Дихай мною, стань мною

Де є любов – там є життя.

Не дивина, що на наступний ранок я прокидаюся з температурою 38,5.

– Потрібно викликати лікаря, – Гаррі турботливо прикладає долоню до лоба.

– Це звичайна застуда, Хаз, – цілую долоньки.

 Він годує мене бульйонами, купою пігулок і вливає літри рідини, носиться зі студії кожну годину та перевіряє термометр.

– Хочеш я відміню зйомку і побуду з тобою? – він досі сидить біля мене на ліжку, хоча модель уже дзвонить у двері.

– Не треба, малий. Все нормально. Краще дай мені гарячого віскі, – прикладаю пальці до губ, тоді до його щоки.

– Ти що? Яке віскі? Алкоголь убиває імунітет, категорично заборонений при хворобах, – я вже звик до його повчань. Я навіть трохи закоханий в них.

Погладжую колінце, потім поясничку. Напружується.  Обожнюю. Який же він чуттєвий і ніжний.

– Сонечко, з дідів-прадідів так лікувалися. Краще, ніж та хімія, яку ти мені пхаєш, – як же я хочу повалити його на ліжко і цілувати поки не закінчиться повітря. Але я жалію його, не хочу, щоб малеча страждала від застуди.

– Я тобі ще нічого не пхав, – хтиво посміхається.

– Що?

– Що? – йде.

   Не дивно, що через три дні я вже сидів в університеті. Віскі допомогло. Спочатку Стайлс видирав у мене келих, а потім порився в інтернеті та погодився, що «це може допомогти, але  в розумних кількостях». Авжеж, він просто не знає про мій термос з віскі, замість кави. Кучерявий продовжував обійматися і спати зі мною, не дивлячись на всі умовляння, відповідав: «зараза до зарази не липне». Ми стали ближчими, набагато ближчими…

   В той вечір, коли ми повернулися з кладовища, я відкрив останню частину душі. Я розказав йому про Маркуса. Сльози забриніли із зелених оченят. Я триста разів пожалкував про свою розповідь. В той момент я зрозумів, що буду робити все, щоб більше ніколи не бачити його сліз. В ту ніч він обіймав мене вдвічі сильніше, після того став ще вдвічі ніжнішим та турботливішим,  а я  – в сто разів закоханішим.

   Ініціативи від нього не було, але він ні разу не відштовхнув мене, ігри на поцілунки знову повернулися. Чесно, я б хотів цілувати його просто так, але не бажав знову перегнути палку. Це тримало мене в руках і не давало можливості перетиснути.

   А от торкатися до нього ніхто заборонити мені не міг. Увесь час, що ми були поряд, я не знаходився від нього далі метра. Я теребонькав шнурівку на його кофті, гладив спину або животик, стискав стегна або дупцю, обіймав і цьомкав. Більше не чув слів «ми просто друзі або зупинись». Я зупиняв себе сам. Мені не хотілося злякати його.

  Майже кожного вечору приходили хлопці, і ми влаштовували теплі, дружні вечори з пивом, піццою та серіалами. Вони стали для мене справжньою сімꞌєю. Зейн, Ліам, Найл – стали тим, завдяки чому я жив, Гаррі – тим,  без чого я жити не міг.

   Я навіть помирився з Марком. Гаррі насильно запхнув  мене в тачку і відвіз в дім матері. Два дні ми провели з дівчатками. Кучеряш та вітчим готували, а я грав з молодшими в ляльки. (Не смішно). Це дуже весело. А зі старшими обговорював  шкільні «проблеми» і хлопців.

  Мені було так «цікаво», що одного разу я заснув посеред розмови. За це мені помстилися косичками і кривим макіяжем. Стайлс хапався від реготу за живіт, а я відпер його в свою кімнату, де спочатку довго лоскотав, а потім цілував.

   На наступний день всією родиною ми носилися по двору і грали в сніжки, ліпили сніговика і каталися з гірки. Я так веселився, що забув, де я, і поцілував Хаззу при всіх. Три хвилини ми стояли в оціпенінні і дивилися одне одному у вічі, боячись повернутися і побачити реакцію малих, поки мені не заліпили сніжкою в чоло: «досить мурликати, коти».

