Доки ти жартуєш, я закохуюсь

Форматування

від AmoreForAmore

Сьогоднійшній день в Яновича видався важким та перенасиченим. З самого ранку дві зустрічі, потім інтерв’ю, зйомка на шоу а опісля написання теми до подкасту. Коли він глянув на екран блокування, то година була вже “19:28”. Сховав телефон до кишені і змучено відкинув голову на задньому сидінні в таксі. За вікном був осінній захід сонця, який майже опустився за небокрай. Все чого йому зараз хотілося, це замкнутися в своїй квартирі, налити п’ятдесят грам віскі з льодом, всістися в крісло і ввімкнути щось із пісень “Coldplay”. Забутися геть про все на світі, і просто відпочити від людей. Багатьом здається, що Женя, вічно-радісний комік, який постійно тримається на хвилі позитиву та підбадьорює інших. Так було дійсно переважну кількість часу, але навіть він іноді хапає нав’язливо-депресивні думки та вигорає.

Отже, як тільки актор переступив поріг своїх апартаментів, то хутко розстібнув куртку, і вона недбало “полетіла” на тумбу в прихожій, слідом за нею і ключі. Женя подався до холодильника, де стояло недопите пиво, якому хто-зна скількі днів, сир пармезан під вакуумом, і вчорашня банка-передачка з борщем, від люблячої матусі. Не те, щоб в актора було скрутне фінансове становище, ні, просто він постійно замовляв їжу або харчувався в закладах.

“Де той клятий Jack Daniels?”

Мотається від шухляди до шухляди в пошуках алкоголю. Якби хтось зараз бачив його обличчя, то сказав, що цьому хлопцю потрібна двотижнева відпустка, десь на Балі, чи добряче відіспатися декілька днів поспіль. Опущений, байдужий погляд наче скрізь предмети, величезні “мішки” під очима, постійно хмуро зведені брови, і якийсь неспокій на душі. Окрім банальної втоми, його іноді дошкуляло відчуття самотності. Наче людей довкола вдосталь, знайомих і друзів, розумних і не дуже, щирих і веселих, але ніхто з ним не був повністю “своїм”.
Квартира пуста та холодна, огорнута абсолютною тишею. Комік, який нарешті знайшов залишки віскі, подався в сторону вітальні зі склянкою в руці. Йому геть не хотілося переодягатися прямо зараз, тому так і сів, в брючних штанах і в гольфі охрового кольору. М’яке, широке крісло вже чекало, щоб поглинути його змучене тіло. Як тільки він зробив перший ковток алкоголю і заплющив очі, телефон гучно белькнув сповіщенням:

“Та щоб тобі! Я ж виключив звук, якого…”

Йому зараз геть не хотілося відповідати на якісь повідомлення, навіть якщо то питання життя і смерті, начхати, зараз не до того. Він знову зробив ковток і заплющив очі. Здається, алкоголь не встиг пройти горлом, як вже через мить телефон знову зірвався дратуючим звуком.

“Трясця! Ти закриєшся чи нє?!”

Він злісно підскочив і схопив телефона до рук, з метою повністю вимкнути цей нав’язливий звук. Випадково в його поле зору потрапило повідомлення з Telegram, яке було від “Спартачок”. Серед тонни друзів, знайомих і решти, він не вимкнув сповіщення лише на ньому. Може просто забув, а може не хотілося. Його напад раптової агресії тут же розчинився, і попри втому, кутики губ легенько піднялися, і палець рефлекторно потягнувся аби натиснути на чат з відправником.

Спартачок: Привет. Как день прошел? 19:56

Спартачок: У меня завтра лекция. Если у тебя будет желание и время, можешь прийти. 19:57

Жені тієї ж миті захотілося написати есе на тему “Як пройшов його день” і виказати все невдоволення другові-психотерапевту. Але він вчасно себе призупинив.

Женя: Привітики!!! День кабзда важкий, багато справ, відчуваю як розсипаюся😫 19:58

Женя: Звісно я прийду, тільки скажи куди😂 19:58

Прочитано

Суббота не поспішав із відповіддю і не набирав текст. Кучерявий нервово поглядав то на його аватарку, статус “онлайн” і миготіння рядка. На фоні грала “Yellow” і він пошепки підспівував, потроху відпиваючи віски.

Спартачок: Тебе нужно качественно отдохнуть. Если я могу чем-то помочь, скажи как. 20:07

Спартачок: НМУ Богомольца, 16:00; 20:07

Яновичу стало так приємно від розуміння, що товариш готовий йому допомогти в будь-який час, та дійсно ефективно підтримати. Він звів брови, наче розпливаючись від милоти. Підтримка від цієї людина була особливою, і він пояснював собі це тим, що той просто спеціаліст, і добре на тому знається.

Женя: Та все окей, я просто відпочину як ти кажеш, якісно) 20:08

Женя: Але дякую, що турбуєшся❤️ 20:08

Через півхвилини зрозумів, що не спитав як у самого Спартака пройшов день.

