Дні в рабстві

Як я і думала, розбудили нас на світанку. Я ледь встала, бо після вчорашнього дуже вже боліло тіло. Плюс до цього незручно спала. Наступного разу треба лягти на солому, а не сидіти. Нас швидко випроводили, навіть в туалет не дали сходити. Зі мною поруч йшли хлопчаки.
– Ти так гарно співаєш,- сказав Ю.
– Мені сьогодні вперше не снились жахіття і було тепло,- сказав Хепін, тримаючи мене за руку.
– Ти ж і сьогодні нам заспіваєш?- спитав Ши та всі з надією подивились на мене.
– Звісно,- відповіла я. Дітлахи одразу повеселішали.- А давайте прямо зараз заспіваємо?
-Прямо зараз?- спитали хлопчаки.
– Хіба не перед сном співають, щоб заснути? Якщо зараз, то ми позасинаємо та нас покарають,- сказав збентежений Хепін.
-Звісно ні. Ви не засните і ніхто вас не покарає. Є різні пісні. Колискові одни з них, вони і призначені, щоб допомагати засинати. А є пісні спеціальні, щоб прокинутись.
– Щоб прокинутись?- спитав Ю.
– Це як?- запитав Юншен.
– Зазвичай вони веселі, з швидким ритмом, щоб не засумувати та не заснути,- відповіла я.- Такі зазвичай вигадують діти. Вони можуть бути про що завгодно.
– А ти знаєш таку пісню?- спитав Хуан.
– Дайно подумати,- замислилась я.- Так, знаю декілька. В дитинстві я часто їх співала, коли було сумно або просто так.
– Заспіваєш?- спитали діти.
– Зараз, пригадаю слова,- відповіла і почала наспівувати:

Вийди, вийди, сонечко,
На дідове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко.

На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко,
На весняні квіточки,
На маленькі діточки.

Там вони граються,
Тебе дожидаються.
Там вони граються,
Тебе дожидаються.

Вийди, вийди, сонечко,
На дідове полечко,
Там побачих п’ять овечок
І баранчика між ними
Із ріжками золотими,
Із ріжками золотими.

