Довгий шлях додому

Будинок, звісно, не був радий його поверненню.

— Ня-а-а-ав! — войовничо завив чорний кіт і увіп’явся всіма наявними кігтями йому в ногу.

— Геть! — гаркнув Сіріус, смикнув ногою і котисько полетів через передпокій, наче чорна хмарка.

Одразу ж йому на ногу гепнулася дідькова підставка для парасольок у вигляді тролячої ноги, спричинивши потік лайки, від чого він миттю отримав стусана від найближчих дверей.

— Та годі вже, — втомлено пробурмотів Реґулус, звертаючись чи то до будинку, чи то до Сіріуса.

Сіріус сунув руки в кишені мантії й окинув похмурим поглядом передпокій. Відрубані голови хатніх ельфів більше не прикрашали стіну над сходами. «А класно було б побачити макітру Крічера на чолі цього панства», — подумав Сіріус і коротко нервово хихикнув.

— Бачу, тобі поки що не полегшало, — Реґулус кинув на нього уважний погляд. — Та нічого, з часом минеться. — Він всміхнувся. — Ти завжди був впертим покидьком.

— Еге ж, а ти вилізеш з будь-якої дупи без мила, — ліниво відгукнувся Сіріус.

Його знову охопив дивний стан: до горла підступила паніка і здалося, наче стіни та стеля зсуваються і от-от розчавлять його.

— Тобі слід помитися й поголитися, — насмішкувато зазначив Реґулус. — Ти схожий на гнома-переростка.

Стіни й стеля жваво стрибнули на свої місця. Сіріус відчув смертельну втому.

— Мені плювати, — глухо сказав він.

— Що ж, — простягнув Реґулус. — Тоді варто піти спати.

Сіріус подумки погодився. В нього чомусь нили всі м’язи. На мить у нього виникло бажання спитати, навіщо Реґулус йому допоміг чи бодай дізнатися, який зараз рік, але важко було просто розтулити рота. Слід поспати.

Вночі йому снилося, ніби він нескінченно пливе кудись у своїй анімагічній формі.

***

На ранок Сіріус почувався цілком стерпно. Опівдні йому навіть захотілося встати з ліжка й поблукати будинком. До Реґулуса стукати він не став — навряд чи ділова ковбаса зараз удома. Ділова ковбаса, блін. Сіріус називав його так сто років тому, коли Реґулус Арктур Блек починав приндитись. О, він полюбляв бундючитися й надуватися, наче він головний індик на дворі.

Спустившись до кухні, Сіріус трохи подзьобав давно вистиглий сніданок, витряхнув з бороди крихти й пішов досліджувати будинок, що погрозливо рипів.

— Що, Реґ наказав тобі сидіти сумирно, еге, підла тварюка? — зловтішно поцікавився він, позираючи на стелю.

Будинок гнівно заскреготів трубами.

— Авжеж, — всміхнувся Сіріус.

На голову йому посипалася штукатурка.

— Іди до біса, — він по-собачому обтрусився і почалапав далі.

Цей старий засранець-дім геть не змінився: береже свої допотопні брязкальця, нарощує пил по кутках, наче жирок на дупі, скрегоче, буркоче й набридає.

Відчувши цікавість, Сіріус зазирнув до колишньої дитячої. Простора кімната все ще стояла в руїнах: колись давно Сіріус і Белатриса, озброєні виключно стихійною магією, геть-чисто рознесли її. Вочевидь, кімнату так і не вдалося відновити: Реґ би цього просто так не залишив, він покірний слуга порядку.

Та, то була їхня остання сварка з Беллою, в якій Вальбурґа встала на бік Сіріуса. Хоча він бував на боці матері ще рідше, що вже говорити.

— Ти все ще не поголився.

Сіріус озирнувся. Реґулус стояв унизу і з осудом розглядав старшого брата.

— Я не чув, як ти увійшов, — сказав Сіріус, коли мовчання затягнулося.

На відміну від мовчуна Реґулуса, він ніколи не почувався затишно у тиші.

— Не дивно, — гмикнув молодший Блек, піднімаючись сходами.

— Тільки не треба цього тону, татку, — закотив очі Сіріус.

— То поводься гідно, синку, — суворо сказав Реґулус, схрестивши руки на грудях.

— Краще утримаюсь від такого, — поморщився Сіріус і зловив себе на думці, що вони говорять так, наче тільки вчора розійшлися. — Скільки ж років я стирчав в Азкабані?

