Довге відлуння

– Джокер, я кохаю тебе, – серйозність, з якою була озвучена ця заява, робила її схожою на звинувачення, і Джокер, всупереч усім ознакам підступаючої паніки, не зміг стримати посмішку.
Раніше йому не часто доводилось чути подібні зізнання, тим паче від тих, хто був вище його за званням.
Всупереч нездоланному бажанню опинитися де завгодно за межами «Нормандії», він змусив себе повернутися до неї обличчям. Судячи зі злегка розгубленого вигляду, Шепард була здивована обраній темі розмови не менше, ніж він сам, що було зрозуміло – наскільки Джокеру було відомо, вона суворо дотримувалась субординації і не дозволяла собі навіть фліртувати із товаришами по службі.
Хоча… Що він взагалі про неї знав, крім загальновідомих фактів і чуток? Шепард спритно вивуджувала з нього будь-яку інформацію, але про себе розповідала мало і неохоче. Що, втім, не заважало йому робити власні висновки, що виходили з особистих спостережень.
Вона була непередбачуваною. За той короткий час, що вони були знайомі, Джокеру не один раз випадав шанс переконатися в цьому. Це проявлялося в її діях, в прийнятих рішеннях, у питаннях, які вона ставила. Незвичайною, чуйною, цілеспрямованою. І, врешті-решт, просто привабливою жінкою – шрами, що були розсіяні по її обличчю, не прикрашали її, але й не спотворювали, а лише доводили будь-кому, в кого могли б виникнути сумніви, що вона не даремно носить форму Альянсу.
Також вона завжди дуже болісно сприймала загибель своїх людей. Він пам’ятав, що перше, що вона зробила, прокинувшись після місії на Іден Прайм – запитала про маяк, але потім одразу перейнялась тим, чи забрали тіло Дженкінса, щоб гідно його поховати. А після того, як на Вермайрі загинула Ешлі, вона тиждень ходила як неприкаяна, але при цьому все одно продовжувала виконувати свою роботу.
А ще вона не була позбавлена почуття гумору. Саме тому Джокера зараз долали сумніви щодо того, чи варто сприймати те, що зараз відбувалось, всерйоз. Що як це всього лише розіграш, жарт? Або ж своєрідна перевірка на стресостійкість?
Подумавши трохи, він відкинув ці думки – Шепард не була схожа на людину, яка буде подібнім способом кепкувати з когось.
Джокер ратом спіймав себе на тому, що від звичайних роздумів про здатність Шепард зізнатися комусь у коханні, він перейшав до переліку її переваг.
Вона нетерпляче кашлянула, нагадуючи про себе й вирвавши його з роздумів, і Джокер поспішно відвів погляд, зрозумівши, що безсоромно роздивляється її.
– Гарний жарт, капітан, – не придумавши нічого краще, кинув він якомога недбаліше.
– Схоже, що я жартую? – миттєво зреагувала вона, наче завчасно знала, що він скаже.
Окинувши поглядом порожній коридор за її спиною, він раптом відчув величезне полегшення від того, що вона обрала для цієї розмови максимально вдалий час – зараз вони були єдиними живими істотами якщо не на всьому кораблі, то на палубі точно.
Джокер наче наживо побачив витягнуті шиї та палаючі цікавістю очі членів екіпажу, якби вони зараз були б тут.
– Я можу говорити відверто? – він змусив власний голос звучати впевнено і, дочекавшись стверджувального кивка, продовжив, ретельно підбираючи слова: – Я не буду приховувати, що вважаю вас чудовим капітаном. І безмірно поважаю вас та ціню можливість працювати у вашій команді. Але не більше того.
Лише вимовивши ці слова, він усвідомив, що не до кінця відвертий з нею. Як жінка вона теж приваблювала його. Якби у нього не було синдрому Вроліка. Якби вона не була його капітаном. Якби не вторгнення гетів, яке очолював божевільний Спектр, і якби не загроза приходу у цей світ Женців. Він готовий був зізнатися в цьому собі. Собі, але не їй. Надто багато було цих «якби».
– Що ж, я тебе зрозуміла, – відповіла Шепард, і Джокер зрадів, не почувши у її голосі ані розчарування, ані образи. Це була звичайна констатація факту. Йому навіть здалось, що в ньому прозвучало полегшення.
Все-таки вона була непередбачуваною.