   Ввечері Хаз ходив по кімнаті і розповідав спогади, пов’язані з кожною дрібничкою в моїй кімнаті. Ми лежали на ліжку плече до плеча і помирали від сміху та ностальгії.

– Господи, як же сильно я сумував за цим.

 Я не знав, як реагувати. Це добре чи погано? Він сумував за мною чи за часом, коли ми були лише друзями? Мені було боязко навіть повернути голову, тому я взяв його за руку.

***************

– Серденько, як влаштувати ідеальне побачення? – цілую в щічки.

– Не знаю, – сполохано знизує плечима. Кому що подобається, – бурчить під носа.

– А тобі що? – зариваюся в локони, я хотів би вкриватися ними в ночі, замість ковдри.

– Я, наприклад, прихильник класики. Кіно, ресторан, квіти, шоколад.

  Ми, як завжди ведемо довгі бесіди на кухні і наминаємо божественну їжу Гаррі. Початок грудня, а це означає, що на вулиці завірюха, а в універі повна запара, то ж не час запізнюватися. Кучерявий показує на годинник. А через п’ять хвилин ми сидимо в машині перед вишом.

– Чому ти запитав? – насуплюється.

– Прошу? – піднімаю брови.

– Побачення. Чому ти про нього запитав? – він незграбно махає руками, ніби це питання вже місяць не дає йому спокою.

– А це…. Я вже й забув, – дарую йому найтеплішу посмішку.

– У тебе є дівчина? – в його голосі чути істеричні нотки. І я молюся всім богам, щоб це була ревність.

– Ха-ха, – хитаю головою, як клоун, –  смішно. Я увесь вільний час проводжу з тобою, – відвертаюся до вікна, брехати йому в очі вище моїх сил, – Бен затрахав – хоче влаштувати своїй ідеальне побачення. Всі вже вуха прожужав.

– Гарного дня, Луі, – мені здалося, чи він засмутився?

– І тобі, – цьомкаю в носик і відчиняю дверцята.

– Передай Бену, нехай просто буде джентльменом, – він не дивиться на мене, але я хребтом відчуваю, що моя відповідь його заспокоїла.

– Вали вже, кучерявий пиздюк, – зі всієї сили грюкаю дверима і чую нерозбірливі матюки в спину.

******************

  Сиджу в своїй міні-спальні і третю годину валюся в футбол на приставці. Міні-спальня – це купа ковдр, пледів та подушок на підлозі. Так, я не люблю ліжок, і так, я ще той збочинець. Прикушую язика, намагаючись обігнати суперника, і сильніше тисну на кнопку, наче від того мій герой побіжить швидше.

– Ну все, будильник, пора вчитися. Завтра екзамен, – забирає джойстик і вручає книгу.

– Ніііі, я думав ми підемо в парк, – викидаю підручник.

 – Підемо, але спочатку ми повинні вивчити останні параграфи, – знову приносить ту кляту «економіку».

– Тільки не це. Я не хочу. Будь ласочкааааааа, – хапаюся за ноги і стріляю щенячими оченятами. Складую долоньки, як лапки. У відповідь схрещує руки.

– Луі, – суворий тон «татуся», і я не хочу слухати знову лекцію про те, чому так важливо навчатися, і що я повинен бути освіченим, щоб не підмітати вулиці. Тому мені приходиться здатися.

– Блаблабла. Добре. А можна хоча б пити пиво? – задаю, здавалося б, логічне запитання.

– Зрозуміло, що ні, – обурюється, – ти ж нічого не запам’ятаєш.

– Тоді обіймай мене, – дму губи, як трирічка. Так, я егоїст, але так люблю турботу.

– Гаразд, – відкриває електронну книгу на телефоні і сідає позаду мене, упираюся спиною на груди. Рукою заривається під світшот і пестить мого, відгодованого ним животика.

  Я читав години дві. Гаррі малює меридіани на моєму животі, а я гладжу його ноги. Мені набридло. Піднімаюся рукою вище і направляюся до…

– Луііі, – соромить мене.