Реґулус сперся ліктями на поручні.

— Дванадцять.

Сіріус помовчав. Дуже довго помовчав. Можливо, на якийсь час він занімів.

— Міг би й раніше порішати.

— Ти теж. — Безбарвно відповів Реґулус.

— Тобто? — Сіріус теж сперся ліктями на поручні. — Ніколи не розумів твоїх недомовок.

— А я ніколи не розумів твоїх метань. — Реґулус відсутнім поглядом дивився перед собою. — Ти хоч знав, що шукав?

— Навряд. — неохоче визнав Сіріус.

Вночі на Сіріуса знову було почали насуватися стіни, однак у дверях дуже вчасно постав його брат.

— А я сподівався, що ти таки поголишся, помиєшся, зазирнеш у гардероб, словом, набудеш людського вигляду.

— Ти перерахував купу непідйомних турбот, — Сіріус ліниво потягнувся у ліжку.

Реґулус деякий час вичікувально дивився на нього, тоді спокійно констатував:

— Безвільна свинюка.

— Я не безвільний! — крикнув Сіріус, та двері вже зачинилися. — Називати мене безвільним, — забуркотів він, влаштовуючись зручніше. — Це ж смішно.

Просто він смертельно втомився після Азкабану, тому не хочеться зайвий раз рипатися. Значно краще дрімати у теплому ліжечку чудового порівняно з Азкабаном будинку Блеків. Сіріус різко сів. Авжеж! Тим, хто водив дружбу з дементорами, ніколи нічого не хочеться. Це ж що виходить? Летючі ганчірки перемогли, хоча він і клявся, що їм це не вдасться? Оце вже ні, він занадто впертий покидьок, щоб так легко здатися!

Сіріус кинувся до ванної так хутко, немовби слизькі граблі дементорів збиралися його втримати, і увімкнув гарячу воду. Поки ванна набиралася, він відшукав на полиці ножиці, щоб спочатку вкоротити бороду, хоча чудово знав, що в його кімнаті ножиці й леза неодмінно виявлялися затупленими стараннями будинку. Однак зараз Сіріус був готовий навіть порізати своє лице до невпізнаваності: знав, що наступного ривка волі доведеться чекати довго.

Ножиці й леза виявилися несподівано гострими. Сіріус легко впорався з голінням, окинув швидким поглядом своє схудле обличчя, на якому сірі очі здавалися величезними, і занурився в гарячу ванну. Зазвичай будинок не дуже балував його гарячою водою. Сіріус навіть спало на думку дурне — наче будинку його шкода. Та ні, маячня. Це Реґ йому наказав поводитися як п’ятизірковий готель.

— Браво! — Реґулус зобразив на обличчі захват і натхненно заплескав у долоні. — Сіріус Блек повертається в ряди пристойних людей!

Іноді Реґулуса тягнуло на комедіанство і він дуркував, влаштовуючи якісь імпровізації й монологи, які так дратували Вальбурґу. А Сіріусу подобалися такі випадки — не через бажання допекти матері, ні. Просто тільки накидаючи машкару вигаданого персонажа, Реґулус по-справжньому вмів бувати собою. Вальбурґа вважала, що він блазнює, та це завжди був класичний етюд про блазня, який має право казати королю правду в очі. Вальбурґа розуміла це радше інтуїтивно, та цілком обґрунтовано злилася, коли син зображав закомплексованого соціопата на ім’я Світлий Імператор (він же Темний Лорд), який нібито правив Китаєм, чи кондитершу, яка вміло торгувала солодощами (в ній вгадувалася пані Забіні з її численними чоловіками). Реґулусу гарно вдавалися сатира й гротеск.

Сіріус полюбляв ставити його маскам запитання і слухати чесні відповіді, заховані під шаром іронії. Єдине, чого він не міг зрозуміти — чи свідомо Реґулус це влаштовує, чи в нього трошки стріха протікає.

Сіріус якийсь час слухав, як Реґулус начитує уривки з якоїсь з тих дуже розумних й поважних п’єс, якими їх загодовували в дитинстві. Тоді спитав:

— Як ти жив усі ці роки, малий? Чому не одружився?

— Бо я випив чашу відчаю до дна, — пафосно виголосив Реґулус.

— Он як, — гигикнув Сіріус і запропонував чорному котові шматочок шинки.

Кіт спочатку намагався бути сильним і незалежним, однак шинка швидко зламала його волю.

