Дихай,Джостен

Евермор Нілу запам’ятався дуже погано,тренування займали майже весь день,Ріко ганяв їх так,що Ніл другий тиждень поспіль не відчував ніг. Напевно Жан був единим,хто не знущався над ним,а навіть навпаки,допомагав зализувати рани.
Не розуміючи як він потрапив до літака,хлопець зникнув у своїх роздумах,було лише одне питання найважливіше для нього,”Як там Ендрю?”. Воно хвилювало його на підсвідомому рівні,приблизно так як в будинку батьків Ніккі,можливо навіть сильніше. Але Дрейк вже мертвий,що може загрожувати Міньярду? Може сам Ніл? “Через мене сталося не мало не приємних речей з лисами,смерть Сета,псування їхніх тачкок, допоки Ніл з ними,вони в небезпеці.”- міркував Джостен.
Вийшовши з думок ніби з трансу,він нарешті помітив,що руки в нього не пусті,два листи лежали в них,Ніл розумів що в такому стані він навряд їх прочитає,тому поклав два конверти в свою сумку. Далі хлопчина поринув в сон.
Посадка літаку, змусила його розплющити очі,та хоч якось прокинутись. Ледве піднявшись,той поковиляв до виходу,переступаючи через біль,Ніл хотів лише зустрітися з Ендрю. Ще б декілька місяців тому він вважав,що з’явитися перед кимось в такому стані-ганьба,але не зараз.
В аеропорті мають бути розетки,тому юнак не спішив покидати його,знайшовчи поодиноку розетку,йому треба було дістати зарядне,знявши сумку з плеч,Джостен вимушено поглянув на свої руки,не дивно,що вони мало чим відрізнялись від загального стану Ніла. Декілька не спритних рухів,і телефон вже був приєднаний до зарядки,телефон ні разу не заряджався з моменту коли хлопець був останій раз в Пальметто. Нарешті пристрій можна було увімкнути.
Повідомлень від лисів було більше ніж він думав,але що залишилося не змінним,це то що повідомлень було найбільше від Ніккі,той майже кожен день писав постраждалому. По них не було видно що Хемік знав куди насправді їхав Ніл. Ендрю теж писав, на здивування доволі багато,але він знав теж саме що й інші лиси. Кевін,єдиний знав і про Евермор і про батьків Джостена,від нього було одне повідомлення “пробач,що дозволив цьому статися”
-Пф,теж мені,ніби я б послухав його.- перше що юнак зміг з себе вичавити.
Ніл дуже вгався,чи телефонувати Міньярду,але вибору в нього не було,той мав залишитися з Аароном в гуртожитку під наглядом Ваймака та Бетсі. Його номер був на швидкому наборі,тільки от хлопець не знав що говорити,правда багато часу на роздуми не було,після двох гудків Ендрю підняв слухавку.
-Джостен?- почулося з того боку телефону.
-Аеропорт,будь ласка…- Ніл не знав чи зрозумів той,але сподівався що так.
-Чекай.-це все що отримав у відповідь юнак.
Ендрю зкинув виклик як тільки договорив,а Джостен і гадки не мав наскільки довго потрібно чекати,тому він зпівз вниз по стіні,яка слугувала йому опорою остані 5 хвилин. Він знав,що засинати і губити обачність дуже небезпечно,і з всіх сил намагався протриматися як найдовше. Дорога від гуртожитку до аеропорту не була довгою,але Нілу здавалося,що пройшла вічність між телефонною розмовою,та моментом коли Міньярд вже стояв перед ним. Через дзвін в вухах він майже нічого не чув. Але була одна фраза яку все ж хлопець розчув,”Як ти ще живий,Джостен?”
Перед очима чорна пелина,все що відчував Ніл це каплі які чомусь падали йому тільки на лице,та звук швидкої. У думках було одне- “Я,що помер?”. Це було останнє що юнак відчув своїм тілом,після він поринув у щось чорне та липке,то напевно побічний ефект від чогось,але від чого?
Ніл Джостен знову втратив відлік часу. Він знаходився десь поза часом,у якомусь іншому вимирі.
Вийшов з безпам’яття юнак різко,він просто в один момент почав чути звуки. Перше,що почув постраждалий це схлипи,правда чиї вони відомо не було,та гудіння апаратури,можна припустити що він був у лікарні.
-Серце знову б’ється! Дихання майже в нормі! Жити буде.-цей крик певне був лікаря,та він зусив Джостена розплющити очі.
-Дихай,Джостен,благаю.- Ендрю тримав руку мученика.
Біла кімната,хлопець доєднаний до чималої кількості обладнання,лікар щось обговорює з мед сестрою,а поруч з Нілом на стільці сидить Ендрю в білому халаті,плаче та посміхається.
-Дідько,Джостен,припини жертвувати собою,а то я за себе не ручаюся.- його тон зовсім не підходив до зовнішнього вигляду.
-Пробач.- це прозвучало занадто жалібно.
-Зараз стукну.-Міньярд подивився на того своїм вбиваючим поглядом,але сльози ще текли,тому це виглядало навіть смішно.
-Ендрю..
-Га?
-Я тебе кохаю.
-Я знаю.