Довірливий карий, і віроломний блакитний

Алана зустріла його наступного ранку біля дверей, ще до того, як він встиг одягнути контактні лінзи. Сон і огидний сморід алкоголю не давали йому спокою, навіть коли він сприймав її появу повільними, млявими кліпанням своїх потворних, невідповідних один до одного очей. Але він не мав сил навіть на те, щоб відчути сором. Він чужими руками вбив людину день чи два тому. Він чужими руками майже вбив іншу людину приблизно тоді. Якщо навколишні не будуть обережні, він може вбити їх усіх руками психопатів.

— Доброго ранку, Вілле, — сказала вона і зустріла його погляд. Вона навіть не здригнулася. Отже, вона мала можливість підготуватися.

— Джек послав тебе за мною?

— Він подзвонив після того, як ти відправив двох своїх охоронців, щоб переконатися, що Моллі безпечно дісталася до батьків, — люб’язно пояснила вона. Помовчавши, вона підняла руку і зачесала назад неслухняний локон, і вираз її обличчя пом’якшав. — Можна мені увійти?

Вілл буркнув і дозволив їй увійти, проковтнувши присмак віскі, який був на його язиці.

Якщо її й турбував безлад в кімнаті, то вона нічого не сказала. У якийсь момент Вілл шпурнув ще пару-трійку речей, але вони були занадто м’якими, щоб їх можна було розбити. І він випадково перекинув столик, коли намагався дотягнутися до пляшки, і тепер пластикові ніжки роздратовано стирчали. Здається, це сталося коли він кричав на Великого Червоного Дракона і слухав хворобливу тишу, втупившись у нікуди. Закрита і майже порожня пляшка лежала покинута біля столу, ніжки якого дратівливо стирчали. Метью Браун стояв біля ліжка, у нього не було очей. Так що й очі Вілла в нього більше не було – у цьому можна було не сумніватися, чорт забирай.

— Ти хочеш поговорити про це? — запитала Алана.

— …Джек тобі все розповів?

— Я думаю, що я все бачу, Вілл, — інтонації Алани була не чужою доброта. Вона знайшла шлях до крісла, на якому Віллу нарешті вдалося заснути, і сіла на краєчок, оглядаючи його. — Як довго ти збирався чекати, перш ніж сказати мені?

— Я думав розповісти про це на весіллі, — сказав Вілл, сідаючи на край ліжка. Він потер потилицю і похмуро подивився в підлогу. Похмілля починало давати себе знати неприємним відчуттям, що зароджується, у скронях. Він подумав про те, як Метью кивнув у залі суду. Нехай буде так. Метью хотів наблизитися до нього так близько, як тільки міг дозволити односторонній зв’язок.

І він дізнався, наскільки жахливо підходити надто близько.

— На твоєму весіллі з Моллі чи з…

— Моллі поставила павзу на мені, — перебив Вілл, завуальоване глузування, що настало б після згадки Ганнібала. — Вона ставить нас на паузу, а пауза – це лише час перед кінцем. Вдих. Вдих перед видихом. Чим довша пауза, тим неминучіший кінець. Так що офіційно це пауза, але ти говорила те саме перед тим, як кинути мене.

— Але ти не злишся на неї, – зауважила Алана.

— Чорт забирай, я не можу звинувачувати її в цьому. На її місці я б теж не хотів мати з собою нічого спільного. Я б навіть на паузу ставити не став. Просто одразу… — він розвів руки в сторони як маріонетка і різко відпустив їх, ніби хтось перерізав мотузки. — Моллі… краща за мене.

— Вона не краща за тебе, Вілл.

— Я, блядь, пов’язався з серійним канібалом, Алано, — вирвалося у нього, і він з задоволенням побачив, як сіпнулося її плече. О Боже, яка реакція. Він хотів реакції, і він її отримав. Йому було цікаво, що вона скаже, якщо він розповість, як він доклав руку до смерті Метью Брауна. Ґідеон, напевно, був задоволений попри те, що зараз перебував у карцері. — Що може бути гіршим? Досить одного погляду, щоб він дізнався… Він зрозумів, що мене виведе з рівноваги зоровий контакт із ним. Якщо я побачу, наскільки він зібраний, і як він контролює себе. Але виявилося, що він проникнув надто глибоко.

