Епізод 18

Одного пса загризає Барто. Таким чином вона виграє нам декілька хвилин. Тільки ось сенсу від цього практично немає, оскільки в документах не міститься інформації про те, як вбити баргеста.

– Річчі, Адель, Чарлі, сидіти, – в кімнату заходить молода дівчина з фотографії. Що тут відбувається? Собаки, на диво, її слухаються і сідають біля ніг. – Доброї ночі, до мене дійшли чутки, що ви мене шукаєте. Поясніть, навіщо.

– Мені потрібна твоя душа, – на ці слова реагують пси й погрозливо гарчать. Єлизавета порухом руки затикає їх і кивком голови дозволяє мені роз’яснити ситуацію. – Твоя душа є ключем до одного зі світів, які створив Бог і запечатали архангели.

– Звучить як маячня.

– Це ми чуємо від дівчини, яка з минулого століття не постарішала ні на день, – в розмову втручається Хранитель.

– Це могутня магія, яка захищає мене від баргестів, – Єлизавета мило всміхається. Я бачу як вона крадькома дивиться на нього і злегка червоніє, коли він дивиться прямо на неї. – В будь-якому випадку, тобі потрібна моя згода, якої я не дам.

– Може ми зможемо домовитись? – Кетч відштовхує мене за спину, бачачи, що я зараз накинусь на дівчину і ніяка магія їй не допоможе.

– Навіщо мені з вами домовлятись? Що ви можете мені запропонувати?

– Британські Хранителі Знань не будуть тебе переслідувати, наприклад.

– Думаєте, я боюсь тих півнів в костюмах? Бачите мою охорону?

– Охорона в тебе вищий сорт. Одного пса моя дівчинка з’їла, – тільки тепер Єлизавета дивиться на Барто.

– Ротвейлер? – Барто робить кілька кроків вперед і перекидається на пекельну собаку, а, вже повірте, їх Альфа виглядає в рази більше і страшніше за решту. Єлизавета в страху відсахується разом зі своїми псами. Задоволена Барто перекидається назад і сідає біля мене.

– Домовимось?

Єлизавета киває і веде нас за собою. Виявляється, вона живе тут з того самого моменту, коли на її життя спробували замахнутись. Поліціянт, котрому належав дім, був за сумісництвом відьмаком, він наклав закляття і пожертвував своїм життям заради неї. Все це Єлизавета розповідає виключно Кетчу, мене для неї не існує.

POV автор

Дівчина, яка йде біля привабливого (для Єлизавети, принаймні) чоловіка, раптово падає без духу. Єлизавета бачить з яким хвилюванням чоловік підбігає до супутниці й тримає руку на її пульсі, поки вона не приходить до тями. В голові Єлизавети визріває один план, при якому вони зможуть домовитись. Дівчина отримає душу, а Єлизавета – щось набагато краще.

POV головна героїня

Кімната перед очима пливе. Голова розколюється. Ледве мені вдається сфокусуватись на схвильованому Кетчі.

– Що трапилось?

– Ти знову втратила свідомість.

– Напад?

– Ні. Цього разу ти просто впала як мертва.

Єлизавета наближається до нас і з цікавістю дивиться на мене.

– Я згідна віддати свою душу.

– Вона просто загляне в неї, – Хранитель допомагає мені встати. – Твоя душа може і не підійти, – бачу вираз незадоволення, що проминув на обличчі Єлизавети. – Боляче не буде.

Її душа приводить мене у світ, де живуть… Можна я повернусь до тіней? Тому що практично одразу я натикаюсь на істоту під три метри ростом, чорну, на голові в’ється щось на кшталт волосся, руки й ноги закінчуються довжелезними кігтями. Коли істота повертається до мене обличчям, то я несвідомо починаю задкувати, бо воно подовжене через довгі ікла на верхній щелепі. На нижній щелепі ікла такі ж гострі, але короткі. Ніс істоти більше нагадує п’ятак, а ось очі червоні демонські. Плюсом до всього йде те, що ця істота дихає вогнем, підібратись ближче неможливо. Вогонь ще й з домішкою кислоти, її я відчуваю дуже добре. Коротше, я подумала, що мені такого не треба і пора звалювати звідти.

– Ну що? – Єлизавета з нетерпінням дивиться на мене.

– Твоє щастя, ти будеш жити, – з допомогою Кетча я добираюсь до спального місця, яке приготувала для нас Єлизавета.

– Тобто моя душа залишиться при мені?

– Так, – щось вона не дуже радіє моїй заяві. Ну й гаразд. Мені по барабану. – Що там з нашою домовленістю? Вона в силі?

