Доктор

У залі, де панувала розкіш найвищого суспільства, грає жива музика. Його центром звисає ажурна позолочена люстра, а замість лампочок, горять свічки, освітлюючи приміщення теплим тьмяним світлом. Між столами пробігають офіціанти у своїх канонічних костюмах, з високо піднятими підборіддями, тримаючи на пальцях підноси. Джекі і Роуз не звикли відвідувати такі ресторани, незважаючи на те, що живуть багатим життям вже близько двох років. Такі місця змушували почуватися не у своїй тарілці, і Піт це розумів, хоч і не міг собі уявити, що його дружина нехтуватиме світським життям. Однак похід до закладів подібного типу часом був необхідний, щоб підтримувати статус. У цьому ресторані незабаром розпочнеться аукціон, а за правилами пристойності всіх багатих, треба приводити із собою сім’ю. Проте найскладніше за сьогоднішній день виявилося не пережити тиск з боку багатіїв, а затягнути сюди Доктора. Ця нестерпна людина… володар часу… іншопланетянин… – ГІБРИД коротше з того часу, як опинився в паралельному всесвіті, надзвичайно боїться бути нав’язливим, і це вилилося в безліч проблем у відносинах Доктора, Роуз та її сім’ї.

Хто міг би подумати, що Доктор стане сприйнятливим до пліток, які засуджують його. Коли “Оригінал” залишив свою копію з Роуз на паралельній землі, то Метакриза не відразу усвідомив, що саме сталося і як збентежено зміниться його життя, поки не опинився в особняку Піта і не засунули в руки піжаму, заштовхнувши стусаном під зад тепер уже в його власну спальню. Це його занепокоїло. А коли очі почали злипатися, погляд помутнішав, розумові процеси притупилися і так сильно захотілося уткнутися носом у подушку – вже стало страшно, що, до речі, розбудило на пів хвилини, але потім різко, сам не помітивши того, заснув. З кожним днем Доктор все більше знаходив вади свого нового втілення. Він ніби втрачав себе, відчуваючи, як людське тіло змінює погляди на життя. Першого ранку зрозумів, як тепер необхідний йому сон, надвечір відчув, як зводить шлунок, нагадуючи про голод, ще через три дні мало не знепритомнів, бо не вистачало глюкози, яку його колишнє тіло виробляло саме для мега потужного мозку (наші тіла, наприклад, під Сонцем виробляють вітамін D), довелося вживати море солодкого, чого раніше не робив. А тепер уявіть – Доктор став набирати вагу, адже з вживанням величезної кількості їжі, з метою зберегти діяльність свого мозку, метаболізм не справлявся. Довелося почати бігати вранці, адже як на зло ніяких подій, які змушували б рухати ніжками – не відбувалося. А звідси випливає ще й нова біда – набагато важче бігати – серце ОДНЕ, і хоч кровоносна система людська, проте рання задишка постійно нагадувала про себе. Але фінальною точкою виявилися плітки. Минуло два тижні з дня-Х*. Доктор зовсім випадково підслухав розмову покоївок, які працюють в особняку Піта вже багато років. Вони знають усе, що відбувається у цьому будинку. Всім відомо, що обслуговуючий персонал має можливості шпигунства крутіше, ніж у будь-якого агента Мі-6. Світловолоса покоївка сказала:

－ Тобі не здається, що цей новий чоловік дуже підозрілий? Хто він? Ким припадає Тайлерам? А ще так дивно поводиться. Сьогодні вранці він цілком серйозно розмовляв із собачкою міз Тайлер. А ще він постійно каже якісь безглузді речі, наприклад, скаржиться постійно на наявність одного серця… – жінка хотіла продовжити перераховувати дивацтва, але її перебила колега.

－Повністю з тобою згодна. Мені взагалі здається, що він, – чорнява жінка перейшла на гучний шепіт, – прибулець, – награно закивала головою.

－Ну, якщо він іншопланетянин, то неабияк симпатичний іншопланетянин, – блондинка єхидно посміхнулася.

－Та-а-а! Такий пусечка, що хочеться за щочки посмикати! – На емоціях брюнетка перейшла на високі тона.

− Циц! Ти ж не хочеш, щоби нас почули?

Ця фраза вивела збентеженого самовдоволеного Доктора з деякого трансу. Тільки подумав піти, розуміючи, що ця інформація не повинна бути їм почута, як наступні слова зацементували ноги на місці.