— Ти, як ніхто інший, знаєш, наскільки складними можуть бути зв’язки зі спорідненими душами. Бачив жахливі речі, і ти дистанціював себе від них, щойно видавалася можливість. Цілком логічно, що наступного разу, коли ти подивишся на когось, хто мешкав у пітьмі, твоя свідомість відреагує на це. На зв’язок, якого твоя свідомість не бачила раніше. Ти стільки часу провів, уникаючи чужих очей. Лектер став першим, на кого ти подивився, за довгий час?

Це справді звучало логічно, особливо в устах Алани. Це звучало краще, ніж було насправді, коли він прокинувся з запаморочливим відчуттям, що одного лише дотику до Ганнібала буде достатньо, щоб усе стало добре.

— …я не хочу цього, – сказав він, коли його язик нарешті почав слухатись. — Я не хочу цього.

— Тому, що через споріднену душу ти відчуваєш, що більше не контролюєш ситуацію? — запитала Алана.

— Я не обирав його, — відповів він. Він подивився на Алану і здригнувся. — Я більше не хочу, щоб ці думки були в моїй голові. Ти його знаєш, Алана. Ти знаєш, як… Мені справді треба пояснювати це? Добре б комусь іншому, але тобі? Ти знаєш, що ці думки роблять зі мною. І що я роблю, коли вони є у моїй голові.

— Я знаю, що ти хороша людина. Я знаю, що ти пережив достатньо в житті, і останнє що тобі потрібно – це карати себе. Я розумію, що твоя половинка не ідеальна, але я також знаю, що ти досить добре себе контролюєш, щоб зрештою для тебе все закінчилося добре, — вона говорила з такою спокійною, виваженою впевненістю. Вілл ошелешено здивувався, як довго вона готувалася, як швидко Джек здав його їй. Як вона могла сказати таке про Ганнібала Лектера?

— Я не в порядку, – нарешті зізнався він. Він проковтнув жовч, з присмаком надмірної кількості алкоголю яка вирувала в його шлунку. — Я не відчуваю, щоб я себе контролював.

— Саме тому я тут, Вілле, – ніжно сказала вона. — Я твій друг, і я тут.

Вона встала і підійшла до ліжка, сіла поруч з ним, щоб обхопити його руками. Вілл так зголоднів за фізичним контактом, і йому так хотілося відчути когось крім єдиної людини, чиє існування тепер пронизувало його артерії та капіляри. Він міцно вчепився в Алану у відповідь, уткнувшись обличчям їй у плече, наче це могло допомогти забути, ніби він міг якось позбутися відчуття рук Ганнібала, які пестять його спину, намагаючись заспокоїти його біль.

—

— Ти казав, що у тебе є ідея, Вілле, — сказав Джек, коли вони дісталися до офісу.

Це зайняло багато часу, Алана змусила його прийняти душ, поголитися і привести себе в порядок. Коли він нарешті вийшов з ванної кімнати, з лінзами та обличчям, що пахло готельним лосьйоном після гоління, він побачив, що Алана прибрала номер. Вона навіть застелила ліжко і похвалила його, заявивши, що тепер він цілком готовий вийти в люди.

— Так, — сказав Вілл, сідаючи. Він помітив, що нога Алан майже стосувалася його власної, вона підсунула стілець ближче, щоб дати йому відчуття підтримки. Йому стало цікаво, чи відчував Метью Браун підтримку металевого прута, на який його посадили.

Джек мав великий кабінет, але прямо зараз Віллу все в ньому здавалося дуже маленьким. Він прикусив нижню губу, пожував облізлу шкіру і кинув погляд крізь прозорі скляні двері. У холі схвильовані агенти снували туди-сюди поспішаючи приступити до роботи або вирушити на виїзд. Вілл відчув свербіж в основі шиї й смикнувся, щоб почухатися. Що б Ганнібал не робив, він був цілком задоволений. Він чекав на сюрприз. Віллу було від цього ніяково. А ще це було дуже захопливо. Але він не став говорити про це Алані.

— Остання ідея змусила доктора Чілтона відправитись у реанімацію, — нагадав Джек, затягуючи його назад до кімнати.

— Я думав, що він прийде за мною, — сказав Вілл, вгризаючись каблуком черевика в килим.

