добрий ранок, моя одинокосте.

у кімнаті тхнуло дешевими цигарками, пивом і потом. почало світати, а двоє саршокласників тулились один до одного в безглуздих спробах заховатись. вони часто лежали ось так, на тісному дивані де їм було замало місця. на підлозі лежали джойстики і як тільки бром прокинеться вони знову гратимуть до пізньої ночі.

стас знову не зміг заснути. усі ці думки знову лізли в голову, лякали мало не до сліз. він притискався поближче, сподіваючись, що це допоможе. але воно ніколи не допомагало. він встав, взяв з стільця пачку цигарок і запальничку, і вийшов на балкон.

прохолодний ранковий вітер з лоскотом пробігся мурашками по шкірі. стас підніс цигарку до губ і швидко її підпалив. насилу рожеве небо зливалося з кольором новобудов і щомиті ставало все світліше. тютюн пройшовся легенями і цигарка так і залишилась тліти між тонких пальців.

– гей, ти як? – чорт, лише б не це. двері на балкон відчинилися і андрій в одній лише футболці і трусах встав поруч.

стас нагородив його гучним мовчанням, продовжуючи спостерігати як цигарка згорає у його руках. запах тютюну окутав мало не весь простір між ними, ніби стіна.

– я знаю що ти не любиш про це говорити, але стасік, минуло вже стільки років.

– ні. –  він робить останню затяжку, яка вже смакує фільтром. цигарка тухне і він викидує її через балкон. вона летить приблизно секунд п’ять з дев’ятого поверха. як би йому хотілось зараз стрибнути за нею.

– прошу, – бром бере стаса за плечі і стає прямо перед ним, змушуючи дивитись на нього. – благаю, поясни мені що відбувається.

вони довго стоять і дивляться один на одного. на очах у шугаєва починають з’являтися сльози, та він докладає усіх зусиль щоб здаватися впевненим. він дістає з шортів ще одну сигарету і нахабно підпалює її прямо в брома перед обличчям, сподіваючись що це його відлякає. змусить розвернутись, піти геть, залишити його знову самого. та той нікуди не збирається, стоїть твердо, щуриться від того як противний дим попадає в очі, але не відступає.

андрій глянув на сигарету і стас в мить усе зрозумів. він тремтячими руками підносить цигарку другу до рота, даючи нормально затягнутися. його губи насилу торкаються пальців і в цей момент стас готовий присягтись, що ось ось заплаче. їх знову окутав дим і, чорт, як же йому хотілось його поцілувати. як же все це до біса не правильно.

– я хочу додому. – він робить чергову затяжку. – я стукаю в усі двері, але мені ніхто так і не відчиняє.

шугаєв відводить свій погляд кудись вниз, розглядаючи свої босі ноги і килим що стелився балконом. андрій навіть не поворухнувся, вірно чекав поки стас збере себе до купи.

– і смердить. вулиця смердить кров’ю, на вулиці щойно зарізали правду. – попіл осипається на ноги й одяг, та він навіть не звертає на це увагу. – костя наклав на себе руки. мій єдиний родич, мій старший брат.

стас не підводить погляд. боїться побачити там жах, розчарування, жалість. та андрій забирає недопалок і лише притискає хлопця до себе. забракло слів. підходячих зараз просто не існувало.

– з тієї ночі я ні разу нормально не спав. – стас притискається ближче. – коли в тебе безсоння, ти ніколи по справжньому не засинаєш і тому ніколи нормально не прокидаєшся. і просто існуєш.

– від ночі до ночі у спробах її пережити. в молитвах більше ніколи не прокидатись. – голос андрія трохи тремтить і говорить він дуже тихо, бажаючи більше ніколи цього не згадувати. та від спогадів нікуди було діватись, вони завжди знаходились поруч. наступали на п’яти, всім своїм видом нагадуючи про своє існування. – я навчився спати під звуки сирен, під крики і битий посуд. та я ніколи не навчуся з цим жити, не згадувати цей шум щоразу як засинаю.

ранкова метушня ширилась містом. люди прокидались, вони сварились, любили, поспішали, запізнювались. вони були живими, захоплювали його, давали прислухатись до раннішніх безглуздих розмов. давали відчути себе частиною цієї нескінченної рутини.

– ти вже два дні не спав. – і як би їм обом не хотілось, андрій відпускає його першим. – ходімо хоч полежимо ще трохи.

і вони знову тут. на тісному дивані, пахнуть потом і цигарками. цього разу бром притискав стаса у відповідь. світло пробивалося у кімнату і тиша між ними тоншала, додавала присмак довіри у повітря.

– чому ти досі тут? – стас говорив майже пошепки, не хотілось руйнувати їх таємні перемовини збитими вдохами й видохами.

– не знаю, може тому що.. – і усі думки змішались до купи, відділити слова одне від одного було йому не під силу. – тому що мені не байдуже.

тому що я люблю тебе.

та андрій ніколи не наважиться сказати це в голос, а стасу воно наче й не треба. він і без слів усе розуміє. за дурною паузою, за переривчастим диханням, за усмішкою яку він навіть на баче, за короткими поглядами під час ігор.

– я тебе теж. – і тиша, але не бентежна, вона більше його не лякає. його думки здавались такими далекими і, вперше за роки, такими не чіткими. футболка брома смердить їх дешевими цигарками і це єдине що заспокоювало. андрій пахне домом.