– Я більше не можу, Гаррі, – відкидаюся на плече.

– Ти читаєш всього дві години. Звичайно, можеш, – сміється.

– Мені набридлоооо, – театрально позіхаю.

– Екзамен завтра, – скільки б він не намагався налякати мене суворим тоном, це не діє, тільки умиляє.

– Поцілуй мене.

   Дивується, але не відсторонюється.

– Поцілуй мене, – вимагаю, – я дві години читаю якусь маячню навіть без пива. Я заслужив.

  Опускає телефон і повертає до себе обличчям. Цілує ласкаво – спочатку самими губами, потім проникає язиком. Все так повільно, ліниво, тягуче. Метелики зараз розірвуть груди. Він гладить мене під кофтою, розвертаюсь . Засовую руки під футболку і опускаюся до шиї.

– Так, не відволікайся, – знову пхає в руки книгу.

– Вічно ти все псуєш, Стайлсе, – відвертаюся.

– Вчи. Мені потрібно, щоб ти отримав, хоча б «В».

– У мене буде «А», – обурююсь.

– Ага, так воно і було, – пирхає, – не з цього предмету, Луі. Або не в цьому житті, – сміється.

– Споримо? – протягую долоню.

– На що? – здивовано вигинає бровки, береться за руку.

– Якщо виграю я, ти йдеш зі мною на побачення, – стискаю долоню до хрусту.

– Іде, – хмуриться, – Але ж ти знаєш, що не виграєш?

– Подивимося.

***********

– Містере Томлінсоне, прошу вас, – професор ввічливо показує на передню парту.

   Дивлюся на подвійний пустий аркуш і тяжко зітхаю. Я просидів над ним сорок хвилин, але так нічого і не написав. Мені трапилися питання, котрі я знаю, ну м’яко кажучи, так собі. Вчора я читав це, але в той момент думав про те, які ж довгі, стрункі та приємні на дотик ніжки Гаррі. Чесно кажучи, я і зараз, замість того, щоб писати відповідь, думав, де дістати грошей на побачення, щоб ввечері в кіно стискати ці ніжки в жменях.

   Підходжу до екзаменаційного столу і розповідаю все, що зміг згадати, навіть якщо не дуже пов’язане з моїми питанням. Ллю багато «водички», щоб відповідь здавалася ще довшою.

– Це все, – розводжу руки.

– Добре. Я думаю ви заслужили на оцінку «В», – тон обличчя «економіста» хоч колись змінюються? Відчуття, ніби воно витесане з каменю.

   Ну ось. Прямо зараз цей старий пердун краде у мене побачення. От тобі і кіно, і поцілунки, і улюблені ніжки. Облом 80 левел. Ну що тепер робити? Стаю напроти чоловіка, і як можна тихіше:

– Містере Браун, поставте «А», – наглість – друге щастя. Перше – я)

Професор витріщає очі від такої нахабності, здивовано дивиться через оправу окулярів.

– З якого приводу? – ну хоч брови в нього підіймаються. Значить, не з каменю.

– З приводу, що це забезпечить мені побачення, – шепочу, озираючись. Хоча мені насрати, що подумають ці людоньки навкруги.

– Зі мною таке не проконає, Томлінсоне, – хитає головою стариган, криво всміхаючись.

– Серйозно, док. Людина, в яку я закоханий, погодиться піти зі мною на побачення, лише, якщо я отримаю відмінно, – складаю руки, ніби в молитві.

– Кохання, значить, – не вірить старий.

   Дістаю телефон і показую заставку, де зображений я  і «мій коханий друг». Будь ласка. Нехай він буде не гомофобом, – звертаюся до невідомих надсил. Хмурить брови та підозріло поглядає то на мене, то на телефон.

– Красивий, – бере ручку і рівним почерком виводить «А». Так його! – Гарного вечора. Передавайте привіт Гаррі.

– Ви…? – на кілька секунд я гублюся. –  Знаєте його?

– Я друг його матері, – тепло посміхається чоловік. Наче вже не такий старий, і не такий грізний. Може, навіть трохи приємний. Чорт, не очікувано.