— Я теж, — зізнався Джек.

— Потім я подумав, що я не кінцева ціль, а Лектер. Червоний Дракон хоче, щоб Лектер став останнім шматком його становлення, смерть майстра заради сили учня. Ми використовували мене як приманку, але… — Вілл знизав плечима і переніс ще більше ваги на підбори. Моллі вже була у своїх батьків, снідала або приймала знеболювальні ліки для плеча, яким не могла поворухнути. Вона взяла час подумати. Вони були на паузі. Ганнібал, напевно, відчув його біль після дзвінка Моллі. Можливо, Ганнібал відчув біль від усвідомлення того, що він був набагато кращим у тому, щоб бути поганим для поганих людей, ніж він повинен бути. Може, він навіть відчув приплив похмурої радості.

— Але? — підказав Джек.

— Я думаю, що Ганнібал Лектер був би найкращою приманкою, — закінчив Вілл. — Думаю, якби Червоний Дракон дізнався, що Лектер на волі, він би розправив свої кляті крила і накинувся на нього, як товарний поїзд – настільки він горітиме від ідеї переламати Лектеру хребет.

Тиша. Не осудлива, але й точно не перелякана. Після того, як тиша, здавалося, тільки посилилася, Джек зітхнув, відкинувся на спинку стільця, і його невідповідні очі оглянули Вілла чимось схожим на незадоволену оцінку.

— Чому він так сильно хотів з ним зустрітися? — здивувалася Алана.

— За час їхньої терапії Лектер проникнув у його голову — у сенсі по-справжньому проникнув, — пояснив Вілл. Він не став вдаватися до подробиць про те, якими поетичними мали бути ці зустрічі. Сторінки прози, що оживали на сеансах. Слова Ганнібала, подібні до заклинань в повітрі. — Говорив про те, як приємно вбивати, говорив про… про те, що його бажання природні, і навіщо, навіщо… навіщо з ними боротися? Він говорив про неминуче, про становлення і зміни. Він настільки спотворив свідомість Долархайда, що став його безумовним орієнтиром. А потім його заарештували, і Долархайд зірвався. Йому потрібен Лектер, він захоплюється Лектером і хоче неодмінно вбити Лектера.

— Що ти думаєш про це? — запитав Джек. Він починав  розуміти, і це було добре.

— Ви знайшли будинок, звідки він узяв крісло? — запитав Вілл.

— Схудлий будинок для людей похилого віку в Мейні. Зеллер сказав, що ти будеш йому винен, враховуючи час, який він витратив на пошуки, але я сказав…

— Це не зайняло у нього багато часу, і це був комплімент, — втрутився Вілл. Він запропонував Джеку продовжити.

— …Так. У них був чоловік, який, як вони підтвердили, був схожий на Долархайда, працював санітаром з людьми похилого віку. Він звільнився і так і не відпрацював два тижні, які мав, — Джек вражено насупився. — У підвалі було кілька таких крісел. Хоча персонал не вів їх облік, і тому вони не змогли підтвердити, чи правда одне з них зникло.

— Одного не вистачало, – нетерпляче сказав Вілл. — Його підпалили разом з Чілтоном.

— Але у нас є база даних. Вони не змогли одразу дати його адресу, але обіцяли передзвонити, коли знайдуть його особисту справу, — Джек зітхнув, втомлено зітхнув. Віллу теж захотілося зітхнути. — Швидше за все він надав реальну інформацію для працевлаштування. Зеллер подзвонив мені одразу, як знайшов цей будинок.

— Знайдемо його лігво – отримаємо доступ до особистих речей. І тоді Долархайд не піде, коли наважиться піти за Лектером.

— Розкажи мені свій план, Вілл, – сказав Джек. Тепер йому було цікаво. Так було ще краще.

— Переведемо його у федеральну в’язницю. Розповімо Лаундс щось про те, що трапилося з Чілтоном. Потім ми інсценуємо втечу.

— Втеча, — голос Джека був різкий. Жорстким. Невиразним.

— Нехай Лаундс надрукує статтю, листа, хоч зашифроване оголошення. Потрібно щось, щоб Дракон вийшов зі свого лігва, що б наблизити його до Лектора. А потім ми його вб’ємо.