— І що там, на дні чаші відчаю? Надія? — знічев’я додав Сіріус.

— Ні, — криво всміхнувся Реґулус.

— Сумно.

— Ні, якщо ти ні в що не віриш. Якщо завжди чекати найгіршого, то здивуватися можна тільки приємно. Або не здивуватися взагалі.

— Не втомився все життя підстраховуватися? — гмикнув Сіріус.

Точка зору Реґулуса здалася йому цілковитою безнадією.

— Поняття «життя» до мене не застосовне, — Реґулус глипнув на стелю.

Гаразд, його загадки явно стали складнішими.

— Ти просто існуєш? — припустив Сіріус.

— Угу, — смиренно кивнув Реґулус. — Але це неважливо.

— А що важливо? — знизав плечима Сіріус. — Ні в що не вірити?

Чомусь говорити на філософські теми в нього виходило тільки з Реґом. Коли подібне хотіли обговорити Джеймс чи Ремус, він відмахувався «Годі заливати». Сіріуса загалом мало цікавили філософування, але Реґулуса він слухав охоче — занадто вже дивний тип дістався йому в брати.

Реґулус скочив і завернувся в чисту скатертину, наче у грецьку тогу.

— Ти не правий, Марку Віттілію, я вірю у красу! — знову посипав цитатами він. — Ось єдина богиня, перед якою я схиляюся. І найбільше ціную в ній те, що вона не безсмертна, плинна й тлінна. В неї є лише коротка мить і тому Краса поспішає віддати все найкраще тут і зараз, не очікуючи вигоди чи гідніших глядачів. Короткий спалах, що лишається в пам’яті назавжди!

— Доволі відносна істина, — зауважив Сіріус.

— Істина не відносна, тож це не вона, — відказав Реґулус, а за мить суворо поглянув на нього. — Ти хоч впізнав, звідки ці слова?

— Ні.

— Я й не сумнівався.

Коли Реґулуса не було вдома, Сіріус сновигав будинком, механічно перебираючи брязкальця і спогади. Його не дивувало, що в будинку абсолютно все було як раніше: Реґулус ненавидів зміни навіть сильніше, ніж Сіріус їх прагнув. «Щодня я об одній і тій самій годині вертаюсь в один і той самий дім, — казав він. — Стабільність». «Ненавиджу стабільність, — відгукувався Сіріус. — Розклад і одноманітність — це наче Азкабан». «Ну, тепер у тебе є воля», — втішав Реґулус. Як на песиміста, яким він себе виставляв, він занадто добре вмів бачити гарні сторони у всілякому лайні.

На думку Сіріуса, він не мав свободи. Це ілюзія. Це завжди була лише ілюзія, адже якоїсь миті його доля показала свій справжній оскал. За нього все вирішили інші люди і Сіріус Блек, який завжди вихвалявся своєю індивідуальністю, опинився серед сотень, яких засудили без слідства і про кого забули через місяць після ув’язнення. Він так уперто відхрещувався від свого сімейства, а зрештою отримав тавро не просто смертежера, а «правої руки» Волдеморта.

В один із вечорів він висловив своє розчарування вголос.

— Не зважай, — спокійно озвався Реґулус, не підводячи очей. — Ми були пішаками. Блеки мали лишатися Блеками, а не схиляти голови перед напівкровцем.

— Я й не схиляв, і що з того? — фиркнув Сіріус.

Реґулус поглянув на нього.

— Ти теж мав лишатися Блеком.

Сіріус коротко засміявся, та Реґулус продовжував:

— Правила диктує той, хто вигадав гру і достатньо сильний для цього. Разом Блеки були б достатньо могутньою силою.

— Так може сказати будь-яке чистокровне сімейство, — зневажливо відгукнувся Сіріус.

— Ні, — впевнено заперечив Реґулус. — Їх усіх живить страх.

— А нас?

— Нас — божевілля.

Сіріус не став сперечатися. Він знав, що це правда, тому що неодноразово ловив цей відблиск в очах. Відблиск, що лякав людей. Його називали причмеленим за несвідому тягу до ризику, Реґулуса — за його дивакуваті вистави, Андромеда була надто прямолінійна, «на межі з дурістю», Белатриса насолоджувалася чужим болем, а Нарциса, ризикуючи зламати собі шию, приборкувала гіпогрифів, яких були готові списати з рахунків найкращі об’їждчики. Колись давно, у дитинстві, Сіріус чув, як мати Вальбурґи сказала, сумно хитаючи головою: «В нас погана кров».

