Для тих, хто трохи втомився

Вже настав лютий. Як завжди холодний, похмурий та гостро-вітряний. На вулиці вже темніло, хоча довга стрілка настінного годинника дотяглася тільки до шістки. Засклена верхня частина балконних дверей раптом почала покриватися краплями. Після — плямами та смугами. Мутно-сіра суміш повітря, що просочилося вогкістю, загуляла по кімнаті. Етан був на поверсі сам. Сидячи у твердому кріслі в кутку зали, що вкрилося липким пилом, він міцно стискав прозору склянку в руці. Робив ковток за ковтком, знову опускав посудину на коліно і знову підносив до губ, але такої ж в’язкої, як і все навколо, води, ніби зовсім не ставало менше. Тиша квартири протяжною порожньою луною блукала коридором, протяг похитував двері, а ті дряпали лаковану підлогу. Етан хруснув шиєю і помасажував плечі, що ніби скам’яніли та притиснули все в грудній клітці. На тумбочці стояла кришталева попільничка. У ній був один недопалок. А довкола — запах чогось, здається, дотлілого.
На шпалерах заграли тіні. Наче чорний зорепад, крапки перетворювалися на лінії і злітали вниз, до самого плінтуса. Етан перевів свій погляд на вікно. За ним починалася хуртовина. Перша хуртовина цього лютого. Зима рідко притрушувала снігом асфальт, той був постійно брудним, мокрим і в тріщинах. Голі гілки дерев засихали та обламувалися, залишаючись лежати на узбіччях. Трава з зеленої перетворилася на сіру, в’їлася в такого ж кольору землю і змішалася з перегнившим листям. Пальто Етана, теж брудне і промокше, лежало на підлозі в передпокої, прямо на осінніх черевиках з лопнутою підошвою. Торкіо відчинив балконні двері, і від різкого вітру зачинилися інші, що вели в коридор. Не повертаючись за верхнім одягом, він переступив поріг.

За мить потемніло в очах, а легені стиснулися. Голова так заболіла, начебто з неї стягнули шкіру. Етан широко розставив руки, спершись на перила. Коліна стали ватними, спазмом скрутило живіт. Від сухого і ламкого пориву задряпало в горлі, а сніг почав обліплювати обличчя. Почав густіти, звужуючи просвіти між потоками, покривати все, що траплялося на шляху. Рукави, комір — майже весь чорний гольф побілів. Етан згорбився, впершись лобом у прірву, що огортала восьмий поверх житлового будинку. І кашель його кудись подівся, і дихання стало зовсім беззвучним. Сніг величезними клаптями сипався прямо з нього, а тильні сторони долонь, якими він ухопився за поручні, почервоніли від обпікаючого холоду.

Хвилини пробігали одразу десятками, але хлопець так і стояв. Не рухався, не кривився, не тремтів, хоч здавалося, що мокрий одяг обліпив уже не його самого, а кістки. Місяць ставав яскравішим, небо —темнішим. Стіни широкого слизького балкона заблищали льодом. Здавалося, він з’явився вже навіть у волоссі Торкіо, що прилипли до тканини. Позаду, у квартирі, чути було якийсь шум. Спочатку він ледь-ледь пробивався до вух, потім став голоснішим, потім знову віддаленим, потім таким, мов хтось зовсім поруч. Наче згадавши, що треба дихати, Етан різко вдихнув. В той же момент його хтось смикнув за лікоть. Даміано закинув його руку собі на плече, обхопив його талію своєю правою, а лівою повністю сперся на милицю. Назад у квартиру вони майже ввалилися, зигзагами дісталися дивана. Давід скинув з барабанщика ковдру, заліз під його кофту, поводивши гарячими долонями по крижаному тілу, і скинув мокру водолазку кудись на підлогу. Етан повільно опустився і ліг на його коліна, відчувши, як його знову вкрили. Під носом пахло чимось шоколадним, а обличчя торкалася гаряча пара від якогось напою.

— Все буде добре? — спитав Етан, заплющивши очі і загорнувшись дужче.

— Все буде добре, — шепіт над вухом і губи, що доторкаються скроні.

(тг канал — Листи від туману / Єлена Окс)