— Вілл, якщо Лектер буде на волі, то це зовсім не фальшива втеча, – запротестував Джек. — Якби хтось був поруч з ним, Долархайд дізнався б про це за секунду.

— Тільки якщо цим кимось не буду… я, — сказав Вілл. Тиша, що настала після цього, була такою короткою, що він почув, як в Алани перехопило подих. Вона притиснула ногу до його ноги, і це був зовсім не легкий поштовх, у неї конвульсивно сіпнулося коліно.

— Про що ти? — запитала вона, і він зааплодував її рівному голосу.

— Нехай Лаундс напише, що я його споріднена душа. Я зніму лінзи, я… дозволю їй написати про це, — на смак слова віддавали сіркою. Вілл зімкнув долоні й витріщився на власні черевики. — Я єдина людина, в чиї добрі наміри повірить Ганнібал Лектер. Обставимо все так, ніби я допоміг йому, і ми… втекли разом. Так нас буде двоє. Я думаю, що Великий Червоний Дракон не зможе встояти. Він захоче наші очі, коли між нами тепер зв’язок.

— Ні, — сказала Алана. — Абсолютно ні.

— Ти думаєш, Лектер на це піде? — запитав Джек, піднявши руку вгору, коли Алана знову почала протестувати. Вираз його обличчя був задумливим, а в очах з’явився блиск хитрості.

— Я знаю, що так. Він думає: “У мене є споріднена душа, яку я обводжу навколо пальця. Я забрав у нього його дівчину, я змусив його думати, що я – все, що у нього залишилося, і він зробить все, щоб бути зі мною”. Якщо я скажу йому про це, то він погодиться. Він подумає, що я знайшов спосіб визволити його з ув’язнення. Він і так думає, що я на межі нападу психозу через нього.

— Але ж це не так? Ти ж на коні, Вілл? — спитав Джек.

— Я на коні, — відповів він з легкістю. — І в якісь століття сиджу, дивлячись у правильний бік. І це страшенно боляче, — додав він, подумавши про Моллі та її їбучі паузи.

— Сьогодні вранці, в готельному номері… — Алана наважилася.

— Алкоголь у достатній кількості пригнічує зв’язок та заморожує передачу сильних емоцій партнеру. Спочатку він відчув мій біль після дзвінка Моллі … – Він не закінчив. Після новин про паузу. Про їбучу паузу Моллі. — Потім відчув мою інтоксикацію та розгубленість. Речовини допомагають маніпулювати емоціями. Тепер він думає, що я мав справжній зрив, — у цьому була частка правди, але була й частка брехні. — Він відчував, що я п’ю все більше, і спостерігав, як частішають мої відвідини. Я дав хабар санітару, щоб поговорити з ним і прошепотів йому в скло, щоб він мені довіряв. І він довіриться.

Алана виглядала злегка ображеною, але Вілл не надав цьому особливого значення. Він дивився на Джека, чий погляд був спрямований усередину, а на губах мерехтіла маленька, ледь помітна посмішка. Його сміх був хрипким, але все одно був, коли він дивився вниз, на свій стіл.

— Кац допікала мені, що ти знову п’єш, але це все було підставою, чи не так?

— Коли напали на Моллі, це було по-справжньому, — сказав Вілл. Він потер долонями коліна, щоб позбутися липкого відчуття її крові. — Але все інше… це довга афера, Джеку. Ось як це називається. Довелося змусити всіх вас повірити в дещо з цього. Я бачив в тих файлах, як багато Лектер значив для Долархайда, і я думаю, що ми можемо це використати.

— Він твоя споріднена душа, Вілл, – уїдливо сказала Алана.

— І як доктор психології споріднених душ, я можу сказати тобі по книгах і на власному досвіді, яка це жахлива річ, — добродушно помітив Вілл. — Лектер не дозволить Долархайду вбити його. Ми змусимо Лектера вбити Долархайда, а потім я вб’ю Лектера, — Він обмірковував цю думку. — Або Долархайд вбиває Лектора, а я вбиваю Долархайда.

— Ні в якому разі! Джек…

— Ти стріляв? — Джек запитав Вілла. Він навмисно ігнорував Алану.

— Щодня, після Гоббса, – сказав він серйозно.