– Дякую. На взаєм, – потискаю суху долоню.

Удача – коли знаєш на три, ставлять чотири,  дивуєшся, чого не п’ять. Ну і наглість, ясна річ.

****************

– Вгадай, хто сьогодні йде на побачення, – гордливо задираю носа, на ходу стягуючи червоні ванси.

–  Бути не може, – Хаз радіє, б’є кулачком в мій.

– У тебе найкрутіший «друг» на світі, – ненавидне слово в’їдливо виділяю.

– Супер. Вітаю. Я тут до чого? – ховає очі, скропить телефон.

– Ти охуїв? – валю його на підлогу і лоскочу, поки він не піднімає рученята в поразці, і не цілує мене, щоб зупинити цю катівню.

– Ти серйозно на рахунок побачення? – задихається, щічки рожеві. Я хочу відкусити їх, щоб ці ямочки жили завжди в моєму шлунку.

 – В сім Гаррі. Я буду чекати.

   Біжу на точку, і так, я не прийшов сюди, щоб купити наркоти. Звісно, декілька разів у мене пролітали такі думки. Накупити порошка – побачення з Гаррі. Порошок – Гаррі. Дістаю з телефона сімку. На вечір у мене плани цікавіші ніж доза. Та пробачить мене мій старенький айфон, але іншого вибору нема. Потрібні гроші. Прощавай рідненький, ми стільки з тобою пережили.

   Віддаю мобільний і рахую купюри. Прекрасно. На ідеальне побачення вистачить. Забігаю в крамничку і купую корзинку з цукерками. Шоколад – плюс. По дорозі беру великий букет червоних троянд. Квіти – плюс. Купую сорочку. У мене ніколи не було таких речей. Завжди на спорті. Обираю просту чорну, трохи приталену, чорні брюки, на взуття не вистачить. Та і нехай, піду в синіх вансах. Джентельмен, йопт.

***************

   Дивно збиратися в одній квартирі на побачення, яке проведете разом. Але для кращого ефекту, ми домовилися робити це в різних кімнатах. Я сховав квіти і шоколад, пропустив Гаррі першим в душ. Потім довго тер себе, поголився і вклав волосся. Я навіть вперше в житті прасував свої речі. Як виявилося – це дуже складно. Особливо, коли справа доходить до сорочки.

   Ми домовилися зустрітися у вітальні в сім. Дивлюся на годинник. Пора… Ловлю себе на думках, що ніколи так не хвилювався перед зустріччю. Дістаю зі схованки корзинку та букет. Стукаю в двері… І …. втрачаю мову.

 Він виглядає… вау.. Він просто пиздець, який гарний. Чорні обтягуючі джинси, біла футболка, сірий піджак. На голові білий платок, який я обожнюю.

– Блядь, який же ти гарний, – відставляю троянди і цукерки на комодик, хапаю в долоні чоло і одразу проникаю язиком в рота.

    Кусаю губи і одразу зализую ранки. Я не вірю, що цей красунчик іде на побачення зі мною. Мене охоплює заздрість до самого себе.

– Вибач, не зміг втриматися, – цьомкаю ще два рази і, зрештою, відпускаю.

– Це мені? – показує на комод.

– Ох, так. Так, – вручаю букет і корзинку, – звичайно ж, тобі.

– Вау… Це – вражає. Дякую, – заривається обличчям в квіти. Тицяю пальцем собі в щоку, але він цілує в губи. Кучерявий засранець. Будь-яким способом хоче управляти мною. Сьогодні я не проти.

Ми стоїмо в кінотеатрі та дивимося на анонси, вибираючи фільм.

– На що підемо?

– Хазза, я запросив тебе на побачення, – тицькаю пальцем в груди, – вибирай.

   З моменту, як ми вийшли з дому, я тримаю його за талію і не збираюся відпускати. Я не хочу відпускати. Дайте мені врешті решт помацати цього хлопчика, хоча б на побаченні, Господи.

– Може, «Мій колишній – шпигун»? – показує на табло. – Легке та веселе.

