Дим

— Фу. Як тільки можна брати до рота цю гидоту? — раптом прозвучало за спиною Коорі, від чого той ледь здригнувся й закашлявся, судомно видихаючи клубок гіркого диму.

— Слідчий спеціального класу Сузуя? — обернувшись, тихо промовив Уї та опустив руку, в котрій тримав цигарку, струсивши з неї попіл, що в ту ж мить посипався додолу — просто на черевики курця, вимазуючи їх своїм сірим вкрапленням. А тому все аби що. І так доведеться потім витирати від вуличного пилу, коли повернеться з роботи. Нехай собі.

— Ми вже це проходили, — із посмішкою на вустах зітхнув юнак. — Просто Джузо-кун.

— Звісно… Що ти тут робиш? — непомітно кивнувши у відповідь, поцікавився Коорі й відвів погляд кудись убік. Він не надто волів з ким-небудь говорити у цей момент, відверто кажучи. Йому хотілось лише трохи насолодитися на самоті гіркуватим присмаком диму на губах і прохолодним вітерцем, який час від часу ласкаво дмухав просто в обличчя, не дозволяючи впадати в глибокі роздуми.

Коли морально Уї почував себе на самому дні, йому дійсно було легше викурити пару-трійку сигарет і забути, що саме так пригнічувало, або хоча б відкинути на задній план, не надто замислюючись над тим. Куріння стало для нього вже більше ніж незначною шкідливою звичкою. Це тепер швидше традиція — замість терапії.

— Взагалі-то, я хотів це спитати в тебе першим. Тим більше, ти не відповів на моє питання, — почухавши потилицю, відказав Сузуя та злегка зморщив носа від різкого запаху, стримуючись, аби не чхнути. Йому з дитячих років цей тютюновий душок не подобався. Ліпше вже було, на його думку, відчувати нудоту від чогось терпко солодкого, ніж гіркого до сліз.

— Ти про це? — запитально припідняв брову вгору Коорі й, хмикнувши собі під ніс, повертів цигаркою у руці, роздивляючись її зблизька, наче ніколи взагалі часу вдосталь не мав, щоб зробити це та вивчити кожен її міліметр до цього.

— Так-так. Саме про це, — кілька разів підряд кивнув головою Джузо та спритно перехопив тонку конусоподібну штукенцію з захвату чужих пальців. Хлопчину одразу пересмикнуло, як тільки він це зробив, наче кота, необачно замочившого лапи й хвоста в дощовій калюжі, та по всьому його тілу, мов би оравою бездомних мурашок, пробіглась хвиля неприхованої огиди. Недовго думаючи, він відкинув противну річ у відро води, котре так вдало опинилося буквально в двох кроках, за його спиною.

— Що ти чудиш? — зашипів Уї, невдоволено склавши руки навхрест на грудях, та вчепився насупленим поглядом на великі червонясті очі з широкими, ніби мініатюрні чорні діри, зіницями, в які можна було запросто звалитися, навіть не намагаючись навмисно. От же ж… Останню цигарку, яку він планував розтягнути ще на півгодини, якщо б вдалося, перед запланованою на післяобідній час нарадою якраз, взяв і втопив. Без вагань, жалю і ніякої совісті.

— Що хочу, — без тіні сорому чи якогось хвилювання промовив Сузуя, мило всміхнувшись.

— Забагато ж хочеш, — сухо буркнувши, зітхнув юнак і знову встромив очі поглядом кудись вдалечінь.

Запанувало мовчання. Джузо підібрався ближче до прочиненого настіж вікна, біля котрого якраз намагався сховатися від буденної робочої метушні Коорі, та обпершись на підвіконня, спрямував погляд у ту ж сторону, що й він, розглядаючи краєвид за межами вузької віконної рами. Дим потроху вивітрювався, зникав і його натомість замінив трохи слабший аромат одеколону Уї, духмяні й освіжаючі водночас нотки якого завжди ховались за густою збитою ковдрою тяжкого запаху його улюблених цигарок з іронічною назвою «надія» та газетним присмаком хімозної вишні у фільтрі. Парфум у нього, варто відзначити, теж такий: кисло-солодкий та наче штучний. Аж смішно.

З усіх сторін тепер оточувала тільки тиша й прохолода. Нічого зайвого. Це заспокоювало: допомагало відпочити від думок, тієї ж роботи, та й в цілому життя, чого по секрету хотілося їм обом — особливо Уї. Просто відпочити. Або втопитися десь. В тиші, в тютюновій димці — без різниці. Просто розчинитися у повітрі під напором невпинного вітру разом із гірким запахом. Щезнути й не турбуватися більше ні про що.

Негучно човгнувши ногою по підлозі, Джузо глянув на настільки спокійний та втомлений від невблаганного ритму буття вираз юнака поруч. Коорі правда стомився. Від усього. Дуже. Але терпів до останнього, як би тяжко не було насправді: стиснувши зуби, йшов до кінця, не залишаючи собі жодного шансу чи вільної секунди на зайві міркування, допоки фінішна стрічка врешті не була зірвана. Навіть коли йому було до дідька паскудно на душі, Уї вперто мовчав, не збираючись відступати. Мов би… дракони якийсь, що споконвіків блукав і продовжує блукати у власних турботах; самотній, байдужий і такий холодний до всього оточення, хоч у дійсності мав серце, здатне бути гарячим — палаючим — та ще й яким. Щоправда все це палке тепло він вважав за краще ховати всередині, в своєму закритому з усіх сторін світі, де ніщо й ніхто його не потривожить. Пропадаючи там цілу вічність та спливаючи на суходіл жорстокої реальності, аби подати якісь більш-менш схожі на активні признаки своєї життєдіяльності та зробити ковток свіжого повітря вперемішку з болем, якого завдавало майже все, до чого можна було тільки доторкнутися з необережності, Коорі все сильніше переконувався у тому, що в реальності його не тримає рівним чином нічого. Проте все одно продовжував чіплятися за останні нитки й існувати в жорстокому непривітному світі з дня на день, вичавлюючи з себе по чайній ложці щоранку таку ж неприязну гостинність, домішуючи її до кави й чаю замість цукру та заспокійливих препаратів і видихаючи разом з осілим у бронхах нікотином.

