаючи уваги на дані в них. Дівчина завжди носила документи з собою, не боячись їх загубити, маючи численну кількість копій, та й завжди розуміючи, шо можна зробити нові, а її батьки це проблемою не вважали. Мабуть, це було негласне правило їхнього родини і, схоже, що тільки їхньої, бо вартовий справді був здивований їх знайти, копаючись в сумці, для нього це було вперше. Але Мішель було цікаво, що сподівався знайти вартовий в її сумці? Наркотики? Зброю? Вкрадені речі? Та хоч план, як захопити королівську територію? Неясно. Вона підперла голову рукою, при цьому тримаючи руку на коліні, що одразу перетворювало її спину на дугу.

 

Прямо зараз він посміхнувся та, жестикулючи рукою, в якій був її паспорт, весело попрощався. Мішель тяжко зітхнула, сподіваючись, що це точно кінець їхньої розмови. Їй пощастило. Він швидко вибив та серйозно на неї поглянув, як на якогось серійного вбивцю, від цього дівчина нахмурилась, навіть трохи образились, але промовчала, сідаючи рівно.

 

Він відірвав свій погляд від неї та, байдуже читав те, що пише в тоненькій чорній книжечці. Чоловік трохи здивовано почав говорити, не розуміючи, чому в неї паспорт якогось чоловіка. Це теж в нього вперше – зустріти дівчину, яка випадково вбила людина, мала з собою усі потрібні документи, і при цьому, навіть паспорт якогось хлопця захопила.  – Гей.. – він обернув до неї розгорнуті сторінки, щоб та сама все побачила. З невеличкої фотографії на неї спокійно дивився красивий юнак з таким самим рудим волоссям та голубими очима, якщо приглядатися, можна побачити ледь видні веснушки, які, мов зорі, розсипалися по світлій шкірі. Дівчина справді захотіла вдаритися головою об найближчу поверхню. Побачивши, що Мішель не спішила говорити, він запитав. – Не хочеш сказати, що це? – він оглянув її, розуміючи, що вона дуже схожа з цим хлопцем, тому він дійшов до доволі логічної думки. – Паспорт твого брата?

 

Дівчина щасливо посміхнулась, киваючи головою. От тепер вона себе відчувала, як шахрай, якому доброзичливо запропонували збрехати. Нехай він вважає його її братом, дядьком, батьком та хоч котом, лиш би відстав від неї без зайвих питань. Він з підозрою глянув на неї, така зміна емоцій насторожила його, вона поспішила навішати абсолютної лапші йому на вуха, щоб той їй точно повірив. – Так-так. Ми просто з ним вчора ходили… – вона задумалась, відводячи погляд. Але тут її осяяло, вона підняла палець вверх і з розумним виглядом сказала. – Точніше брали кредит, так, обоє… А подробиці я взагалі-то не повинна розказувати. – вартовий дивися на неї, чекаючи продовження, бо це не пояснює причину, чому паспорт в неї. – Що? А, ну, він в мене, бо той не мав сумки, а я мала, тому він дав його мені, але забув забрати. – Вона запхала руку в свою сумку, витягаючи свій паспорт, і з посмішкою його подала. – Ось, а це мій.

 

Чоловік взяв паспорт, одним оком читаючи написане в ньому. Він запхав руку в коротке волосся, думаючи, вірити їй, чи ні. Але вартовий здався, зараз це немає великого значення, як вбивство. – Агх, добре, нехай. – він махнув рукою, дівчина полегшено видихнула, посміхаючись. – Так.. Щодо сьогоднішнього інциденту… Всі свідки, яких ми опитали стверджували, що ви.. – чоловік підглянув в її паспорт, забувши ім’я. – Мішель, не винна в вбивстві. Оскільки в нас немає доказів, бо квіто-камери навколо через людей не зафіксували вас, а в ювелірному їх якраз заміняли, то ми не можемо вам нічого зробити, але, якщо щось таке знову повторитися… – рудоволоса підняла руку вгору, показуючи, що прекрасно знає, що на неї чекає.