– Як скажеш, – я готовий погодитися сьогодні абсолютне на все. Підводжу його до каси. – Два квитки на комедію будь ласка.

– Вам який ряд? – ввічливо запитує молода блондинка.

– Може останній, місця для поцілунків? – граю бровами.

– Виберіть щось посередині.

   От гівнюк, а як же ми будемо зажиматися? Пальцями стискаю бік і бачу задоволену либу. Граєшся зі мною?  Ще побачимо хто-кого.

– З вас вісім доларів, – посміхається дівчина.

Кучерявий дістає гаманець, а я пхаю його назад в кишеню.

– Серденько, ти не в собі?

– Але…

Затикаю його швидким цьомчиком. Розраховуюся і тягну «друга» до смаколиків. Більшість часу дивлюся не на екран, а на Гаррі. Ми жуємо поп-корн, чіпси, батончики, морозиво, солодку вату.

– Навіщо так багато, Луі?

– Не одному тобі мене відгодовувати, – плескаю по гострому колінцю.

   Погладжую колінце і не можу повірити. Це дійсно я, дійсно зі своїм Гаррі, дійсно в кіно на побаченні, дійсно лапаю його? Хіба можуть мрії збуватися до таких дрібничок? Я уявляв кожну деталь цього побачення. Як я тримаю його за руку, як гладжу ніжку, дивлюся на його ямочки, коли він усміхається від тупого жарту. Все, як і уявляв. А зараз він повертається і цілує в губи. Цілую наполегливіше, він показує «тссс». Натякає, що ми культурні люди, і тицяє в екран, мовляв ми не самі. Не знаю, як йому, але мені зараз ой, як не хочеться поводитися культурно.

   Після сеансу веду його за руку в улюблений ресторанчик. Тут далеко не дешево, але ж ми не будемо замовляти «Крістал». Прошу хостес знайти нам окрему кабінку. Вона пропонує розслаблюючу, у східному стилі. Їсти на підлозі на низькому столику? Ви знаєте всі мої улюблені збочення. Гаррі теж подобається. Ми роззуваємось та розвалюємося на подушках.

– Луі, платимо навпіл.

– Ні за що! – підстрибую на подушці.

– Звідки гроші? – він стає занадто серйозним, і мені це дуже не подобається. Останнє, що я хочу – це, щоб Гаррі думав, ніби я влип в чергове лайно.

– Манюня, хочеш споганити вечір?

– Добре, але я роблю замовлення, – він загадково блимає очиськами, і я готовий продати всі нутрощі за один такий погляд.

– Звичайно, – мені стискає горло, важко говорити, перед очима пливе і я бачу лише малинові губи в усмішці. Я хочу його зжерти і заритися під шкіру, жити там.

Він йде та зꞌявляється через п’ять хвилин.

– Я замовив, – хитра усмішка.

– Хіба не можна було зробити це тут? – погладжую руки.

– Сюрприиииз, – тягне кучеряш. Я не можу відвести погляд від губ.

– Цікаво… – хриплю. Силою видавлюю звуки. Не хочу говорити, не можу говорити. Я хочу його. Його і нічого більше в цьому сірому світі.

– Говорять, якщо забрати одне з почуттів, інше стане вдвічі сильніше, – знімає платок та завꞌязує мені очі. А потім шепоче прямо у вуха, чим пронизує блискавичним роєм мурах. – Спочатку понюхай, а потім трохи спробуй.

– Ти будеш годувати мене? – мені важко видавати слова. Тіло важке. Все, що я хочу – лягти на подушки, і щоб він ліг на мене. Я б накинувся на нього, але немає сил. Я обезсилений перед ним, я обеззброєним перед ним.

   Підносить до носа щось із зовсім незнайомим запахом. Відкриваю рота…ох – це дійсно нереально смачно. Я навіть не знаю, з чим порівняти. Це м’ясо, риба чи овочі? Нічого подібного я не куштував.

– Ну як? – тихій шепіт на вуха. Від нього у мене починають тремтіти руки.

– Прекрасно, – глибоко дихаю. Мені важко дихати від того, як він прекрасно пахне. – Що це?