Женя: А в тебе як справи, як настрій? 20:09

Моментально отримав відповідь.

Спартачок: У меня все нормально. 20:09

Він відповідав коротко, влучно, і майже завжди описував свій настрій однаково. Рідко використовував емоджі, гівки, чи стікери, бо для цього він мав бути на 0,5% щасливішим ніж зазвичай. Вони ще трохи листувалися про буденне, про плани і подкасти. Женя побажав “надобраніч” першим, і втомлено, під легким алкогольним сп’янінням ліг спати, бо вранці його теж чекала робота.

****

Здається, що минулий день не закінчився. Ранкова метушня по зйомках, не характерні йому спізнення, тривожність і злість переслідували коміка. Він забув телефон у гримерці, яка знаходилась на три поверхи вище, емоційно виговорився про, на його думку, непрофесійну роботу звукорежисера, і трохи посварився із баристою, який двічі переробляв американо. Він виїхав із знімального павільйона за десять хвилин до початку лекції. Таксист не надто поспішав, постукуючи пальцями в такт музиці із магнітоли. Здається в житті Яновича за останню годину зібралися до купи всі курйозні моменти, і це кумедно було пояснювати, адже таких збігів не буває. Він біг з тим клятим американо в тремтячій руці сходами київського університету, доки у вухах відбивав шалений серцевий ритм.

“Вже почалось”

А його й досі не було.

Психотерапевт ще раз перевірив годину, оглянув аудиторію в пошуках тієї самої кучерявої голови, що мала б бути вищою за інші, але її не було. Він дещо нервово ковтнув слину, в роті сухо, налив води в склянку. Зала в очікуванні, проектрор налаштований, всі вже зібралися і мовчки водили очима за рухами Спартака Субботи.

Негазована, прохолодна вода омила пересушене горло, і з глухим болем досягла пустого шлунку. Він не встиг поїсти, і це також стало каталізатором хвилювання. Здається акт пиття тривав вічність. Тиша. Спартак ще раз оглядає залу, його нема.

“Добре. Не важливо.”

Ставить надто гучно склянку на стіл, з колонок доноситься різкий звук.

“- Ну що ж, розпочнемо… Тема ПТСР і коморбідні розлади”

Дихотомія контролю та інше. Він не міг повпливати на те, що від нього не залежить, отож почав спокійно вести лекцію, як робив це завжди. Через дві хвилини в думках та на устах звучала лише психологія та все, що з нею пов’язане.

Серце ледь не вилітало з грудей, безкінечні сходи і кава, яка хиталося з боку в бік розливаючись на руку. Глянув на годинник.

“На п’ять хвилин тільки! Ну нічого! Нормально!“

Женя тихесенько відкрив задні двері аудиторії, вибрав одразу найближче вільне місце. Хутко зняв шарф і струсив руку, по якій недбало стікав напій. Його збентежений погляд, йорзання в кріслі і невнормановано голосне дихання привернуло увагу самого лектора. На фоні всіх тіл, що сиділи в залі, лише одне не могло вгамуватися.

Спартак перервав свій монолог на півслові, йому на очі потрапила та сама кучерява голова. Женя зловив на собі його погляд, розтягнув невинну, проте дуже щиру усмішку, і дурнувато помахав “Привіт”, про що майже одразу пошкодував.

Тієї ж миті, в лектора мимоволі піднялися кутики губ. Він не бачив зараз великих, милих очей товариша, якого був так радий бачити. Тепло від розуміння, що він все ж прийшов, розлилося по щоках, шиї, линуло до грудей, і пустий шлунок знову віддав глухим болем. Ховаючи посмішку десь собі під ноги, він продовжив лекцію так, наче нічого не сталося. Дехто в залі помітив Яновича, “похіхікав” чи обернувся з цікавості, проте більшість ніяк не зреагувала.

Жені полегшало в ту ж мить, коли він зрозумів, що цей веселий вираз обличчя через десятки метрів, був саме для нього.

“Певне знову думає, який я дурко”- всміхається від цієї думки.

Байдуже. Він тут і дотримався обіцянки.

Психотерпевт. Кандидат наук, декілька освіт, наукові ступені. В чорній облягаючій, його великі м’язи, сорочці. Краватка, яка здається ідеально обвивала міцну шию. Татуйовані сильні руки, широка спина якою він час від часу повертався до зали, коли зачитував слайди на проекторі. Спокій та елегантність.

Женя відкинувся на спинку крісла, і від цього опису який лунав в його голові, несвідомо облизав нижню губу. Його так вражали знання цієї людини, що він ладен був слухати і напиватись ними до знемоги. Та попри все це, його магнетично притягував сам вигляд цього чоловіка, і він не зізнався цьому навіть собі. Не міг повірити що заслуговує на такого товариша, на увагу та спілкування.