Ночами будинок кректав, наче старигань, в якого ломить кістки «на погоду». Трубами прокочувався гул, заважаючи Сіріусу спати, тому він лежав у постелі до полудня. «Знайшов собі виправдання», — саме так сказав би Реґулус на ці жалощі до себе.

Вдень Сіріус безцільно вештався кімнатами і в його способі вбивати час змінилося лишень одне — чорний кіт усюди слідував за ним. Напевно, йому теж було нудно.

З часом Сіріус почав мимоволі прибирати пил і павутиння по кутках — Крічер не дуже старанно виконував свої обов’язки.

— Тільки не думай, що це заради тебе, — повідомив він будинку. — Просто не хочу почуватися боржником за гарячий душ. Послуга за послугу, розумієш?

Будинок промовчав у відповідь. Сіріус, присвистуючи, пройшовся кімнатою їхньої матері і висунув шухляду столу. Згори лежала фотографія. Він узяв її у руки й змахнув пил. Сіріус упізнав це фото: сімнадцятирічна Андромеда у вибагливій сукні, з одного боку від неї малі Реґулус і Нарциса, з іншого — Белатриса, а першокурсник Сіріус прямо надимається з гордощів, що їде до Гоґвортсу. Всі посміхаються без тіні награності, щиро, а на звороті напис від руки «Ніколи більше», зроблений Вальбурґою, коли Меда втекла з дому. Ніколи більше — що? Ніколи вони не будуть так посміхатися? Ніколи більше Вальбурґа такого не допустить? У другий варіант вірилося більше. Може, вона навіть раділа вчинку Андромеди, своєї найменш улюбленої племінниці. Не те щоб Вальбурґа виявляла прихильність до Белли чи Нарциси, просто Андромеду особливо терпіти не могла.

А може, Вальбурґа справді мала на увазі, що таких ідилічних картин більше не буде в сім’ї Блеків. Сіріус згадав, як Реґулус ще місяць тайкома плакав і взагалі був переконаний, що Андромеда покинула персонально його.

Сіріус поклав фотографію назад у шухляду, спустився вниз і знайшов Реґулуса у передпокої.

— Я не чув, як ти повернувся, — здається, він уже казав це.

Реґулус промовчав, проте в нього на обличчі було написано «Не дивно».

— Як день минув? — поцікавився Сіріус.

— Буденно, — лаконічно відповів Реґулус.

— Чим ти взагалі займаєшся? — вів далі Сіріус. — Антикваріатом?

— Ні, — на його подив сказав Реґулус. — Мої… інтереси пов’язані з нерухомістю.

— Попри сімейну традицію? — награно здивувався Сіріус.

— Сімейний бізнес маєш вести ти, — всміхнувся Реґулус.

Сіріус насмішкувато гмикнув, потім посерйознішав.

— Скажи, про що ти думав, коли я пішов? — обережно спитав він.

Вираз обличчя Реґулуса не змінився. Він взагалі рідко виказував свої почуття, не враховуючи театральних імпровізацій.

— Я цього очікував, — спокійно зауважив молодший Блек. — Здивувати мене тобі не вдалося.

— Але? — після паузи кинув Сіріус.

— Але це не значить, що я не вважав тебе зрадником, — Реґулус знизав плечима, наче кажучи «Отакі справи».

— Це… не зовсім так, — видушив Сіріус.

— Чому ж? — всміхнувся Реґулус. — Про мене ти й не згадав, коли пішов. Хіба це не зрада?

— Ми опинилися по різні боки, — похмуро заперечив Сіріус.

— Я отримав Мітку через два роки після твоєї втечі, Сіріусе, — сухо сказав Реґулус. — За ці два роки ти не спробував побачитися.

— Я мало думав головою у ті часи, — Сіріус не знав, що ще сказати.

— Це тебе не виправдовує, — Реґулус прочинив двері до своєї кімнати.

— Пробач, — ніяково знизав плечима Сіріус.

— Зараз це вже не має значення, однак якщо тебе це втішить, я не тримаю на тебе зла. Кажу ж, я очікував чогось подібного, — і він тихо причинив за собою двері.