– Тихіше, а тепер спробу це.

   Принюхуюся і відкриваю рота. Гаррі кладе шматочок на самий край язика чогось мꞌясного. Це божественно. Тепер я розумію, що мають на увазі під словами: «гастрономічний оргазм».

– Вина? – він прикушує край вуха, стогну.

   Ствердно хитаю головою, і до моїх губ підносять келих. Трохи відпиваю, і все починає грати з новим смаком. Може, це трохи не нормально, але шепіт, зав’язані очі та чудовий смак заводять мене на триста за секунду. Я відчуваю, як сильно тиснуть джинси в паху.

– Кажуть, що це найсмачніша страва в світі.

– Не правда, – вигукую.

– Тобі не подобається? – цілує в шию, закушую губу, майже до крові.

– Є речі смачніші, – знімаю платок і різко притягую.

– Наприклад? – він так близько. Очі в очі.  Не витримую. Хапаю за стегно та перекидаю через себе.  Де взялися ті сили. Він дивиться таким палаючим, голодним поглядом. Притискаю палець до губенят.

– Оце, – цілую. Цілую так жадібно, ніби-то намагаюся і, справді, зꞌїсти його. Стискаю сідниці. Я, дійсно, дуже збудився, і те, що ми в громадському місці, не зупиняє. Цілую шию і стискаю соски. Він голосно стогне та вигинається.

– Лу, ми ж можемо потерпіти до дому? – тепер його черга хрипіти та втрачати мову.

– Можемо, – відхиляю комір і прикушую гарячу шкіру.

– Тоді зупинись, – а сам вигинається в моїх руках. Рухає стегнами, треться всім тілом, тяжко дихає.

– Не можу, – знімаю з нього піджак і валю на подушки, лягаю між ніг, нависаючи зверху. Він розстібає ґудзики на сорочці і цілує гострі ключиці, вириває з мене хрип. Підіймаю футболку і цілую в живіт, відчуваю під губами мурахи, він вигинається дугою під моїми пальцями. Розстібую застібку на джинсах.

– Молоді люди, покиньте приміщення, – на мене виливають відро крижаної води.

Ми вибухаємо сміхом і Стайлс скидає моє тіло.

– Ми це заберемо, – нахабно хапає пляшку. Воу, а мій хлопчик може бути хуліганом.

– Еммм. Забирайте, – дивується адміністратор.

Розраховуюсь і веду його за руку вниз по вулиці.

– Прогуляємось? – його очі блищать ще більше у світлі нічних ліхтарів. Я хочу потонути в них.

– Як захочеш, серденько, – сьогодні все для тебе.

  Він хапає пляшку з моєї руки та робить великі ковтки, вино ллється по підборіддю та шиї.

– Хтось сьогодні в ударі, – здається, я закоханий. Лишенько, що робити?

– Треба ж і мені хоч раз побути поганцем, – підморгує.

Ми зупиняємося біля мосту, він дивиться на нічне небо, а я на нього.

– Ти віриш у Бога? – тихо запитує, тримаючи за руку.

– Іноді так, іноді ні, – знизую плечима. – Скоріше, я не завжди розумію його.

  Він витягує пачку цигарок з моєї задньої кишені, закурює та пускає дим в ніч. Градуси бꞌють в голову – все здається яскравішим, гарячішим, важливішим. Знаю, що цей момент, цей міст, цей ідеальний профіль на фоні нічної річки  – я запам’ятаю назавжди. Я хочу викарбувати його на своїх зіницях.

– І в що ти віриш? – тихо шепоче він.

– В долю. Думаю, якщо це написано, воно обов’язково збудеться, – важко говорити. Хочеться цілуватися, хочеться торкатися його, хочеться…

– Але хіба доля не завжди в твоїх руках?

– Нам лише так здається, – але приходиться вести світські бесіди, щоб не видатися маніяком. – Ми будуємо плани, але в долі свої плани, – малюю зірки на його долонях.

– У тебе було таке?  – клянуся, його очі яскравіші за місяць і всі зірки разом взяті.