***

Джокера не попередили про те, що на нього чекає, просто вказали потрібнй напрямок і запевнили, що він сам усе побачить. І він побачив. Точніше, почув.
– Залиште ці досьє при собі, вони мені не потрібні. Я хочу знайти свою команду, яка допомогла мені зупинити Сарена.
Джокер зупинився, немов укопаний, спіткнувшись на півкроці. Це була вона – Джейн. Цей голос і чутні в ньому роздратовано-загрозливі інтонації він впізнав би, мабуть, навіть повністю позбувшись слуху. Так вона обіцяла своїм людям, що вони знайдуть Сарена і змусять його відповісти за зе, що він накоїв. Так відстоювала перед контр-адміралом Михайловичем «Нормандію» і тих, хто служив під її протекцією. І ці ж інтонації звучали, коли вона погрожувала Повелителю надерти його металевий зад.
І зараз кожне слово, адресоване Привиду, було пронизане недовірою і неприязню.
Джокер не вслуховувався в їх розмову і не дуже вникав у її суть, просто насолоджуючись звучанням її голосу і вдивляючись у знайому фігуру.
Два роки, наповнених почуттям провини, болем і кошмарами, які раз за разом повертали його до подій, котрі він й так не міг витіснити з пам’яті. Два довгих роки очікування й надії – на те, що купа м’яса з трубками, яку йому показали на початку проекту, якимось чарівним чином матеріалізується в живу людину. Щось тоді змусило його повірити у неможливе.
І ось вона знову стояла перед ним, і він відчув, як біль, весь цей час зтискаючий його у своїх лещатах, відступає. Він відчув, що знову повертається до життя.
– Я хочу, щоб ви довіряли мені. Нам не обов’язково бути ворогами, – спокійний голос Привида відволік його від роздумів. – Вам також знадобиться пілот. Я знайшов одного, кажуть, він один з найкращих.
Коли навколо Джейн спалахнув прозоро-блакитний колір, перериваючи зв’язок з лідером «Церберу», Джокер раптом відчув незрозумілий страх перед цією зустріччю. Він багато разів уявлял собі цей момент, відчайдушно бажаючи, щоб мрія стала реальністю, але тепер вихор запитань, на які він не знав відповідей, звалився на нього. Чи буде вона йому рада? Чи прожене? Що він побачить у її погляді? Чи можливо, що вона звинуватить його у власній смертї?
– Джокер?! Звідки ти тут? – втома і роздратованість на її обличчі змінилися на цілий спектр протилежних емоцій від здивування до радості.
Йому раптом стало соромно через власні страхи і сумніви.
– Це… довга історія, – тільки і зміг сказати він.
Йому хотілось доторкнутися до неї, переконатися, що це не ілюзія, але він боявся. Боявся, що від його дотику вона зникне, розчиниться у повітрі, являючи йому ненависну реальність.
Він майже фізично відчував її нетерпіння і бажання дізнатися подробиці. Він розумів, що повинен все пояснити, сказати хоч щось, але потрібні слова не знаходилися.
Не кажучи нічого, Джокер повів її по коридору до оглядового вікна, за яким чекала свого капітана нова «Нормандія» – їх новий дім, їх притулок у безмежній, холодній і непривітній галактиці.
– Коли ти загинула… – все-таки почав він, але осікся.
Загинула. Говорити про це вголос виявилося важче, ніж повторювати у думках безчисленну кількість разів. Болючіше. Повернувшись на Тіптрі, він часто сідав біля вікна і, вдивляючись у щільну стіну дощу, стверджував про себе «загинула-загинула-загинула», доки цей безкінечний набір літер не перетворювався у безладну маячню, позбавлену будь-якого сенсу.
Джейн, мабуть, зрозуміла, чому він мовчить.
– Все добре, – м ’яко промовила вона, підбадьорюючи його.
Джокера вразив її спокій і те, як холоднокровно вона ставиться до усього, що трапилося. Те, що для нього тривало два роки, для неї умістилось в декілька коротких миттєвостей. До смертей, що відбилися шрамами на обличчі і сивиною у волоссі, приєдналася ще одна – її власна. Він не знав, як можна пережити таке і залишитися собою.
– Коли ти загинула, – знову почав він, і на цей раз слова полилися безперервним потоком: – все пішло під три чорти. Рада поховала усе те, чого ти досягла, колишню команду розпустили. Мене зписали на берег. Потім зі мною зв’язався «Цербер». І хоч я не довіряю Привиду, він повернув тебе до життя, усадовив мене за штурвал. А ще… ось це. Я сам дізнався тільки вчора.
«Нормандія» – горда і прекрасна – чекала своєї години. Не встигнувши ще пройти бойове хрещення, вона красувалася новою, не пошкодженою поки обшивкою і підморгувала їм своїми вогнями.
– Добре знову опинитися вдома, чи не так? – не відриваючи погляду від фрегата, запитав він, сам не знаючи, до кого звертається – до Джейн чи до самого себе.
– Добре, – відізвалася вона і, помовчавши трохи, додала: – Я рада, що ти тут.
Джокер не знав, чи пам’ятає вона слова, сказані неначе вічність тому, і чи має зараз для неї значення власне зізнання, яке знову і знову увесь цей час відлунням відзивалося йому, неначе насмішка долі. Але він вирішив, що більше не впустить свій шанс.
– Капітан… Джейн, – він відірвав погляд від «Нормандії» і повернувся до неї. Її очі сяяли тим же захватом, що, як він підозрював, і його власні. – Я теж тебе кохаю.
Час наче зупинився. Йому подумалося, що, якщо це все-таки сон, якщо все, що зараз відбувалось – обман, то саме зараз він має прокинутися.
Але світ не здригнувся, навіть коли вона, зробивши декілька невпевнених кроків у його бік, дбайливо обійняла його.
– Але ж довго ти думав, – прошепотіла вона і він шкірою відчув її посмішку.