дивно.

strangelove — depeche mode

Ідея з приватним коледжем, звичайно ж, була суто батьківською. Звісно, жодній нормальній дитині не захочеться лишати своє звичайне неквапне життя у місті, друзів та всі блага людської цивілізації, та їхати до біса на паски в закритий пансіонат на відшибі цього всесвіту, де навіть зв’язок не ловить, а про інтернет ходили лише чутки. Хоча, насправді, це чудова можливість позбутися свого чада фактично на цілий рік та займатися лише самими собою, якщо він не захоче відвідати вас на канікулах, що звісно ж, навряд чи.

Чонгук, який провів фактично десять років свого життя в цій богадільні зі скрипучих мостин, рідкісних фоліантів, покритих пилом, і запаху старих грошей, давно звик. Чи то так атмосфера цього навчального закладу вже щільно в’їлася у шкіру, чи він сам став його частиною, буцім частина команди, частина корабля. Чого не скажеш про чонового нового сусіда.

Коли Мін Юнгі з’явився на порозі вже не тільки його кімнати, то виглядав як щось дивно чужорідне та водночас цілковито стовідсотково відповідне цьому місцю. Наче Мін не повинен був тут бути, що показував це всім своїм виглядом, але разом з цим холодним поглядом, елегантними манерами та аристократичними рисами обличчя, як намальований, вписувався в довгі коридори коледжу, його старовинні барвисті вітражі та величезні бібліотеки, що роблять його схожим на старий замок. Мовби він завжди належав цьому місцю. Це справді приворожувало на якусь мить, поки Мін з крижаною роздратованістю обводив очима приміщення. А потім Юнгі зміряв Чона зневажливим поглядом, що змусило його посміхнутися. У нього явно не найприязніший сусід.

Взагалі Мін Юнгі виявився досить цікавим співмешканцем, можливо навіть трохи загадковим. На його половині кімнати завжди була блискуча чистота, туди, мабуть, навіть пилюка сама по собі боялася лягати. Всі книги та підручники впорядковані за розміром та кольором, канцелярія вирівняна ніби під лінійку. Чого не скажеш про частину Чонгука, де вся шафа загадковим чином перекочувала на стілець, на столі навіть матір зі своїми суперздібностями детектива нічого не знайде, а в деяких напів порожніх пакетах могло зародитися нове життя й виселити Чона з кімнати.

Юнгі встає рано й без будильника фактично з першими променями і буквально, як примара, випаровується з кімнати у невідомому напрямку, а потім повертається ще до того, як у Чонгука задзвонить його будильник, забирає сумку з підручниками й знову мовчки йде. Ще він часто вештається десь вечорами, де — знову ж таки невідомо, бо в компанії з кимось Чон Міна теж жодного разу не спіймав. Йому взагалі здається, що Юнгі вампір. Це, як мінімум, пояснило б його аристократичну блідість. Чонгук не те щоб йобнутий фанатик, утім масова культура дається взнаки, і в голову лізуть найбезглуздіші з ідей, які ледве вдається відкидати. Ще одне підтвердження теорії, що явно тягне на сюжет з каналу про паранормальне — Чонгук ніколи не бачив, аби той щось їв. Він бачив Міна лише одного разу в їдальні, десь у закутку за колоною, самотньо сьорбаючого чай. А коли Чон знову повернувся в той бік, він уже зник.

До того ж Юнгі постійно мовчить. За ці два з копійками місяці вони максимум перекинулися двійкою побутових фраз, а на всі хіба що не щоденні спроби Чонгука заговорити Мін або кивав залежно від ситуації, відповідаючи односкладовими реченнями, або взагалі зводив очі до стелі, ігноруючи.

Спочатку це трохи підбішувало, адже Чонгуку палець у рот не клади — дай побазікати сто годин, бо Чон, сам до того не прагнучи, став якоюсь точкою збору та магнітом для всіх учнів. Не те щоб йому подобалося бути в центрі загальної уваги, проте мати купу малу людей під боком — завжди вигідно. А потім у Чонгуку прокинувся суто спортивний інтерес, як він сам себе в цьому переконував.

Методами маніпуляцій шантажу та дедукції через п’ятого десятого знайомого брата собаки кума свата Чонгук дізнався, що Юнгі на два класи молодший, що пояснює, чому вони ніколи не перетиналися на заняттях. Що його батьки якісь потомствені банкіри в постійних роз’їздах, у нього ідеальна успішність, і що у Міна начебто абсолютно нормальне досьє, що зменшує шанси теорії, що той вампір. Хоча Чонгук досі не до кінця впевнений.

— Як там твоя крижана принцеса?

Намджун, сідаючи поруч, смачно плескає його по спині, поки навколо не вештається кілька десятків величезної кількості друзів Чонгука, що фактично давиться соком, у який був непомітно підлитий віскі із залізної фляги під жакетом. У їдальні майже нікого немає, окрім кількох молодшокласників, які доїдають свої пиндики, аби швидше встигнути на урок. Тому Намджун недбало завалюється поруч, закидаючи ноги на сусідній стілець, хоча в них зараз хімія, але, як відомо, уроки не молодість — можна проїбати.

— Не відтанула, — похмуро длубає вилкою охололий шматок м’яса Чонгук, підперши щоку рукою.

Кім якось жалібно дивиться на Чона, який ігнорує цей погляд, що залазить під шкіру, і продовжує знущатися над їжею. Намджун приймає свою фірмову позу психолога на мінімалках, складаючи руки в замок, на що Чонгук закочує очі. Повчань зараз ще не вистачало.