Якось, сидячи у вітальні будинку, Сіріус зловив себе на відчутті затишку. Йому було приємно просто валятися на дивані у похмурій кімнаті, де неодноразово гриміли скандали, і навіть кретинський зелений гобелен з його випаленим ім’ям не дратував його. Сіріуса цілком задовільняв епітет «кретинський» — і на цьому неприязнь до древа Блеків завершувалась і починалася байдужість. «Ех, старію», — весело подумав Сіріус, позіхнув і заходився роздивлятися древо роду, що раніше доводило його до зубного болю одним фактом свого існування. Спокійне спостереження змушувало Сіріуса почуватися переможцем, наче гобелен завжди намагався навмисно роздратувати його, і от тепер, коли йому це не вдалося, перемога була за Сіріусом. Він був впевнений, що навіть повернення його власного імені на гобелен не збурило б емоцій. Красувалося б поряд з написом «Реґулус Арктур Блек. 1961 — 1979».

ЩО?

Сіріус підскочив до гобелена, протер очі і вирячився на роки життя свого брата. Певно, в матері геть дах з’їхав на старості, от вона й… А раптом це він, Сіріус, здурів в Азкабані? На мить він і справді відчув, наче божеволіє. Все ясно. Все ясно. Він досі перебуває в Азкабані, не було ніякої втечі, він просто здурів.

Сіріус привалився спиною до гобелену й сповз униз, гірко регочучи. Прокляття, яка ж реалістична ця галюцинація! Він почувався довірливим дурником. Дурником, який кричав на кожному кроці «Мене не обманеш!» Стіни почали насуватися на нього і він хотів нарешті бути розчавленим, як жалюгідний хробак, але почувся голос Реґулуса і стіни стрибнули на свої місця.

— Радієш моїй смерті?

Сіріус відчував до цієї галюцинації майже ненависть. Ось він — аферист, що його надурив! І головне, як же він раніше не помічав? Йому досі вісімнадцять, він ніколи не виходить з дому.

Раптом Сіріуса охопила смертельна втома.

— Скажи, що ти привид.

Реґулус похитав головою, що цілком передбачувано. Слід було розраховувати на гірший варіант, як брат — галюцинація — й радив.

— Ні, все не так, як ти подумав, — знову озвався Реґулус. — Ти справді в нашому фамільному будинку, тільки я не допомагав тобі втекти. Просто ти не пам’ятаєш своєї втечі.

Сіріус наморщив лоба й окинув кімнату уважним поглядом. Вона так реально виглядає.

— Це в моїй голові, — пробурмотів він без упевненості.

Реґулус трохи походив вітальнею.

— Навіщо? — спитав Сіріус, сам не знаючи про що.

— Мої інтереси пов’язані з нерухомістю. — всміхнувся Реґулус. — Я не міг лишити цей будинок без господаря. Я мав попіклуватися про фамільне гніздо, — посмішка Реґулуса стала ширшою. — Ти ж знаєш, я ставив обов’язок понад усе.

— Ти — малий засранець, — повідомив Сіріус.

Відчуття божевілля покинуло його і він знову повірив у реальність того, що навколо. Пригадалося, як нили м’язи першого дня тут і той дивний сон, в якому він плив кудись у своїй анімагічній формі.

— Якщо ти не привид, то…

— Просто тінь, якій дозволено виконати останній обов’язок, — тихо проказав Реґулус. — Обов’язку перед собою я дотримався у день своєї смерті, а обов’язку перед родом — нині.

Сіріус дивився на нього, відчуваючи, як усередині здіймається хвиля гніву.

— А тепер ти звалиш звідси в якийсь затишний потойбічний світ, так? — озлоблено прогарчав він.

Реґулус якось докірливо всміхнувся.

— Можливо, я вчиняю як зрадник. Але не маю іншого вибору.

— На відміну від мене в минулому, так, — крізь зціплені зуби сказав Сіріус. — Чудово! Я — головний покидьок, так! Та ти вчиняєш нечесно.

— Чого б це? — здивувався Реґулус. — Тому що ти нарешті прив’язався до будинку і я лишаю його тобі?

Сіріус мовчав. Саме час, щоб обурено заскреготіли труби, однак будинок теж зберігав тишу. Чудово, навіть свою неприязнь він готовий забути, якщо вона знадобилася Сіріусу.

— Ну і забирайся звідси! — розлючено крикнув він в обличчя Реґулусу.

Той лише сумно всміхнувся, раптово нагадавши Оріона.

— Мені шкода, що я не можу лишитися. А ти не забувай, що проробив довгий шлях додому.

Переклад з рос. мого старого фіку.