– В силі, – Єлизавета киває. За її думки мені важкувато вхопитись, весь час це тільки уривки фраз, котрі в одну картину не складаються, але мене напружує щось в її погляді. Щось недобре.

– Залишся, – хапаю Кетча за руку. Він здивовано на мене дивиться, але опускається поруч. – Я їй не довіряю, – тихо шепочу йому.

Сон – найжахливіше, що Чак міг придумати. Особливо в ті моменти, коли мені спати небажано, як ось зараз. Присутність Кетча трохи заспокоює, але все одно відчуття повної безпеки немає.

***

Зранку я прокидаюсь в повній самотності. Я навіть переживаю, що проспала як мінімум тиждень, але ні, всього десять годин пройшло. Виходжу у двір і бачу, що Кетч досить мило спілкується з Єлизаветою.

– Ти вчинив як справжній герой, Артур, – на моїх очах вона накриває руку Кетча своєю. Це виглядає достобіса милим і нудотним, але часу на флірт немає. Чак ось-ось з’явиться у цьому світі, якщо уже цього не зробив. Барто мій настрій відчуває і гарчить. На цей звук з’являється баргест, який все ж не нападає, але починає гарчати у відповідь. Єлизавета обертається до свого улюбленця:

– Річчі, будь хорошим хлопчиком. Іди до мене, – коли баргест підходить, Єлизавета хапає Кетча за руку і кладе її на голову собаці. Закочую очі. Єдине, що я запам’ятала за своє дуже довге перебування на цій планеті, – те, що люди завжди вигадають якісь нові способи флірту. Я вже навіть не рахую.

– Кетче, можна тебе на пару слів? – він киває і покидає Єлизавету, поцілувавши її на прощання в щоку. – Знаєш, існує універсальний спосіб позбавлення від любовного заклинання…

– Не розумію, про що ти. Це все, що ти хотіла мені сказати? – він уже розвертається, щоб піти.

– У мене немає сил, а не мізків.

– Артуре, у вас тут все добре? – на порозі з’являється Єлизавета. – Ми збираємось в місто. Не хочеш пройтись з нами?

Під “пройтись” Єлизавета має на увазі сісти в машину на моє місце біля водія і вдати ніби мене не існує. Кетч привозить нас до орендованого дому і на пару з Єлизаветою приймається збирати свої речі. Що ж, гаразд, а мені пора назад в Європу. Залишається дві душі й не так багато людей. Чи не вперше задумуюсь, що робити, якщо решта душ виявляться негодящими. Та одразу згадую слова Михаїла, що впадуть п’ять перешкод і трохи заспокоююсь.

– Ну раз ти збираєшся звідси з’їжджати, то хочу тобі дещо повернути, – Єлизавета зреагувати не встигає. Я підходжу до Кетча й роблю, як колись Беккі Сему: огріваю його сковорідкою по голові. Шкода, що тут немає Діна з вафельницею.

– Це твій універсальний спосіб? – до тями він приходить через декілька хвилин. Біль змінюється шоком, потім він дивиться на мене дещо ошелешено і тільки тоді до нього доходить.

– Є трохи. Якщо ти згадав, то у нас не так вже й багато часу на флірт, тож бери її номер і продовжиш зустрічатися, коли справу буде зроблено, – та Єлизавети вже й слід охолонув. Шкода, звісно.

– Куди ми рушимо далі? – Кетч підіймається. – Речі я уже зібрав.

– Європа. Там залишилось дві душі. Одна в Австрії, інша в Україні. Ніклас та Святослав.

– Тільки не говори, що збираєшся знову падати без духу, – Кетч зупиняється переді мною і махає рукою.

– Не переймайся. Просто задумалась, – швиденько збираю непотрібні речі, бронюю на післязавтра квитки й вирішую відволіктись. Розмова з братами виходить у мене довгою, оскільки в якийсь момент в кадрі з’являється Джек і оголошує про свої наміри піти в школу, коли все закінчиться, а я пропоную Сему навчити хлопця елементарного, щоб Джек в старших класах не пас задніх.

– А потім я вступлю в Массачусетський технологічний інститут, – на прощання заявляє кузен. Я переможно всміхаюсь.

***

– Guten Tag, Fräulein Winchester (Доброго дня, міс Вінчестер), – в австрійському Граці ми зупиняємось в найближчому до аеропорту готелі, а зранку мене будить телефонний дзвінок від Старійшини австрійських Хранителів Знань.

– І вам доброго ранку, – сонно бурмочу.