 

– Так, знаю-знаю, можете не витрачати свої сили на пояснення. – вартовий був незадоволений тим, що його перебили, але нічого зробити не міг. Дівчина знизила плечима і байдуже почала збирати свої речі назад в сумку. Чоловік підняв брови, кладучи руку на м’яку пряжу, мовляв: “Ми ще не закінчили”. Мішель зверхньо на нього глянула, в її очах була видна димка самовпевнонсті, яка заставила вартового завмерти на місці, відчуваючи небезпеку. Дівчина, перебуваючи тепер у вигідному становищі, впевнено сказала роздратованим голосом. – Щойно ви розмовляли годину по к-телефоні (розмовна назва), ігноруючи моє існування, а тепер хочете ще витратити мій час на не потрібні балачки. Ким ви себе уявили? – вона, не відриваючи погляду, забрала свою сумку з його рук та, поклавши свій паспорт, останню річ, яка залишилась на столі, з задоволенням поглянула на здивоване обличчя вартового. Мішель піднялась з крісла, посміхнулася, та, піднявши руку в знак прощання, вийшла з кімнати, сказавши. – Хорошого вам дня.

 

Гучний стук дверей та легкий скрип, який супроводжував його, рознісся по всій кімнаті. Чоловік шоковано кліпав, не розуміючи, що щойно сталося. Чомусь йому здалося, що саме він злочинець, і щойно його добродушно відпустили. Він, не змінюючи виразу обличчя, вражено видихнув, думаючи, що її впевненість була б крутим фактором, якби вона захотіла б стати вартовим. Почувся дзвінок, він, не відриваючи погляду від дверей, відповів на нього. Його товариш звучав дивно схвильовано, він налякано сказав один важливий факт про дівчину, від якого той, здавалось, чуть не плакав. Вартовий, почувши його, різко встав, чуть не кричучи в трубку, бо розумів, що ця розмова могла стати для нього фатальним в його професії, якби дівчина тільки захотіла цього. – Що?! Вона з їхньої сім’ї!?

 

***

 

Мішель повільно йшла коридором, як почула, що у сусідніх дверях хтось відчайдушно плакав, вона поглянула на них, ніби могла бачити крізь речі, але єдине, що вона побачила – це яскраву табличку з іменем – Меттью. Табличка була золотого кольору, тому дівчина подумала, що це хтось важливий. Вона знизила плечима, це хороша причина, чому їй, людині, яка щойно, можна сказати, скоїла злочин, не можна туди заходити.

 

Дівчина відвела погляд від пофарбованих дверей назад до кінця коридору, ще кілька кроків і вона опиниться в головній кімнаті. Рудоволоса ступила по білій плитці, шукаючи, що цікавого є в цій частині будівлі. Мішель одразу проігнорувала все в кімнаті, бо побачила автомат з напоями, вона нічого не їла і не пила ще зранку, їй так кортіло хоча б попити, не говорячи вже про їжу. Вона посміхнулася та швидко підійшла, щоб придбати собі щось з пропонованого. Мішель оглянула його зверху до низу, наче шукала там не напій, а щось, що пов’язано з криміналом. Наприклад, закладку?

 

Єдиний вартовий, який сидів в цій кімнаті напружився, відволікаючись від телевізора, але, побачивши, як вона сумно зітхає та все ж вибирає собі якийсь напиток, розслабився та знизив плечима, просто якась дивачка. Він повернувся до перегляду новин, та, коли побачив головний заголовок про вбивство, під яким красувалась її фотографія, знову напружився. Хлопчина глянув на неї, вона однією рукою лупцювала апарат, щось злісно шепочучи, бо той просто взяв її гроші, але давати щось за них не хотів. Він крадькома розсміявся, думаючи, що вона все ж просто дивна, та, підійшовши до автомату, натиснув на одну невеличку кнопку з самого низу, про яку знали тільки працівники. Справа в тому, що кожен, хто сюди заходив ніколи не купував напої, він або старався одразу піти, або просто не міг піти. Тому, не зважаючи на те, що автомат трохи несправний, всі вартові могли ним користуватися, знаючи цю фішку.