Джек кивнув, і він глибше вмостився в кріслі, замислившись. Вони обидва проігнорували обурений, переляканий вираз обличчя Алани. Секунди перетікали одна в одну, Вілл відчував биття пульсу десь у шиї та, не відриваючись, спостерігав за Джеком, поки не побачив те, що чекав. Прийняття. Відлуння хвилювання. Тремтіння зневаги. Натяк на спрагу крові.

— Візьмеш телефон, – сказав він нарешті. — Крім твого особистого, ми дамо тобі наш, щоб відстежувати ваші переміщення. Я не залишу тебе віч-на-віч з Лектером, не маючи ні найменшого уявлення про те, куди ви прямуєте.

— Джеку, це абсолютно неправильно, як етично, так і…

— Що-небудь маленьке, щоб він не побачив, – сказав Вілл Джеку.

— Ти ж знаєш краще за нас, як буде…

— Якщо ми зможемо, то нейтралізуємо їх обох самі, — сказав Джек. — Ти тримаєш нас в курсі подій.

— Заради Бога, та що ви обидва робите? Джеку, ти просиш Вілла вчинити вбивство спорідненої душі! — Алана підвищила голос. Вона повернулася до Вілла і вчепилась у його руку. — Ти з усіх людей, Вілл! Ти, як ніхто інший, повинен знати, як впливає на психіку позбавлення життя того, з ким ти пов’язаний!

— Звичайно, я знаю, Алано, — сказав він і потягнувся, щоб доторкнутися до шраму під коміром. — Ось чому з усіх присутніх ми знаємо, що саме я зможу це зробити. Незалежно від того, наскільки я пов’язаний, я можу зробити те, що має бути зроблено.

— Минулого разу ти ледь не загинув, — прошипіла вона. Її страх був таким же сильним, як і її гнів, і він стиснув її руку в обох своїх, киваючи. — Ти мій друг, Вілл, і я тебе мало не втратила. Тепер ти знову намагаєшся відібрати в мене цю дружбу?

Він подумав про лимонний запах і запах спирту в психіатричній лікарні, тонко вкритий французькими ванільними настінними квітами. Він думав про прогірклий сморід напівзогнилих квітів у вазах, про те, як вона увійшла до палати з червоними щоками й заплаканими очима. Вона била кулаками по керму, лютувала, а потім входила до кімнати спокійна і зібрана. Вона допомогла йому зібрати себе частинами за допомогою клейкої стрічки й дбайливого шепоту. Він тихо зітхнув і переплів їхні пальці.

— Різниця в тому, що тепер я знаю, чого очікувати. Я можу… підготуватися. Я готувався. У мене є ти, Джек, і всі інші, щоб допомогти мені зберегти ясність розуму, — глибокий, болісний видих. — Я не впевнений, що ти розумієш, як це бути так тісно пов’язаним з Лектером, що часом я можу передбачити його слова до того, як він їх скаже. З будь-якою іншою спорідненою душею я б… навчилася з цим справлятися. Але з цією… не проси мене впоратися з цим, Алано. Я не можу.

— Ти ставиш себе в більш небезпечне становище, ніж три роки тому. Це може погано скінчитися, – сказала вона.

— Ти краще за будь-кого знаєш, наскільки висока ціна, — сказав Вілл, і Алана завмерла. — Ти з’єдналася з Верґер, останньою з її родини. Яка була ціна її кохання? На що тобі довелося піти, щоб…

— Гаразд, – коротко сказала Алана, хитаючи головою. Вона висмикнула свою руку з руки Вілла і кивнула, швидко кліпаючи, щоб розігнати сльози на очах. — Гаразд.

— Гаразд, – сказав Джек і склав руки на грудях. — …Гаразд.

— Гаразд, – повторив Вілл, і він проігнорував бурхливий шепіт в шлунку, який підказував, що всього за декілька годин від них, спокійно сидячи на своєму ліжку, Лектер також шепоче: — Гаразд.

—

Він зняв лінзи. Подумав було викинути їх, але зрештою прибрав у кишеню, на майбутнє.

— Антитристанський закон захищає споріднені душі від навмисного заподіяння шкоди з боку пари, — сказала йому Алана на сходах ФБР.