– Вибачте, що турбую Вас так рано, але сталась вельми серйозна подія, – гер Вагнер стурбований до краю. Я кидаю подушку в Кетча на сусідньому ліжку, чим бужу його і включаю гучний зв’язок. – Зникла дівчина з сім’ї мисливців. В понеділок вона пішла у свій університет на пари й не повернулась додому. Я кинув всі свої сили на її пошуки, які тільки міг, але ми не просунулись, а вчора з того ж університету зник студент. Діти мовчать і не бажають співпрацювати ні з нами, ні з поліцією. Міс Вінчестер, у вас є мисливський досвід і ви єдина, хто може піти в університет і вияснити, що там і до чого. Відповідні документи ми вже підготували.

– Тобто ви навіть не спитаєте моєї згоди?

– В замку Еггенберг ми все обговоримо, – Вагнер кидає слухавку.

– Ласкаво просимо в Австрію, – підсумовує Кетч. Ми вмиваємось, Хранитель нашвидкуруч снідає, я п’ю каву і ми їдемо в штаб-квартиру, за сумісництвом ще й школу для мисливців та австрійських Хранителів Знань.

Нас зустрічають гер Вагнер та інші Старійшини. Вони влаштовують  невелику екскурсію по замку і ведуть в кімнату, яку виділили нам. Вона простора, розділена на дві частини, зі старовинними меблями й величезними двоспальними ліжками з балдахінами. Потім нас відводять в кабінет Вагнера, де він більш детально посвячує мене у свій план рятування доньки вельми впливової сім’ї мисливців і хлопця з багатої родини звичайних громадян. В допомогу Кетчу, який буде наглядати за ситуацією ззовні, виділяють ще одного мисливця.

– Ми дечого хочемо в замін, – уже у дверях я обертаюсь до Старійшини. Той здивовано зводить бровами. – Нікласа.

– Ви переходите всі межі, міс Вінчестер! – Вагнер навіть підводиться з-за столу.

– Я просто подивлюсь, куди веде його душа. Чи ми просто відмовимось від роботи й самі знайдемо його, – виходимо в коридор. На нас здивовано дивляться учні. Видно, гості тут з’являються рідко. На щастя, Вагнер погоджується.

Наближення холодів в Австрії особливо помітні. Середина вересня видається  з дощами та туманами. Для першого навчального дня я вибираю сукню з довгими рукавами, теплу кофту на ґудзиках та чобітки на невеликому каблуці. Хочу заявитись при повному параді. Особливо, якщо потрібно влитись в компанію “золотої молоді”.

Обидвоє зниклих вчились в Грацькому університеті імені Карла і Франца на факультеті бізнесу. Навіть трохи нуднувато. Всі діти багатих батьків, зазвичай, вчаться на цьому факультеті. Університет являє собою велетенську старовинну будівлю, де мармурові колони та сходи гармонійно поєднуються із сучасними технологіями. Студенти збираються по коридорах невеликими групами й практично кожне підвіконня відходить якійсь конкретній групі. Ті, хто мені потрібен, збираються ближче до сходів, оскільки, як я розумію, це заледве не найпрестижніше місце.

– Привітик, – я підходжу до зарозумілого вигляду дівчат і декількох гарненьких хлопців. Мисливців з них не вийде. – Я тут новенька, не розкажете, що і до чого? – вони тільки міряють мене презирливими поглядами й повертаються до розмови. Гаразд, спробуємо трохи пізніше.

Наступну спробу роблю під час обідньої перерви.

– Вибачте, всі інші столики зайняті, – безцеремонно сідаю за столик цієї еліти. – Та й про що з цими розмовляти? Про мою тримісячну відпустку на власній віллі на Мальдівах? – як би ненароком питаю. Дивовижно, але потрібний ефект досягнений. На мене звертають увагу.

– Результати першого тижня, – після пар я зустрічаюсь з Кетчем та іншим мисливцем в найближчому кафе. – Мішель, донька мисливців, зустрічалась з Адамом, сином місцевого бізнесмена. Після її зникнення він ходив сам не свій, все стверджував, що її повела за собою нечиста сила. Звичайно, що в це, крім батьків дівчини та Хранителів, ніхто не повірив, а він звертався в поліцію. Діти також зізнались, що аж до його зникнення вони над ним насміхались. Тільки ось один із них бачив, як Адам йшов із найпрекраснішою жінкою, яку він тільки бачив, але описати її не зміг.

– Це ми й самі з’ясували, – перериває мене мисливець. – Хлопець явно бреше.