 

Почувся стук, металева банка впала вниз, будучи супроводженою двома поглядами. Дівчина незграбно посміхнулася та витягнула напій, поки хлопець вже розвернувся та сів на своє місце. Вона підійшла до нього та, розуміючи, що той байдужий до неї, нахилившись, щоб бути на одному рівні, помахала вільною рукою перед його очима. Він зітхнув, повністю відкладаючи газету, та, незацікавлено глянувши, сказав. – Хочеш подякувати? Не потрібно, це ми повинні вибачатися через несправність автомата, бо… – Побачивши незадоволене обличчя дівчини, він зупинив свій монолог. Мішель це побачила, тому одним пальцем показала йому на його розв’язані шнурівки, при цьому не відриваючи погляду. Юнак повністю зніяковів, одразу пробуючи зав’язати шнурівки, але через відчуття сорому не міг навіть схопити їх за два кінця, поки дівчина, ледь стримуючи сміх, сказала.

 

– Я не збиралася дякувати. Я вважаю, що це не потрібно, бо це ваша проблема, що він нормально не працює, тому ви повинні самі за це відповідати, та слідкувати за ним. – Вона випрямилася, дивлячись зверху вниз на вартового, який вже повністю змінив свій колір шкіри в червоний, як хамелеон. – Тому так, ти правий, це ви повинні вибачатися. – Вона посміхнулася і вийшла з будівлі, сподіваючись, що тут її пригоди завершаться, але ні. Мішель помітила хлопця, який продуктивно підперав найближче дерево, закривши очі. Спочатку вона подумала, що він просто наркоман, але, побачивши його обличчя зрозуміла, що він – це той хлопець, який міг і, мабуть може рухатися в її зупинці часу. Рудоволоса, зрозумівши, що той чекає на неї, захотіла тихо втекти, тільки от здібність свою проти нього не використати, а стукіт каблуків її повністю видавав, тому вона просто здалася і першою до нього підійшла. Хлопець очікувано почув її кроки, тому просто відкрив очі, одразу запитуючи.

 

– Як розмова? Все прояснила. – юнак виглядав спокійним, цей смертельний спокій передався дівчині. Вона встала навпроти нього, поки той відлип від дерева та продовжив дивитися, чекаючи відповіді, доповнюючи свою трохи похмура фігуру руками в кишенях. Мішель, думаючи, що сказати, вирішила детальніше оглянути хлопця. Чорне довге волосся зібране у невеликий, до того ж, незграбний пучок, упускаючи кілька пасм з переду, грайливо відбискувало на сонці, як і його темні уважні очі. Чорний ґольф, хоч на дворі спека, нагадав дівчині клітку, в якій замкнувся юнак, вона подумала, що це повністю показує його характер, але ще краще його доповнює відсутність рукавів. Рудоволоса хмикнула, оцінюючи фігуру, яку можна було побачити через обтягуючий верх, ну, вона б не сказала, що він атлет, але чим похизуватися мав. Хоча дівчина подумала, що відчуття стилю в нього недуже, бо нижче були темні широкі джинси, вона була певна, що світлі точно підійшли б краще, але все рятувало те, що ґольф був заправлений в штани. На взуття вона не звернула уваги, бо його просто не було видно через занадто довгі джинси. Мішель задоволено посміхнулася, ось це вже їй до чортиків подобалося.

 

– Ага. Сьогодні  в мене з’явилось нове гоббі – всіх вартових приголомшувати, тому, знаєш, як завжди, продовжую сяяти. А ти що? Всі дерева попідперав за ці півтори години? – побачивши, що юнак не спішив відповідати, вона вирішила продовжувати його підколювати. – Думаю, ти міг би працювати в службі підтримки, тебе б одразу взяли як досвідченого працівника. –  Рудоволоса сама стримувалася від сміху, поки хлопець, витягнувши руку з кишені, заправив за вухо пасмо волосся, яке заважало йому дивитися на дівчину. Мішель помітила чорні сережки, але вони були тільки в одному вусі, зато скільки. Хлопчина був радий, шо її не посадять, бо вона ще має розповісти йому, чому він міг бачити її здібність. Мішель не подобалось, що той не реагував, але тут вона усвідомила, що будує таку відверту розмову з абсолютним незнайомцем. – До речі, а ти хто?