— Вбивство першого ступеня, — приємно відповів Вілл. — Швидше, у твоєму випадку… другого ступеня? Акт Гаррісона дозволяє спорідненій душі навмисне заподіяти шкоду з метою порятунку парі.

— Він впав в акваріум з вуграми, — захистилася Алана, її голос загострився.

— Це те, що потрапило в поліційний протокол, так, — погодився він. — Хто тепер спить у його спальні? Після ремонту, звісно. Чи ви не змогли себе змусити зайняти його кімнату?

Вона забула про це, але пекучий погляд, який вона послала йому вслід, коли залишала його на сходах, залишився з ним надовго. Страх зробив його грубим.

Тепер це була гра в очікування. Він ходив по кімнаті. Перечитував записи по Долархайду. Чим більше він їх читав, тим більше йому було шкода Долархайда. Він зайшов до цього кабінету зі щирою, пекучою потребою змінитися, стати кращим. І тепер він змінювався. Перетворювався. Щось краще — з цим Вілл посперечатися не міг. Френсіс Долархайд був йому не байдужий, він хотів побачити Червоного Дракона мертвим.

Після того, що він зробив з Моллі, він хотів бути тим, хто вб’є його.

Коли прийшов час йти до Лектора, він дозволив Джеку вести розмову. Він стояв в кінці невеликої групи, дозволяючи Джеку спостерігати, як легко Лектер встромив голку йому під шкіру. Два агенти, два санітари. Джек тримав їх на відстані, і за це Вілл був радий.

— Лікарю Лектере, я агент Кроуфорд з ФБР, — представився Джек. Лектер стояв на своєму звичному місці, повернувшись обличчям до стіни. Однак після вітання Джека він розвернувся до них, і його різнобарвні очі швидко пройшлися по всіх обличчях, поки не визнали Вілла. Ганнібал зловісно посміхнувся.

— Агент Кроуфорд, — чемно привітав його Ганнібал. Вілл сказав би, що це прозвучало мало не боязко, але Лектер був максимально далекий від цієї характеристики. — О, так… я пам’ятаю вас. Ви виступали проти мене під час мого суду.

— Так, виступав.

— Суди – кумедна штука. Я пам’ятаю кожного, хто свідчив проти мене — аж до кольору очей. Як поживає Ваша дружина? — пауза, коли він нахилив голову і вивчав обличчя Джека. — Я сподіваюся, що вона звернулася до лікаря, якщо ще не зробила цього. Ваше занепокоєння… відчутне.

— Ми пропонуємо вам угоду, лікарю Лектере. Якщо ви співпрацюватимете з нами в упійманні Френсіса Долархайда, ми повернемо вам усі особливі привілеї, якими ви користувалися до інциденту з Фредеріком Чілтоном.

— Характеризуючи мої дії, Ви сказали, що «побачене у підвалі було настільки жахливо, що один з офіцерів здав значок за тиждень після роботи на місці злочину», — Лектер зупинився, щоб вдихнути. Його ніздрі роздулися, коли він спробував вловити запах. — Як він? Офіцер Стюарт?

— Якщо ви не будете співпрацювати, то все просто повернеться до того, що є зараз. Туалет без сидіння, гола, порожня кімната, — Джек не виглядав наляканим, але Вілл побачив це по напруженій формі його плечей.

— Це була не Ваша ідея, — безтурботно помітив Ганнібал. — Це була ідея доктора Ґрема?

Удар прямо в ціль.

— Так, — визнав Джек.

— Тоді я вважав би за краще, якби він підтвердив це особисто. Я хотів би, щоб він сказав “будь ласка”.

Вілл обійшов санітарів і агентів, перш ніж Джек встиг зірватися, перш ніж він встиг сказати щось непоправне. Він поклав руку Джеку на передпліччя й обійшов його. Вілл зупинився, тільки опинившись впритул біля скла. У нього були різнокольорові очі, і борода виглядала неохайніше, ніж зазвичай. Алана сказала, що так буде правдоподібніше. Так що Вілл зовсім запустив себе на пару днів, і воно того варте. Йому потрібно було відповідати образу, виглядати трохи з похмілля. Його серце болісно стислося від того, наскільки близько і як далеко був Ганнібал. Він простежив поглядом лінію його вилиць, пасма волосся, що впало на лоб. Відчув приплив ненависті до себе через те, що звернув увагу на такі деталі.