Діти одразу підловили слова та ми вже разом йшли та співали. Правда, охоронцям це не сподобалось і вони сказали замовкнути. Але ми продовжили, але тихо, не привертаючи увагу. Як тільки ми прийшли на наше ” робоче місце” нас одразу змусили працювати. Добре, що того прискіпливого багача ще не було, тому можна не сильно напружуватись. Схоже, спить в таку рань. Хлопчаки вирішили бути поруч зі мною. До речі про Куана. Він постійно поруч, але на знаходиться відстані. Я намагалась з ним побалакати, але він тільки ігнорував мене. Вирішила, що не буду на нього давити. І знову ми копаємо ями. Я, Юншен та Ю копали, а Ши, Хуан та Хепін виносили землю. Так за співом ми попрацювали до завтраку, якщо його можна так назвати. Знову чорствий хліб та вода. Не дивно, що всі такі худющі. Я дивуюсь, звідки в них сили працювати беруться. Я з хлопчаками забрали свої “завтраки” та присли біля робочої зони.
– Юстино,- звернувся до мене Хепін. Я подивилась на нього, показуючи що слухаю його.- Можно тебе називати сестричкою Юс?
– Звісно можна, чом би ні,- з посмішкою відповіла.
– Ура, в нас є сестричка!- загомоніли хлопці.
– А розкажи про ту країну, звідки ти,- попросив Юншен і усі почали уважно слухати.
– Ну з чого почати. Моя країна знаходиться дуже далеко. Щоб туди дістатись, напевно, рік треба йти пішки, якщо не більше,- хлопці здивувались.- Її ми називаємо країною “синього неба та золотих полів”. Гори, вкриті лісами, заворожують серця, гнучкі верби співають пісню над річками. А запах квітів просто кружляє голову. Коли настають свята, то й сама природа святкує з нами. Люди з щирими усмішками та гостинністю. Це країна, яка співає, яка танцює, яка вірить в найкраще. Це країна- душа кожного її мешканця. Бо саме люди роблять свою країну такою, якою вона є.
Дітлахи з цікавістю дивились на мене. Та навіть деякі дорослі прониклись моєю оповіддю.
– Схоже ти народилась в щасливій країні,- до нас підійшов дідусь. Йому напевно десь вже за шістдесят. Сиве волосся та зморшки на лиці. одягнутий в те саме, що й всі раби.
– Так. Я люблю свою країну. З її історією, з її невдачами та темними днями. Колись там теж були війни та рабство. Але ми змогли це подолати. Тому, я пишаюсь тим, що я народилась саме там,- сказала я.
– Це дуже добре, що ти любиш свою країну і не забуваєш про неї,- сказав він та пішов.
– А чому саме ” країна синього неба та золотих полів”?- спитав Юншен.
– Синій відображає небо, вільність та незалежність. Це колір миру, гармонії та духовності. Золотий же значе багатство , сонячність та духовна чистота. Але багатство не тільки золото. Це ще традиції, цінності, культура. Разом ці кольори відображають силу, відданість, гордість та незалежність мого народу,- відповіла я.
– Ого, це як в нас червоний та жовтий. Червоний- радість, успіх та щедрість. А жовтий – велич та надійність,- сказав Ю.
– Можна і так сказати,- відповіла я.
– До роботи!- пролунав голос одного з охоронців.
Ми знову почали працювати. Я з дітлахами тихенько наспівувала пісеньки. Дехто з дорослих навіть доєднався до нас. Незабаром прийшов той самий ” багатий дурень”. Вмостився на своєму м”якому місці та байдикує. Так і хочеться йому врізати.
Ми спокійно собі працювали. ..аж поки не почули, як щось впало. Усі одразу обернулись.
– Ви що, вже нормально працювати не можете?- крикнув багач та підійшов до місця катастрофи. Як виявилось, впав той самий дідусь, що підходив до мене. Він ніс тяжкий груз та впав. З тим, як він тримається за спину, схоже в ній і причина.
– Ану вставай, старий шмаркачу!- наказав багач. Дідусь повільно став на четвереньки.- Швидше!!!
І він хотів вдарити його батагом. Але я інстиктивно закрила дідуся собою. Спину пронизла страшенна біль та відчула, як потекла кров. Я намагалась не закричати та не заплакати, але не вдалося.
– Ти ще смієш ставати на моєму шляху, дівка!?- крикнув він на мене.
– В чому він винен!? Він вже не того віку, щоб так працювати! Що ви зробили? Нічого! Лише просиджуєте цілими днями свою дупу і їсте, що заманеться, а ми винушені сьомим потом обливатись за шматок чорствого хліба,- відповіла я йому. Він вмить став червоний від злості.
– Да як ти смієш, таке мені казати!? Я – Бохай Ганг, один з найближчих людей до імператора! Смієш ще на мене голос піднімати! якщо так переживаєш за цього старика, то і отримай його порцію батагу!- сказав він та почав бити тим батагом.
Я ледь стрималась, щоб знову не закричати. А сльозам дала волю. І так зробив він ще ударів сім-вісім. Біль просто нестерпний. Але я не можу дати йому знущатись з дідуся. Якщо цей Бохай так би його бив, то дідусь не пережив би такого.
– Будеш знати, як не поважати мене. Чого вітріщились!? Теж хочете? Якщо ні, то до роботи,- сказав він та пішов на своє місце.
– Дитинко, нащо ти мене захистила? Мені б перепало та нічого, я вже старий. Та ти ж молода ще,- сказав дідусь.
– Не можу я дивитись, як знущаються з людей,- відповіла я та допомогла йому встати. Спина пече пекельно. Хоч би нічого не підчепити. Зняла свою сорочку. Вона була порвана на спині, у крові та бруду. Склала її тричі та зав”язала на грудях, щоб хоч трохи закрити рани. Витерла сльози та посміхнулась. Дідусь з виною на мене подивився.- Не карайте себе за це. Будь-хто інший на вашому місці, я б все одно так вчинила.
Я повернулась до свого робочого місця. Навіть ходити боляче.
– Сестричко,- сказал Хепін та хлопці із занепокоєнням дивились на мене.
– Все добре, не треба хвилюватись. Це лише подряпина. Вона загоїться і нічого не буде,- сказала я.
– Але ж тобі боляче,- сказал Юншен, в якого вже находили сльози на очах.
– Біль мене, чуєш? Це лише тимчасово,- сказала я та Юншен витер наступаючі сльози.
Ми повернулись до роботи. Від болю було тяжче працювати, але терпіла. До обіду все пройшло тихо. Спокіно взяла “обід” з дітлахами та ми присіли. Усі мовчали. Я звісно розумію, що ” коли я їм – я глух і нім”. Але зараз ця тиша душить. Можливо, варто спробувати відкрити розмову з дітьми, поділитися своїми почуттями. Іноді відверта бесіда може розчинити навіть найглибше мовчання. Проте з чого почати?
– Ми знаємо, що тобі боляче,- почав Ю.
– Не треба прикидатись, що нічого не має. Ми всі через це пройшли,- продовжив Ши.
– Вам надто швидко довелось подорослішати,- сказала я і з сумом подивилась на них. За що їм таке? Вони всього лише діти.
Я помітила, що до нас прямував той самий дідусь. Він простягнув мені свій хліб.
– Це єдине, чим я можу відплатити за твою доброту,- сказав він.
– Що ви, не треба. Вам потрібні сили, мені й мого вистачає. До того ж, добро роблять не через користь або борг,- відмовилась я.- Будь-хто інший також зробив так.
– Нажаль, ніхто і не поворохнувся б. Ми в рабстві вже дуже давно, тому позабули, що значить людська відвага та доброта. Сьогоднішній випадок дав нам зрозуміти, що ще існують ті, кому не байдуже життя інших. Шкода, що наш правитель не такий. Може і не було всього цього.
Далі пролунал голос, що треба повертатись до роботи. Ми повернулись та решта дня пройшла спокійно.