– Так, – посміхаюся від його п’яних дурничок. Невже він і правда не розуміє?

– Коли? – він, як маленька дитинка, підстрибує від цікавості.

– Кохання, смерть мами, наркотики, наша зустріч – все це зробило мене тим, хто зараз стоїть перед тобою, – збираю останні крихти влади над собою.

   Опускає голову і так довго дивиться в мої очі, що мені здається, ніби він просочується в мене цим поглядом, ніби я зараз зливаюся з ним, дивлюся його очами, відчуваю його шкірою, дихаю його подихом, стаю ним, стаю ним самим.

– Ти думаєш нас звела доля?

– Я впевнений в цьому, – дихай мною, відчувай мною, будь мною, я- ти, стань мною. Я так хочу….

   Він тре свої руки і дмухає на них. Розвертаю до себе і беру кулачки в долоні, намагаюся зігріти теплим диханням, – відчувай мною, дихай мною, стань мною. Він не зводить своїх смарагдів, я падаю в них, тону, дихаю, задихаюся. Торкаюся губами кісточок. Я не можу прочитати його погляд, зате я певен, що він наскрізь читає мій. Що він відчуває? Цікавість, сумнів, симпатію. Більше всього на світі, я хотів би, щоб він відчував те ж, що і я. Але з усіх почуттів, його очі вибирають тривогу і відсторонюються.

– Дякую за побачення, Луі.

– Дякую, за те що існуєш – цілую руки та притуляюся до лоба.

   Мені здається, чи романтика має свій запах? Вона пахне квітами, весною, мускусом, літнім океанічним бризом, осіннім затишком, зимовою свіжістю, вона пахне, як Гаррі. По моїм венам пустили чисту закоханість, а все, що зі мною відбувається –  побічна реакція. Я ніби фізично відчуваю, як навколо мене літають сердечка. Не можу перестати посміхатися, як ідіот.

   Гаррі розстилає постіль, а я дивлюся на нього та не можу поворухнутися. Не знаю, що мені робити далі. Мені так хочеться бути якомога ближче, але боюся знову зробити щось не так. У нас був такий романтичний вечір, я не хочу зіпсувати його пошлістю. Він знімає піджак, футболку, а я стою, обпершись об шафу, просто спостерігаю за кожним рухом, любуюся його тілом.

– Ти не збираєшся роздягатися? – він хитро всміхається, чим забирає останні крихти моєї впевненості.

– Не знаю, – набираю повітря в легені, наважуючись, – я розраховував на поцілунок. Чи я настільки поганий в побаченнях?

  Посміхається своєю ангельською усмішкою, підходить. Розстібає ґудзики на сорочці вдруге за вечір, обіймає за голу талію. Мені зносить від його близькості дах. Я чіпляюся за нього, щоб не впасти, коліна підгинаються, ноги залили оловом, тягне в напрямку до ліжка.

  Через хвилину він вигинається під моїми губами, в той час, коли мої руки стягують штани, разом з боксерами. Він трохи підіймає зад, щоб допомогти мені, я розумію, що це зелене світло. Відкидаю одяг в сторону.

– Ти такий гарний, Хаз, – роздивляюся його. Він модель, грецька статуя, ідеал, Бог.

  Гладжу ноги, він намагається прикритися. Прибираю руки: «без цього». Цілую внутрішню сторону стегон. Які ж підтягнуті, стрункі в нього ніжки. Не розумію, як раніше мені могли подобатися дівчата, їх тіла. Цілую оксамитову шкіру і чую улюблені стогони, накриваю член рукою, і він метається під моїм тілом. Піднімаюся вище і охоплюю губами член. Я не знаю, як це робити, але стараюся повторити, те, що раніше подобалося мені. Він хрипить все гучніше і закусує кулак.

– Я хочу чути тебе, – прибираю руку від зубів і продовжую рухати головою. Я думав, що буде гірше, що мені, як мінімум, буде соромно та неприємно. Але все навпаки. Я ще більше розпалююся, мені подобається, як він реагує на мене, я хочу, щоб йому було добре, щоб він розсипався від мене. Це так приємно – робити його насолоду. Він хапає моє волосся, я піднімаю очі. Він дивиться таким розрушеним поглядом, а потім відкидає безсило голову і штовхається стегнами. Я давлюся, він п’ять разів вибачається.