— Знаєш, ти, коли палиш, схожий на школярку, яка хоче привернути до себе увагу, — зітхаючи, через деякий час проронив Сузуя, наче просто до слова — підтримати чи скоріш врятувати й без того кволий діалог та й по всьому. — Хоча ти й без сигарет на школярку змахуєш.

— Сказала доросла трирічна дитина, — фиркнув Уї, мимохідь іще раз невдоволено зиркнувши на хлопця, що вкрав у нього єдиний засіб втихомирення розгойданих нервів. І останній.

— Я хоча б цього не заперечую, — знизав плечима той та посміхнувся ширше, знову повертаючись поглядом за горизонт: буквально в нікуди.

Йому завжди вистачало ентузіазму, трохи дитячої байдужості до професійного хаосу навколо та милих посмішок. Сузуя був якимсь сонечком всього CCG, що променями свого позитиву, хоч і не усвідомлюючи того, ділилося з оточенням. Щоправда ті, хто потрапляв по своєму нещастю до списку «знищення» одразу ж провалювались прямим рейсом у могилу. Зайві розмови чи дії хлопчина не надто поціновував, хоча й в минулому не обмежував себе в можливості пограти в такого собі «м’ясника», котрий не проти був порубати на фарш кожну окрему особистість із вищезгаданого списку. Жорстокості йому теж було не позичати: на що лише не доводилося йти заради вдоволення забаганок керівництва і цілісності товаришів. Як би там Джузо не проявляв свої емоції або їхню відсутність до чогось чи когось. Ліпше було зробити, що треба, й не перейматися більше. Логічно ж. Не посперечаєшся навіть.

— Чого ти хотів? — стиха спитав Коорі, все ще виглядаючи щось за вікном.

— Щоб ти не курив, — всміхнувсь юнак та потягнувся, розминаючи плечі, ніби кіт, який спіймав на собі промінчик весняного сонечка, через що декілька цукерок в нього у кишені вирішили утекти, відразу ж з дзвінким звуком розсипавшись на підлозі.

— Я ж тобі ніхто. Навіщо так турбуватися про це? — мовив Уї й зітхнув, впершись обома руками в підвіконня.

— Не знаю, — знизав плечима Сузуя, успішно визбиравши всі свої солодощі, і розклав їх на «своїй» частині підвіконня, переставляючи їх з місця на місце, мов би граючи в якусь зрозумілу лиш йому гру. — Але я не хочу, щоб ти курив.

— Чому? — знову з відлунням своєї звичної відстороненості зронив Коорі й поглянув на як завжди усміхненого колегу.

— Ти ж так сам себе губиш. Ну, вбиваєш, себто, — відказав той і на його обличчі завмерла емоція трохи серйозніша ніж зазвичай. — Це неправильно.

— Що тоді по-твоєму правильно? — дозволив собі на те випустити легкий смішок Уї. Зі сторони цієї людини такі слова дійсно звучали смішно, навіть дуже. Для нього особисто принаймні. В його уявленні слова «вбивати себе» та «неправильно» не перегукувались ніяк, віддаючись тільки по всій свідомості гучним та до дідька неприємним відлунням, вгамувати яке було майже що нереально.

— Радіти кожному дню, ніби він останній? — припустив Сузуя, задумливо хмикнувши. Він не надто тямив у питання буття, чесно кажучи: йому вистачало власних, хоч і подекуди незвичних для решти пересічних громадян чи ба його колег навіть, переконань, а все інше хвилювало мало. — Вбити тебе чи принаймні спробувати це зробити може кожен десятий незнайомець, кожен п’ятий з твого оточення і кожен другий ворог. Аби загинути можна й зусиль не докладати, а от жити… жити ще треба постаратися, гадаю. І ліпше вже жити так, як тобі хочеться, не звертаючи уваги на забаганки інших, бо тільки ти цар і бог свого життя.

— Тоді, певно, я не вмію жити, — майже пошепки промовив Коорі, однак Джузо все одно його добре почув. В коридорі, де вони мило бесідували, крім них не було більше жодної душі.

— Того й живеш тільки цим сигаретним димом? — додав хлопець та знов усміхнувся, ледь лукаво, та без злого наміру чи простого бажання висміяти зовсім, підсуваючи співрозмовнику декілька своїх льодяників. — Може спробуєш розбавити його чимсь не настільки гірким?

— Може… — відповів Уї, зиркнувши на солодощі, які йому вділили, та при підняв кутики губ у меланхолійній посмішці, піддіваючи кінчиками пальців кутики напівпрозорої обгортки.

У нього не було сенсу жити. Справді. Все віддавало нестерпною гіркотою: сірі будні, проблеми й невдачі, засохлі на щоках сльози і те саме існування. Абсолютно все. Й лише дим, наспіх запалених тремтячими руками спозаранку цигарок, поступово ставав солодким. Наче в нього на устах і не дим взагалі застигав, а цукрова пудра. Він вже точно з розуму сходив…

Та як шкода, що гіркий дим солодким бути не може.