“Таким чином, ми розуміємо…”

Лектор потягнувся до склянки, жадібно роблячи два великих ковтки, видихає. Пустий шлунок нагадував про себе, і вода змушувала його замовкати на деякий час, приглушуючи відчуття голоду.

Спостерігаючи за цим, Женя знову облизує губу. Чи то він теж хотів пити, чи то йому так подобалось спостерігати за тим, як п’є він. Закидає голову назад, заплющує очі і легесенько торкається губами граней, відпиває так, наче цілує. На фоні цього, дещо грайливого настрою, виникла імпульсивна ідея. Він розблоковує телефон і заходить в чат зі Спартаком. Поспіхом, хитро всміхаючись, набирає текст:

“Повечеряємо опісля?”

Надсилає, і тієї ж миті усвідомлює що це якась дурниця, він ніяк не зможе отримати відповідь прямо зараз. Хіба для нього особисто зупинять монолог і відпишуть. Ідотизм, Янович, ідіотизм.

Екран телефону засвічується, і так виходить, що гаджет стояв дисплеем вгору. Увага психолога розсіюється. Лише від двох людей він міг постійно отримувати сповіщення. Якщо це помічниця, то це важливо, вона знає де він, і без потреби не пише. А якщо… Підходить ближче і бачить хто відправник. Він не вимкнув сповіщення на Яновичу?Забув, чи не хотів? Спочатку хмуриться, читає, потім випускає зрадливий смішок прямо в мікрофон, який чує вся зала. Спартак одразу посерйознішав, коли зрозумів що то було трохи заголосно.

“Так от…”

Женя тут же залився рум’янцем, думаючи яку дурницю викинув. А потім знову хитро усміхнувся, продовжуючи писати:

“Я знаю, що ти хочеш їсти!”

Суббота одразу повернув голову в бік миготіння дисплею. Ніхто, окрім першого ряду не помітив як той закотив очі, розуміючи, що це знову не помічниця. Повільними кроками, продовжуючи розповідати тему лекції, подався до телефону. Від тексту, що він побачив краєм ока, було ще важче втримати сміх. Як той хлопчисько знав, що він зараз страшенно голодний, і організм дико реагує на будь-яке згадування про їжу? Ковтає набігшу слину і вишукує кучеряву маківку серед аудиторії.

“Мабуть, хоче мене вбити” Винувато зустрічається з важким поглядом на собі. Так далеко, але ці голубі очі дивляться просто на нього, і він це знає. Рефлекторно, у відповідь на подразник, прикушує нижню губу.

“Що це за ігри, Янович?” Запитує сам себе і неприховано шкіриться. Йому подобається, і чомусь вважає, що не тільки йому.

Цього разу Спартак не відходив від столика де лежав телефон, наче відчуваючи, що це не кінець. Так воно і було, вже через хвилину телефон знову засвітився:

“Я б прийшов вчасно, клянуся! Але бариста перероб…”

Лектор глянув на повідомлення, яке не вміщалося, і щоб прочитати повністю, треба було зайти в чат.

– Прошу мене вибачити, бо це дуже важливо. Мушу відповісти! – Психотерапевт звернувся до зали, розблоковуючи смартфон.

Женя не міг повірити, що змусив сотні людей чекати, доки його дурнуватий прикол читатимуть. Гра зайшла далеченько, і почуття сорому наступало, здавлючи горло. Він сховав обличчя в долонях, дивлячись крізь пальці. Завмер в очікуванні, проклинаючи свою імпульсивність.

“Я б прийшов вчасно, клянуся! Але бариста переробляв двічі американо, а таксист не на дорогу дивився, а на голубів!”

Спартак ледь не вибухає сміхом коли дочитує. Наскільки це було абсурдно і недоречно, що стримуватися не було сили. Жодна людина з його оточення не зробила б таке. З колонок вже лунав чистий сміх, який важко було контролювати.

– Ой.. Вибачайте… Там просто таке несеться – Продовжує хіхікати, і тієї ж миті вирішує помститися за зірвану лекцію – Просто в мене є товариш… Який іноді дуже не серйозний… Професія в нього така… Але вже який є!

Зала майже одразу розуміє про кого йде мова, і вже всі починають над тим сміятися.

Янович ховає обличчя донизу, і закладає руки на голові. Так йому вже було соромно, як тому школяру якого висміює вчитель і заодно увесь клас. А потім він чує, що стало весело всій аудиторії, і його почервоніле обличчя визирає з-за інших. Хтось його помітив і показав пальцем, хтось просто весело шкірився, а комусь було байдуже.

“Якщо Спартак мене сьогодні не вб’є, буде дуже добре” – Думає, і винувато підсміюється разом із всіма.

Ось і другий розділ, який вийшов менший аніж планувалося, бо у автора катастрофічно мало часу, проте маю надію що вам сподобалось👀❤️

Телеграм канал https://t.me/GeiTerapiya

2 Коментаря