 

Хлопець легко посміхнувся, відповідаючи. – Крістіан. – Крістіан абсолютно вирівнявся, помічаючи, що трохи нижчий за дівчину, але, опустивши погляд вниз, він зрозумів, що це через підбори. – Сподіваюся, тобі так само приємно познайомитися, як і мені, бо думаю, нам доведеться витримати разом хоча б кілька розмов. – юнак протягнув руку для явного рукостискання, дівчина знизила плечима, навмисно вдаряючи по його руці, імітуючи привітання, яке вона називає п’ятіркою, але п’ятірка не через кількість пальців, а через кількість зубів, які ти можеш втратити. Крістіан не спішив її кривдити, просто посміхнувся, Мішель посміхнулася в відповідь, така терпелива людина, як він, точно стане її другом. Що ж. Можна вважати, що перевірку він пройшов.

 

– Складно сказати. – дівчина забрала свою руку, щоб перекласти в неї металеву банку та одним рухом закинути в сумку, розуміючи, що пити зараз не зможе. – Думаю, тобі, як моєму потенційному другу, відповідно теж цікаво, як мене звати. Я – Мішель. – рудоволоса протягнула свою руку, тепер бажаючи справді її потиснути, але хлопець задумався та неочікувано для неї вдарив її руку своєю, підлаштовуючись під її звичаї. Мішель ще сильніше посміхнулася з якимось азартом в очах та сказала. – Знаєш, а ти цікавий хлопець. – Рудоволоса мирно поклала руку тому на плече, вона, закривши очі, посміхнулася, наче кіт, який довіряє своїй слузі – людині. Крістіан, примруживши очі, поглянув на її руку, а потім і на обличчя та, зітхнувши, почав з повною серйозністю та нотками філософії

 

– Ти стрималась від вбивства… Не вбила його, хоча він був готовий вбити тебе… Ти пішла на цей крок, переступила через свою людську сутність, але він все рівно помер. – Мішель здивовано кліпала, дивлячись на нього, вона не очікувала, що той захоче говорити про це, але вона й не спішила відповідати, просто забрала руку та уважно на нього подивилася. – Чомусь багато людей вважають, що якщо хтось робить щось погане, то вони теж можуть, вони просто не розуміють, що це не дає їм крила та німб над головою або чудове виправдання, яким вони можуть окупити людське життя, це робить їх просто так само поганими, як і тих людей, які стали для них мотивацією. – він опустив погляд, дівчина нахмурилась. – Сумно знати, що такі люди не думають, дивлячись на людей, які допомагають іншим, що вони теж можуть робити добро, вони просто беруть поганий приклад, бо так легше. Хіба люди не жахливі? – Крістіан очікуючи глянув на Мішель, думаючи, що вона на це відповість, рудоволоса байдуже підняла руку в гору та сказала.

 

 

– Не всі такі, я цьому живий приклад, та і ти сам це знаєш, якщо про це говориш. – хлопчина зацікавлено глянув на неї, дівчина посміхнулася та запхала руку в сумку, щоб щось дістати. –  Хочеш? – вона підкинула вгору бляшанку з яскравим написом “Кола”, той зловив її однією рукою та, на мить задумавшись, кивнув головою. – Я купила її собі, хоча хотіла інший, але мені було ліньки піти в магазин, щоб купити його. Що ж. Ти став хорошою мотивацією для мене, шоб поділитися тим, що ти хочеш та купити собі те, що я хочу. – рудоволоса поклала руку на талію та продовжила, поки юнак вже спокійно відкривав банку. – Хіба це не допомога? Ти ж точно хотів пити.

 

Хлопець зробив кілька ковтків прохолодного напою та скептично сказав. – Яка перекручена логіка… – він опустив погляд, задумуючись, і зніяковіло вимовив. – Дякую… – Мішель самовдоволено посміхнулася.

 

– Авжеж… Прошу. – Крістіан з дивним виразом глянув на неї, але говорити не став. Рудоволоса байдуже знизила плечима та, обернувшись, поглядом почала шукати найближчий магазин. Знайшовши його, вона ступила вперед, кажучи.  – А тепер пішли, я до усрачки хочу пити, тепер ми повинні придбати щось для мене. – хлопець одразу поспішив за нею, думаючи, що йому буде весело проводити з нею час. Мабуть, він ще не швидко дізнається, чому міг бачити кожну її дію, хоча вона й зупинила час. Але він готовий потерпіти, щоб це дізнатися.