   Згинаю його ноги в колінах і розвожу в сторони. Раніше б ніколи до цього не додумався, але закоханість в хлопця та гей-порно – нероздільні речі. Просовую пальці до губ, він змочує. Кружу ним навколо кільця мꞌязів і проштовхую один. Починаю швидко рухати головою і підхвачую темп рукою. Роблю все ласкаво та ніжно, не хочу, щоб йому було боляче чи не комфортно. Хочу, щоб йому сподобалося, хочу, щоб він бажав ще. Як тільки відчуваю славнозвісну точку, проштовхую ще один палець.

  Мій хлопчик здригається, метається, намагається вирватися, але я стримую його іншою рукою, рухаюся все ритмічніше. І коли розвожу пальці ножицями, він вибухає в  руках, з моїм іменем на губах. Клянуся – я повірив, що це кращий момент мого життя. Піднімаюся і дивлюся на нього, вивчаючи кожен подих, він хапає мою шию та міцно притискається до губ. Таким відмінником я не відчував себе ніколи.

– Мені потрібен душ, – глибоко дихає.

– Ми можемо зробити це разом, – цілую груди, що високо підіймаються від поривчатих видихів.

Він довго заглядає в очі, а я порівнюю його зіниці з весняним лісом.

– Я повинен… – він тягне руку до змійки на штанях.

– Ні! – у мене там все болить, але я готовий витерпіти будь-яку біль, щоб бачити його таким. Щоб бачити і знати – я винуватець цих рум’яних щік, цих частих подихів, цих мокрих сплутаних кучерів, цих прокушених губ.

– Я наберу нам ванну, – він соромиться та тікає.

   Я сидів, обпершись об  широкий торс, він гладив та пестив мене. Вода додавала нових, незнайомих відчуттів, і я достиг піку всього за хвилину. Плюс одна мрія про Гаррі. Згадую ще про одну і прошу дозволити помити йому волосся. Він посміявся, але був не проти. Я повернувся до нього, обвив ногами та намилював кучеряшки.

– Що ще в твоєму дивному списку про мене? – цілує шию. Мені здається, що від всієї напруги за день від  хвилювання я скоро втрачу свідомість.

– Повір, краще тобі не знати, – цілую, і він нахиляє нас, занурюючи під піну, тру голову, щоб змити шампунь.

– Але, все таки….- коли ми знову сідаємо.

  Довго дивлюся в ці аквамарини, здається, що будую в них новий чарівний світ, де ми з Гаррі селимося на галявині в хиткому будиночку, подалі від людей і проводимо там все життя, насолоджуючись одне одним до скону літ. Ех, мрії… Хоча чого мені боятися? Він і так все знає. Давно пора зізнатися йому.

– Наприклад, нарешті сказати тобі…

– Не треба… – прикладає пальчика до губ, і вся тривога, що він намагався стримати, з усіх сил хвилею топить нас обох. Цілую пальчика та прибираю від обличчя.

– Чому? Ти і так знаєш, – шепочу, ніби голосні звуки в силах лопнути нашу бульбашку.

   Погляд – загнаний звір. Він підіймається. Хутко огортується рушником та йде. Та годі! Все і так було  ясно. Я просто не озвучував цих слів, але ж вони мали значення. Мене злить його незрозуміла поведінка. Голий вилітаю з ванної, ловлю його у вітальні й валю на диван. Він до біса наляканий. Та  якого хуя?

– Гаррі, я нічого від тебе не вимагаю, – силою стискаю руки над головами. –  Мені не потрібна твоя відповідь. Я просто хочу, щоб ти знав, як сильно я люблю тебе. Я більше не можу тримати всі почуття у собі.

  Він хапає мене та жадібно цілує. В той вечір я був найщасливішою людиною на планеті. Але, як відомо, щастя не вічна штука. Якщо б я тільки знав, що своїм зізнанням поклав початок кінцю….