— Добрий день, докторе Ґрем, — привітався Ганнібал. — Бачу, Ви вже не носите кольорові лінзи. Так вам більше личить.

Правду кажучи, перебуваючи так на людях, Вілл серйозно розглядав варіант вирвати собі каре око, але стримувався. Алана б нізащо не дала йому втілити план у життя, якби Вілл піддався нападу психозу посеред супермаркету і виколов собі око біля якогось стенда з віночками, які нещодавно показували в рекламі по телевізору.

— …Лаундс… Лаундс дізналася, — тихо промовив він. — Напевно, скоро це потрапить у пресу. Я подумав, що треба випередити її.

— Вона наполеглива, — оптимістично відгукнувся Ганнібал.

Він нахилив голову в інший бік, і на мить, попри звуки дихання та існування людей позаду нього, у Вілла виникло запаморочливе відчуття, що вони були тільки вдвох, перегородки підняті, а решта світу замкнена. Якби він простягнув руку, чи потягнувся б Ганнібал у відповідь? Ні. У них були глядачі, і те, як він почував себе, не мало жодного значення. Як і безглузда хімічна реакція в його організмі.

— Ти погано спав, Вілл, — тихо дорікнув Ганнібал. — Щось сталося з Моллі? —  Це був навмисний удар. Він знав. — Щось сталося з Метью Брауном?

— Мені потрібна Ваша допомога, лікарю Лектере, – сказав Вілл. — Я хотів би, щоб Ви допомогли мені зловити Френсіса Долархайда, якщо це не складе особливих труднощів.

— У мене зараз немає особливих труднощів, докторе Ґреме, — сказав Ганнібал, трохи голосніше, ніж раніше. — Я навіть не готую собі їжу, на превеликий свій жах.

— На додаток до того, що вже озвучив агент Кроуфорд, ми спробуємо домовитися з адміністрацією та забезпечити харчування, що більше відповідає Вашому смаку, — сказав Вілл. Джек пирхнув у нього за спиною, і він втримався від бажання посміхнутися.

— Але ніякого людського м’яса, — серйозно сказав Ганнібал.

— Ні, ніякого людського м’яса.

— Ви вважаєте принизливим, що Вам потрібна моя допомога? Чи Ви примирилися з цією ідеєю, і Вас не турбує те, до кого Ви звернулися, бо ціль виправдовує кошти? — поцікавився Ганнібал. — Скільки Вам довелося випити, щоб набратися хоробрості, постати переді мною і попросити допомогти одному сумно відомому вбивці зловити іншого?

— У Вашій промові я — сумнозвісний вбивця, чи Ви?

— Звичайно, ви, докторе Ґрем. Ґаррет Джейкоб Гоббс – гідний трофей. Десять куль, випущених у груди та плече, — у посмішці Ганнібала блиснули гострі різці й ледь помітно викривлений передній лівий зуб. — Звичайно, немає нічого більш чудового, ніж працювати голими руками. Це так інтимно. І дарує таку владу.

— Будь ласка, лікарю Лектере, — він не збагнув, наскільки благально це прозвучало. Сором обпік йому вуха, оскільки він знав, що люди позаду нього, безумовно, чули, хоча і не сказали ні слова.

Ганнібал посміхнувся ширше, і ця яскрава посмішка стерла роки з його обличчя. Вілл був засліплений нею, навіть коли він зіщулився від неї.

— Я з радістю допоможу поліції Балтімора і великому, шановному ФБР, щоб упіймати Вашого вбивцю, доктор Ґрем. Насправді якби більше людей були такими ввічливими, як Ви, я їв би набагато менше.

Вілл кинув на Джека похмурий погляд і пішов у бік виходу, засунувши руки в кишені. Слідом йому линув сміх Лектера — здавалося, він дражливо торкався шкіри, як гребінець із частими зубами.

—

Беверлі з’явилася в готелі, коли він закінчив виводити Лектера з організму з потом на біговій доріжці. Він уже встиг прийняти душ і виглядав не таким неохайним, як удень, коли відчинив Беверлі двері. Вона мовчки простягнула йому пляшку.

— Talisker коштує недешево, — сказав він, зачиняючи двері.

— Як і мої враження від сьогоднішнього вечора. Джек скликав збори та розповів нам, що відбувається.