***

У тяжкій праці минуло ще три дні. у кожну вільну хвилину я веселю малечу. Звісно я ще обмірковувала, як мені повернутись додому, але поки все марно. Як виявлялась нагода, я одразу оббігала печеру, щоб хоч щось знайти. проте крім груди каміння та землі нічого не знайшла. Проте почула багато чуток. Правда це чи ні, але тут існують демони та Боги. За однією з чуток, щоб стати правителем, треба отримати дозвіл у демонічної істоти на ім”я Чи Ю. Хоч я і знаю історію, але з міфологію все інакше. Пороспитав всіх кого змогла, я зрозуміла одне: кожен трактує по-своєму. Все залежить від того, звідки людина. Хтось вважає його велетнем-чарівником та описує як чотирьохоке шестируке чудовисько з головою бика. Інші вважають його Богом війни з бронзовою головою та залізними бровами. Ще зрозуміла, що теперішній імператор, Цінь Шихуан-Ді, теж повинен провести “ритуал Фен- Шань”. Як проходить ритуал ніхто не знає.
Ще наш “любий начальник Бохай” дав мені цьогоденну чорну фарбу для волосся та одежу, як в інших. Сказав, що я сильно виділяюсь. Я звісно не заперечила, але мені не сподобалось, що я мушу ховати своє волосся. Одежа з грубої тканини сірого кольору: широкі штани, капці з соломи та ,як би сказали сучасники, “коротенький халат”. Хлопчаки теж в не захваті були від мого нового образу. Сказали, що я більше не схожа на Сонце. Які ж вони милі!
Ще виявилось, що тут раз на тиждень дають обмитися у річці. Звісно, виникла маленька проблема. Я дівчина. Звісно, окремо купатись Бохай не дав, тож довелось імпривізувати. Позичила в хлопців їх верхню одежу, зв”язала та повісила на дерево як занавіску. Пощастило, що всі зрозуміли і не виявилось збоченців.
Запримітила, що на мене все частіше почав дивитись Куан. Та навіть він ближче почав підходити, але так і не заговорив.

***

На сьомий день мого перебування до нас приїхала перевірка. Ну як перевірка. Багатий чоловік приїхав зі своєю охороною, подивився, щось собі записав, а Бохай йому щось плів зарозуміле. Схоже, той чоловік вищий його за чином. Він навіть тихенько простягнув йому мішечок. Впевнена, там гроші. Але мене насторожило те, що цей “інспектор” дивно на мене весь час дивився. Тепер зрозуміла, чому Бохай наказав сховати волосся та носити мішковату одежу. Жінки тут взагалі не повинно бути. То чому він мене тут тримає?!
Але хто ж знав, що саме завдяки цьому “інспекторі” все зміниться.