– Можливо, – я відпиваю кави. – Хлопець явно з тих, хто на вихідних не пивом єдиним обходиться. Може собі дозволити, коли у його батька фірми по всій планеті відкриті. Але ви ж в курсі, що батьки хлопця досі офіційної заяви про зникнення сина не написали? Мало того, величезні суми з банківських рахунків не знімались.

– Коли ти встигла все це з’ясувати? – дивується мисливець.

– Ой, там пари такі нудні, що мені хочеться в вікно вийти. Продовжуємо. Ще одну важливу інформацію подали мені в вигляді жарту. В університеті, правда на іншому факультеті, з’явилась викладачка, за якою бігає практично вся чоловіча половина університету. Самі дівчата її не бачили, але чутка така ходить.

– Молоденьку дівчину взяли на місце викладачки, яка вийшла на пенсію. Звичайна історія.

– Як добре ти знайомий зі слов’янською міфологією?

– Це ти куди хилиш?

– Красива жінка веде за собою Адама, найімовірніше і Мішель вона ж викрала, в неї закохана вся чоловіча частина факультету, де вона викладає. Нічого на думку не спадає? – мисливець заперечливо хитає головою, а ось Кетч, схоже, здогадується. – Русалка. Я глянула місцевість. В пів години їзди звідси є озеро. Найімовірніше там ми й знайдемо трупи.

– Ти збожеволіла? Та русалка з риб’ячим хвостом?

– В слов’янській міфології русалки – духи втоплених дівчат. У них немає хвостів. Також, оскільки вони не зовсім привиди, то ні до чого конкретного не прив’язані, вони можуть самостійно пересуватись, але тільки в тих місцях, де є достатньо води, читай, поблизу озер, рік та тому подібне. Вони заманюють молодих хлопців, в нашому випадку і дівчину, топлять їх та їдять.

– І як її вбити?

– Гарпуном в конкретний період часу. На православну Трійцю, яка, на жаль, пройшла ще літом, – мило усміхаюсь.

– У тебе є меч. Ним не можна вбити русалку? – Кетч обламує мені весь кайф від моїх же слів. Я у відповідь тільки киваю. – Якщо поїдемо зараз, до темряви встигнемо вбити русалку. Як би божевільно це не звучало.

Поблизу озера немає абсолютно нікого, що тільки грає нам на руку. Мисливець одним за другим починає зламувати замки будиночків для відпочивальників і ми шукаємо хоч які-небудь ознаки проживання тут русалки.

– Сама вона, найімовірніше, живе на дні озера. Тут ми шукаємо залишки її трапези. Будемо сподіватися, що хоч щось залишилось.

Нам щастить в передостанньому будиночку. Мішель ще жива, її в залізній хватці тримає русалка.

– Це було правильним рішенням, – солодким голосом співає вона. – Залишити дівчинку живою. Їжа сама йде до мене, – я хапаю мисливця за комір, оскільки той піддається її чарам та впускає зброю. Кетч, тим часом навіть не ворушиться. – Мисливці, значить. Ну, було приємно з вами познайомитись.

У лічені секунди її рот перетворюється на пащеку хижака, вона прокушує шию Мішель і вириває значний шмат м’яса. Кров ллється у всі сторони. Я кидаюсь до дівчини, в той час, як Кетч з мисливцем біжать за русалкою. Хранителю я даю свій меч. Звісно, в руках смертних він не такий ефективний, але дрібноту вбити можна.

– Тихіше, тихіше, – прикладаю руки до шиї дівчини в надії, що мені вдасться її зцілити.

– Я бачу… – Мішель уже готова відправитись до праотців. – Твої… Крила, – вона вмирає у мене на руках, а я не можу її врятувати. Відсахуюсь назад, сідаю на холодну підлогу і тупо дивлюсь на руки в крові. Саме в такому стані мене знаходять.

– Я більше не буду полювати. Я не можу. Пітьма сильнішає, – шепочу я, коли Хранитель опускається переді мною навпочіпки.

– Вінчестер, ти кращий мисливець у всьому світі, – мисливець переводить свій погляд з трупу на мене. – Як це ти не будеш полювати?

– Вона пояснила, – холодно відказує Кетч, але мисливця ця відповідь не влаштовує. В ході монологу я розумію, що австрійські Хранителі Знань не збираються нас звідси відпускати. Їм потрібна я. Я у владі Пітьми. Машина для вбивств.

В почуття мене приводить звук пострілу. Я відриваю погляд від своїх рук і бачу мертвого мисливця та спокійного Кетча, який якраз ховає пістолет назад в кобуру з байдужим виразом обличчя. Потім він допомагає мені встати й проводить до машини:

– Нам потрібно розібратись де з ким.