Отже, вона знала. Він не стільки налив віскі, скільки трохи хлюпнув його в склянку, поставивши її так, щоб заспокоїти тремтячі руки.

— Зеллер рве і метає?

— Ні. Він сказав, що почувається вкрай нерозумно після всього, що наговорив про споріднені душі, враховуючи те, що ти ділився власним досвідом, а не цитував підручник, — Беверлі присіла, спостерігаючи за спробами Вілла закрутити кришку.

— Він, мабуть, засмучений, що я не отримав знижку на цей чай з бульбашками.

— Я знаю, чому ти нічого не сказав.

— Тоді нас уже двоє, — він передав їй склянку і сів на край ліжка.

Вона зайняла його звичайне спальне місце — крісло з вицвілими, потертими підлокітниками. Коли Червоний Дракон простягся на ліжку, розгорнувши крила, у нього не було іншого вибору, окрім як згорнутися калачиком десь в іншому місці, щоб заснути, якщо він не хотів, щоб його задушили.

— А ще я знаю, як важко тобі, мабуть, було тримати все це в собі.

— Я не дуже люблю підбадьорливі розмови, Беверлі, – сказав він, роблячи ковток. Легкий цитрусовий з димним присмаком. Гладкий, як відблиск ножа психопата. Гладкий, як дзеркала в очах місис Пантер.

— Я не підбадьорюю тебе. Швидше, хочу якось полегшити свою душу. Я була така сліпа.

— Чесно кажучи, я хотів, щоб ти була сліпою, — сказав Вілл, повертаючи склянку в руках.  — У мене це добре виходить.

— Ти поєднався з психопатом, — сказала вона, і вони обидва розсміялися. Він посунувся на край ліжка, щоб вдарити своїм келихом об її, і відкинув голову назад, щоб випити решту за один раз.

— Як твій новий хлопець? — запитав він.

— Усе ще не встановили зв’язок і вже не думаю, що встановимо. Але мені здається, що Сауля можна перевести з категорії нових хлопців у категорію хороших хлопців.

— Це хороший знак, — він встав і наповнив склянку, погойдуючись з п’яти на носок, а потім назад. Він замислився над тим, чи настане колись день, коли Ганнібал із категорії нового зв’язку перейде у зв’язок старий. І чи зможе він коли-небудь назвати його хорошим.

Ні, якщо він збирався його вбити, це вже точно.

— Знаєш, доктор Блум не дає Джеку в спокій. Вона продовжує докучати йому тим, що він не має права змушувати тебе це робити.

— Ніхто мене ні до чого не змушує. Я сам розробив план.

— Знаєш, навіть до того, як тобі, так “пощастило”, ти розумів таємницю спорідненості душ краще за будь-кого. Ти знав, що це не так красиво й ідеально. Я так заїбалася, коли знайшла свою пару, але врешті-решт, усе це не мало значення, бо я втратила його.

— Ти майже втратила себе, — серйозно поправив Вілл.

— Ти ж знаєш, що їх смерть майже вбиває партнера. Ось чому в документах це називають розривом, а не смертю. Мало того, що вони померли, вони відрізали частину тебе — настільки, що твоє власне тіло думає, що ти помираєш.

Вілл думав про звук криків, знову і знову, поки вони не обірвалися. Йому стало цікаво, як відреагували колеги містера Гесса, коли він упав на землю і почав кричати. Чи були вони в жаху? Відчуття смерті. Відчуття розриву.

— Я вже відчуваю себе розірваним, Беверлі, — зізнався він. — І не в ладах із собою. Я намагаюся не дати йому просочитися в мене разом із кров’ю.

— Я б не побажала тобі такого болю, Ґреме, — тихо промовила вона. — Я взагалі не впевнена, що такий біль можна побажати будь-кому, навіть ворогові. Розрив подібний до смерті.

— Зовсім нікому? — перепитав він і подивився на неї довгим, шукаючим поглядом. — Ти впевнена в цьому?

Вона відкрила було рот, щоб підтвердити свої слова, але зупинилася. Вони повернулися до своїх склянок. Десь у готелі один із бійців загону спеціального підрозділу міряв кроками приміщення, почуваючись щасливішим далеко від своєї спорідненої душі.