Додому

***

Вперше за декілька місяців війни в тебе вихідний. Видихаєш.

 

Продивляєшся новини та Інстаграм.
Бачиш сторіз Лесі про нове інтерв’ю. З Марійкою. Посміхаєшся. Дуже хочеш подивитися.

 

У дівчат чудова українська. Цей факт тебе дуже тішить.
Вони для тебе обидві такі рідні. Хочеться обійняти.
З початку війни ти ще більше пишаєшся Лесею. Ця тендітна дівчина взвалила на свої плечі багато всього і впоралася. Інакше і бути не може. Вона заслуговує на повагу.

 

Леся розповідає про прихисток, життя, батьків і про те як вона живе всі ці місяці.

 

Пам’ятаєш як вона дзвонила тобі в перші дні повномасштабного вторгнення і буквально вила в слухавку. Ти заспокоював, казав, що надважливо правильно дихати при панічних атаках, що важливо зберігати спокій заради свого здоров’я, і що скоро все закінчиться і вони обов’язково зустрінуться.

 

Ти вдаряєш рукою по столу, коли чуєш, що вона свідомо голодувала півтора місяця.

 

Боже, ну що за дурна жінка.
Хочеться кинути телефон об стіну та надіслати їй посилку з їжею.

 

Це інтерв’ю тебе гріє. Ти чомусь відчуваєш, що ви скоро зустрінетесь. Насправді ти дуже цього хочеш. Скучив.

 

Хочеться написати їй повідомлення про те, яке чудове вийшло інтерв’ю і про те яка вона молодчинка, але чомусь цього не робиш. Не розумієш своїх відчуттів.

 

***

 

Через декілька тижнів ти дійсно приїздиш до Хмельницького по справах фонду.

 

Радієш. Побачиш її. Пригорнеш до себе. Зариєшся носом у волосся.

 

Мріяв про це всі ці місяці.

 

Після того як владнав всі свої мчиш до прихистку.

 

Хвилюєшся. Кусаєш губи.

 

Сигналиш. Вона виходить. В її очах подив.

 

— Сергій? Що ти тут робиш?

 

— Приїхав до Хмельницького по справах і вирішив тебе провідати. Обіймеш мене? — посміхаєшся. Тобі так подобається її розгубленість.

 

Вона лине до тебе. Обіймає тебе так міцно, що повітря в легенях не вистачає.

 

Вона поряд. З тобою. А значить у відносній безпеці. Ти захистиш.

 

Стоїте так ніби вічність. Яке це щастя знати, що з близькою тобі людиною все добре і мати змогу доторкнутися до неї.

 

— Я сумувала, Серьож, — вона пронизливо дивитися на тебе, з силою стримуючи сльози.

 

— Я теж, рідненька, — ці очі затягують у вир. — Викрадаю тебе на декілька годин. Згодна? — не може вимовити і слова.

 

— Куди? — шепоче.

 

— Секрет. Поїхали.

 

 

***

 

Ти приводиш її до одного з найкращих Хмельницького.

 

— Це що? — вона окидує поглядом знайомий ресторан та посміхається.

 

— Я дивися твоє інтерв’ю з Машею, де ти зізналася, що майже два місяця голодувала, тому ми тут, — ви проходите до столика.

 

— Сергій Дмитрович, я самодостатня жінка і сама можу купити собі їжу, — вона сердита на нього, проте їй приємна його турбота.

 

— Можеш, але не робиш, — ти констатуєш факт, сідаючи навпроти неї.  — Леся, ти маєш піклуватися про себе. Я розумію, що важко, але…

 

— Сергій, будь-ласка не треба, — жінка торкається твоєї руки, знаючи як на тебе це діє. — Це був мій вибір тоді і я про це не жалкую.

 

— Ні, ти дослухай, — в твоїх очах злість — чого ж вона така вперта. — Я розумію, що важко, але перш за все тобі потрібно думати про себе, бо наразі люди потребують твоєї допомоги, але не ціною свого здоров’я. Ти думаєш, що люди будуть радіти, якщо будеш бачити як ти заради них приносиш в жертву свої здоров’я?

 

Леся тремтить. Вона навіть і не знала, що тебе це так хвилює. Він перший чоловік, який їй це каже і від цього її серце тане.

 

— Тому зараз ми замовляємо найсмачніші страви та обідаємо, — бачиш посмішку на її обличчі, і розумієш, шо вона не зможе тобі відмовити.

 

— Ти будеш їсти зі мною?

 

— Звичайно. Тим паче я зранку нічого не їв, — посміхаєшся жінці у відповідь.

 

Вона така ніжна.

 

Ти одразу повідомляєш її про те, що ти заплатиш за ваш обід. Вона злиться на тебе, доводячи що саме в змозі це зробити.

 

—Я знаю, — ти торкаєшся її руки, і вас обох ніби вдаряє струмом, — просто мені хочеться зробити тобі щось приємне. Дозволь мені це.

 

Її очі — океан. І ти в них вже давно потонув.

 

Вона так смачно їсть, що ти не можеш відірвати погляд.

 

Боже, як ти сумував за її вайбом.

 

— Бережи себе, будь-ласка. Ти мені дуже потрібна, — здається ти тільки зараз, через декілька годин вашої зустрічі, усвідомлюєш, що міг її втратити. Сльози виступають самі собою.

 

— Потрібна? Тобі? — її брови повзуть уверх.

 

Нікітюк ніколи не бачила його в такому стані.

 

— Звичайно. Звичайно, мила. Я як уявив, що з тобою, щось може щось статися — я думав я зійду з розуму, — ти хапаєш її руки та залишаєш на них поцілунки. – моя дівчинка…

 

Як добре.

 

Леся також не стримується — занадто довго ви тримали в собі ці емоції. Вона хоче тебе зупинити, але не може. Відчуває себе у безпеці. В твоїх руках. Заплющує очі та глибоко видихає.

 

Ти продовжуєш свої маніпуляції, знаючи як на неї це діє.
Не можеш зупинитися.
Хочеш аби цей момент тривав вічність.

 

Вона дивиться на тебе з під вій.
В її очах сльози. Як і твоїх.

 

У вас у обох відчуття ніби ви повернулися додому.