− Хто він їм такий? Доктор Сміт живе тут, харчується, одягається, купує свої незрозумілі гаджети – за рахунок містера Тайлера, – можливо, жінка нічого поганого не мала на увазі. Нею керував інтерес і вона лише перерахувала свої спостереження. Однак співрозмовниця вже висловила свою думку – те, що геть-повністью вб’є іншопланетну краплю в Докторі.

− Мені здається, чи це хлопець міз Тайлер, – на цьому моменті “хлопець” зрадів, у душі стало тепло, а в животі затремтіли метелики. Він був дуже радий, що з боку так здається, а значить все ще буде, значить Роуз точно живить до Метакризи теплі почуття, – ніколи б не подумала, що Роуз зустрічатиметься з альфонсом, – а ось тепер усередині ніби щось відірвалося і впало на ноги як ковадло. Йому стало соромно. На Галліфреї ніколи про це ніхто не дбав, його народ був розвиненішим, мав інші цінності та проблеми. На Галліфреї навіть немає перекладу слову “альфонс”. Однак це не його рідна планета, це Земля, тепер він землянин, тепер людина. Остання крапля перетворення впала…

Через тиждень Доктор нарешті отримав документи, тепер він повноцінний громадянин Великобританії. Чоловік не міг працювати в Торчвуді, оскільки там виробляли зброю, а пацифістичні переконання йшли врозріз із їхньою політикою. Він став їх консультантом з надзвичайних подій, яких не було від самого прибуття Метакризи на цю планету. Тому довелося пошукати інший варіант заробітку. Ще через тиждень Доктор пройшов короткий педагогічний курс, отримав диплом і ось уже влаштувався в школу учителем фізики та математики старших класів. Це була єдина робота, яка видалася йому цікавою, не нудною. Підлітки – ті ще ворожі іншопланетяни, з якими доводиться боротися щодня. Він знав підхід до дітей і як їх зацікавити, проживши більше 900 років, виховавши при цьому своїх дітей, онуків і правнуків, про яких Роуз поки не знає, кхе. Звичайно, з його мізками можна було б стати професором у якомусь науковому університеті. Як сказав одного разу його втілення: “Я доктор усіх наук”. Однак, щоб захистити докторську та стати професором – коротким тижневим курсом не обійтися, а робота була необхідна терміново. Через два тижні галіфреєць попросив у начальства аванс, винайняв квартиру і тепер став жити один. Йому страшно не хотілося переїжджати, йому не хотілося жити віддалік від Роуз, і йому всі про це говорили, запевняли залишитися жити з ними, але спробувати жити самостійно людським життям – було тією останньою краплею перетворення. Щоб отримати любов Роуз, йому необхідно було її заслужити. Він не міг далі бути “альфонсом”, виявляти хоч у чомусь свою ефективність – як ковток повітря для нього, це робило його впевненішим у собі, впевненішим перед Роуз. Це можна назвати похвальним, проте Доктор як завжди заходить надто далеко. Так, за два тижні з’явився перший прояв. Його запросили до ресторану, а він відмовився, бо не міг оплатити своє замовлення. Його ледве вмовили піти з ними, бо мовляв він давно вже частина їхньої родини, а Піт пригощає всю свою сім’ю. Але більше подіяла розмова Роуз з ним:

– Я знаю як тобі, тому що почувала себе так само, коли опинилася тут, з мамою. Вона була дружиною Піта, а він моїм батьком, але не його дочкою. Але якось Піт сказав, що просто пригощає. Хіба не може пригостити вечерею? Своїх конкурентів він може пригощати дорогим вечерям, а близьких людей ні? Це стосується і тебе. Так що придуши свою гордість, що ні з того ні з цього з’явилася, і тюпай з нами в ресторан!

Блюзові музиканти виконували одну з найпопулярніших пісень жанру – “I got you” – Джеймса Брауна. Хоч композиція старша половини відвідувачів ресторану, вона все ще розпалювала грайливий настрій у людях. На столі у Тайлерів були і лобстери, і чорна ікра, фуагра, і багато ще по дрібниці, дуже дорогій дрібниці. Але зараз ніхто не їв. Джекі та Піт вдавали, що співають, сміялися від власних виразів обличь, і постійно плескали, коли закінчувалася одна пісня і починалася інша. Але “I got you” явно розкріпачило їх обох, і вони, вже, можна сказати, танцювали сидячи на стільцях. Роуз і Доктор спостерігали за подружжям, і ця картина змушувала їх реготати. А потім обоє відчули погляд на собі і переглянулись. Незрозуміло ж, хто подивився першим. Давно вже не було таких ситуацій, коли парочка, мандруючи крізь простір і час, зустрічалися з чимось дуже абсурдним, сміялися з цього, а потім дивилися один на одного, відчуваючи хімію, яку складно описати, наче все життя були найкращими друзями. Вони вміють лише з одного погляду зрозуміти, що хоче сказати інший. Аукціон проходив у перервах між трьома піснями. Нині середина першої. Виходить, що до наступного етапу приблизно 8 хвилин. Роуз підскочила зі стільця, схопила свою сумочку і сказала, ледве утримуючись не вибігти із зали до того, як скінчить речення:

－ Тут занадто шумно, хочу пройтись. Я приду до початку.
Батьки шумно закивали, ніби “йди куди хочеш, тільки не заважай відриву”, і це було якраз на руку. Дівчина швидко попрямувала до виходу, рахуючи секунди, бо не мала наміру втратити хоча б одну в цьому галасливому приміщенні. Доктор, у свою чергу, запанікував. Він не знав, як діяти: залишитися чи піти за нею? А раптом вона хоче бути однією? Але володар часу послав все до дідька, кинув рушник на стілець і побіг за Роуз.

За зачиненими дверима на вулиці стало набагато тихіше, навіть не дивлячись на дирижаблі, що пролітають над головами, автівок на трасах і дуже гучних людей. Літня ніч виявилася до приємного холодною, свіжою та яскравою. Наповнивши повні легкі повітря, дівчина підняла очі вгору і побачила зірки. Так багато палаючих вогнів у нескінченній темряві, майже кожна має ще кілька планет. Десь там, далеко звідси, є хтось, хто живе іншим життям, і вона бачила цих когось інших, проте не в цьому всесвіті. Навіть на краю всесвіту все змінилося.
– Мені теж не вистачає їх, – дивлячись на зірки, перебив Доктор роздуми Роуз , – бути там, бути скрізь… – слова звучали сумно, але на обличчі була посмішка. Роуз подивилася на нього і з обережністю поставила запитання, яке так давно хотіла вимовити вголос (насправді це автора мучить питання. Сама питаю – сама відповідаю):

− Чому в цьому світі немає Доктора? Тобто, Доктора З цього світу.
Сам же він, трохи подумавши, вирішив відповісти, намагаючись не пускати берега свої емоції, тому голову так і не опустив униз:

– Може він є, просто вирішив вибрати іншу планету під час втечі з Галліфрея. А може, – тут він таки глянув на дівчину, шукаючи в її погляді підтримку, – його не існує, тому що вбили Далеки, як і весь Галліфрей. А може… Володарів Часу зовсім не існувало.
Погляд Доктора поник у роздумах, а Роуз відчула провину:

– Пробач… Я не хотіла, щоб ти, – не домовивши свого ж речення, вона кинулася обіймати хлопця, що стоїть поруч. Він відповів їй тим самим. Це нагадало їхні подорожі, і, здавалося, що стосунки знову повертаються у колишні русла. Роуз вже не боїться дивитися йому в очі, не боїться обійняти його, а він все рідше почувається дублікатом того, кого дівчина справді покохала.

－ Who ya gonna call?! (Кому ви подзвоните?!) – От прям з повним сер’йозності в голосі заспівав Док, ховаючи обличчя за білявам волоссям.

－ Ghostbusters! (Мисливцям за привидами!) – емоції так різко ринули в голову, що Роуз просто закричала у вухо тому, хто обіймає. Вона відкинула від себе галіфрейця і почала сміятися мало не до істерики, хапаючись за свій живіт. Її сміх підхопив і сам Доктор. Ця фраза пролунала в їх останній щасливий день на Землі-1, коли ловили “привидів”, і ті самі почуття знову повторилися: як вогонь горів десь у грудях, але не як печія, ні, а як щось тепле, бешкетне; як очі блищали; як у повітрі наче літали заряджені частинки струму; ніби розуміння було не те що б емпатичне, а безпосередньо, немов через дроти.

– Добре-добре, час йти, а то якось некультурно буде, якщо запізнимося на аукціон.

－ Allons-y! – прокричав Доктор, усміхнувшись тою самою своєю наймилішою на світі посмішкою на всі 32.
Роуз ляснула себе по обличчю, заплющивши очі і ще раз тихо, здавлюючи в собі крики переляканого тюленя, засміялася. Метакриза, як метелик, що пурхає, підбіг до дверей, елегантно з поклоном відкрив її і додав: “Після Вас”, а потім, так само пританцьовуючи, закрив за дівчиною вхід.