Дихай

«У покарання за повстання, у кожному з дистриктів Панема юнаки та дівчата віком від 12 до 18 років мають з’явитися для проведення церемонії «Жнива». Вибрані, за допомогою жереба, Трибути мають бути передані до Капітолію, де вони будуть битися на арені, доки в живих не залишиться один переможець.

Відтепер і надалі це видовище іменуватиметься Голодними Іграми.»

Витяг із Конвенції про Зраду

Важко втягую холодне повітря. Воно неприємно дере горлянку. Голосно видихаю. Відчуваю, як тремтить усе моє тіло, та вгамувати це я не можу. Усе на що вистачає сил: заплющити очі, та пригадати, що зі мною сталося.

Був другий день тридцять третіх Голодних ігор. Я була на арені, яка цьогоріч вкрита снігом. Навкруги був зимовий ліс, який виріс на зруйнованому місті. Серед дерев ховались, обгорілі давнім вогнем, руїни. Мені пощастило пережити перші криваві хвилини ігор. Далі ж був страшений холод. Я віддалялась від центра арени, подалі від профі та інших трибутів. На моїх руках було вже достатньо крові. Я знайшла сховище, проте у мене не вистачало їжі, то ж я сподівалася щось вполювати. Та нажаль сама виявилася здобиччю.

Четверо трибутів, які об’єдналися у альянс, напали на мене. Мені вдалося втекти, хоча один з них мене сильно поранив. Тікаючи, через власну необережність, я скотилась зі схилу і опинилася посеред озера. Взагалі то крига була товстою, і вона могла витримати як мене, так і хлопця, який гнався за мною. Та Голодні ігри – це на сам перед жорстоке і криваве видовище. Тож крига тріснула, тягнучи мене і трибута з сьомого дистрикту під воду.

Я розплющую очі.

У сховищі темно. Вибравшись з озера я ледь дочовгала до нього, як не як замітаючи власні сліди. І тепер сиджу в темряві знесилена, холодна та поранена. Сумку з речами та зброю, довелося скинути з себе у воді, щоб мати можливість виплисти. Тож зараз я не маю чим себе обігріти. А ще в мене не має ліків, аби загоїти рану, що розповзається червоною плямою по одежі.

Мабуть я зможу протягнути лишень до ранку. Але не більше.

Я знову важко втягую повітря.

Це були мої останні жнива. І зовсім не моє ім’я витягли зі скляної кулі. Та через власну дурість я опинилась тут.

Так, це дурість, рятувати людину, яка навіть не є твоїм родичем, чи близькою подругою. Але я не могла інакше. Я знала, що у Енн є майбутнє – вона добра та світла дівчина, яка могла б зробити багато гарних справ для людей нашого дистрикту. Навіть якби вона перемогла, ігри знищили б її. Тож я визвалася добровольцем. Ніхто не зрозумів цей дивний вчинок. Батько навіть не глянув на мене. А мати, перш ніж обійняти на прощання, вліпила такого ляпасу, який я ще довго відчувала на щоці.

Але я мусила вчинити так. І до цього моменту я вважала, що все зробила правильно. Я була більша, сильніша та швидша за Енн. І мені було байдуже на власне майбутнє.

Я довго кашляю. Холодне середовище трохи затамувало біль у рані, але тіло повільно починає замерзати. Пальці на руках стали неслухняними і я майже їх не відчуваю.

Гадаю, зараз усі чекають на мій останній подих. І мабуть це було б не погано, бо я втомилася від холоду та болю. Та я все ще дихаю. А ще мені страшенно кортить заплющити очі та заснути.

Я намагаюсь не думати про трибутів, яких власноруч вбила. Та їх мертві обличчя закарбувались у пам’яті. Вони тепер всюди зі мною. Я ненавиджу себе, за те що довелось робити. Ненавиджу всім серцем, бо це направду не я. Я не така, зовсім не той кровожерливий монстр, якого всі бачили на екранах. Я просто хотіла вижити, тільки і всього. А в перші хвилини ігор правило лише одне – або ти, або тебе. Тож я нападала першою. Тоді це виявилося чимсь на диво простим. Та зараз, ця ноша тягне мене у морок власних страждань.

Мабуть я заслуговую на цю повільну смерть від болю та холоду. Цікаво, чи видно на екранах моє обличчя, мої очі? Чи видно в них страх? Бо я не знаю, що очікує на мене там, за темрявою, коли я зрештою помру. Чи направду там спокійно? Чи може мене вже чекають вбиті трибути, аби відплатити за власну смерть?

Мабуть тому я все ще дихаю, бо цей страх незвіданого поки сильніший за все інше.

Я намагаюсь пригадати скільки трибутів залишилося на арені. Дванадцять загинуло в перші хвилини. Ще трьох вбила снігова хуртовина. На другий день я чула ще два гарматних постріли. Трибут що гнався за мною, потонув в озері. Тож залишається шість разом зі мною. Сподіватися, що вони усі переб’ють один одного до ранку марно. Тож певно я все ж загину на арені.

Яка честь.

Я кривлюся від цієї думки.

Ніхто не буде мене рятувати, проте усі побачать мою смерть. Наш світ жахливий і химерний.

Приречених оплакують, та рятувати їх ніхто не наважується. І так щороку. Не певна, що це скінчиться колись. Але ж Енн…Вона вірить у найкраще. Зайшовши попрощатися зі мною, я побачила в її очах вдячність та величезний сум. «Ти потрібна цьому дистрикту», промовила я їй тоді. Ми потисли руки одна одній. І на цьому все. Дивлячись як її фігура зникає у дверях, я згадала нашу давню розмову. Енн впевнено казала, що побачить кінець Голодних ігор. Вона говорила, що її діти будуть жити в зовсім іншому світі. Коли я почула ці її мрії, то висміяла. Та ця утопічна картинка все ж запала мені в душу. І мабуть заради цього примарного майбутнього світу я і пішла замість Енн. Бо свої дурнуваті мрії вона завжди підкріплювала ділом – завжди працювала за двох, допомагала геть всім кого зустрічала. Ще я знала, що вона мала знайомих у інших дистриктах, і це було дуже небезпечно, а ще зухвало. Я не мала сумнівів, що за кілька років її обрали б головою Дистрикта. Це було б добре, вона могла б щось змінити.

Я закашлялася. А потім пролунав гарматний постріл.

Я все ще жива. Тож цей постріл не для мене. Це означає, що ще один трибут загинув. Нас лишилося п’ятеро.

Може мені все ж таки вдасться протриматися і стати переможцем? Я буду жити. Знову побачу рідний дім, та обійму мати. Головне не засинати. Треба протриматися ще трішки.

Я тяжко вдихаю.

«Не заплющуй очі» – кажу я сама собі.

Видихаю.

«Не заплющуй»