— Старий, це не так уже й страшно. Може, вам просто треба поговорити.

— Чому ти думаєш, що я не намагався, по-перше, і чому ти думаєш, що мені не байдуже, по-друге?

— Тому що я твій брат, братан, братюльнік і взагалі не сліпий. Ти витріщаєшся на нього буквально дев’яносто дев’ять відсотків часу, якщо ви знаходитесь в одній кімнаті. А ще один відсоток, мені здається, ти його подумки роздягаєш. Не будь таким очевидним, Чонгуку.

— Це натяк? — Чон із брязкотом відкладає виделку й вигинає брову, дивлячись в очікуванні.

— Ні, бляха, це порада, — важко видихає Джун й рикошетить погляд. — Або зроби з цим щось, або перестань на нього постійно витріщатися. Інакше він не відтане, а спалахне.

Утім, десь дуже здалеку Намджун якоюсь мірою має рацію, хоча, можливо, сам не розуміє якою саме. Чонгуку, крім дохуя загадковості, здається, що Юнгі ну, типу, милий? У ті рідкісні моменти, коли Чон через поганий сон прокидається раніше за Юнгі або повертається з підпільних вечірок пізно вночі, він бачить, як Мін мило мружиться уві сні. Або як його елегантні довгі пальці перебирають сторінки книжки, коли вони перетинаються в бібліотеці, куди Чонгука занесло якось випадково. Навіть у його холодності теж була своя чарівність та певна сексуальність. Юнгі був вродливим, як ранковий іній чи сніжинка, до якої тільки доторкнися гарячими пальцями — розчиниться назавжди. Чонгук сам від себе відсахнувся, не вважаючи це за якийсь дивний раптовий прояв симпатії до мовчазного сусіда. Інтересом та обсесією — можливо. Але чомусь холодний і часом зловісний Юнгі розпалював усередині якесь жахливо пекуче вогнище. Усі люди до цього, з якими Чон зустрічався чи хоча б симпатизував, були тотальною протилежністю: веселі, кумедні, галасливі, гарячі. Можливо, до того Чонгук просто не зустрічав таких. І цей погляд, що вкриває душу крижаним серпанком мороза, був новим рубіконом, що хотілося підкорити.

Чон відсуває від себе тарілку з охололою їжею, задумливо цмокаючи, поки Намджун сканує його всезнаючим оком, і внутрішньо приймає свою повну поразку.

Кілька днів потому, за які Чонгук глибоко пішов у себе, роздумуючи над планом розпалювання чужого серця, він, на подив, навіть не дошкуляв самому Юнгі безглуздими розмовами. Мін, як зазвичай, вештався десь там, де Чона не було, тому Чонгук заліз з ногами на широке підвіконня в кімнаті, діставши пачку тютюну та папір, роблячи кілька самокруток. Тому що цигарки з собою не провезти — вони надто помітні, а при заселенні щороку шманають так, що дивом не віднімають підозрілі, на авторитетну думку коменди, шкарпетки. Їхні вікна виходять на густий старий ліс, тому звідси ніхто не запалить, коли Чон відкриває раму і робить першу затяжку.

Двері тихо, але раптово відчиняються, тому Чонгук від несподіванки ледь не вивалюється з вікна, а потім зустрічається зі звично холодними очима Юнгі.

Мін змірює його нечитаним поглядом, ковзаючи від лиця до руки і довгих пальців, що тримають цигарку, й відвертається, витягаючи з сумки підручники та розставляючи їх на полицях. Чонгук якийсь час витріщається на його спину, і, чорта лисого, Намджун правий — він занадто довго дивиться. Але просто неможливо відірвати погляду від Юнгі, від його жакета на вузьких плечах, якого він акуратно знімає, вішаючи на стілець, від його спини, обтягнутої ідеально білою сорочкою без жодної бганки, від його тонкої талії і маленький сідниць. Блять, як би Чонгук хотів, аби на них лежали його власні долоні. Він зім’яв би їх, притягнув за вузькі стегна, посадив до себе на коліна і цілував так довго, волого й гаряче, що Юнгі б під його руками розтанув до біса. Шкільна форма тому явно йшла.

— Це трава?

Чужий раптовий та морозний голос вибиває його з таких порочних думок. Розфокусований погляд повертається в норму, і Чон, як і раніше, дивиться на спину Міна, що починає ввижатися, буцім йому зовсім здалося і це приколи збрендівшого мозку. Утім, Юнгі повертається, дивлячись у вічі, й Чонгук мимоволі сковтує.

— Ні, просто сіжка.

Чон видихає через ніс, забуваючи, що весь дим розчиняється кімнатою, в’їдаючись у їхні речі, бо Мін дивиться якось навдивовижу дивно. Не дивно було б, якби хтось інший так дивився на нього, але це дивно для Юнгі. І через цей дивно-дивний погляд Чонгук навіть не знає, як ідентифікувати його.

— Скрути й мені.

Знову лунає голос Міна, й Чонгуку реально починає здаватися, що в нього галюни, а тютюн барижний. Тому що тембр у Юнгі приємний. Він помітив ще давно, це було чути навіть у тих сухих «так-ні». Тому що голос Міна як гарне вино або дорогі парфуми, немов у нього так багато різних ноток, але всі разом вони створюють чарівний альянс. Можливо, тепер Чонгук розуміє, чому Юнгі так мало балакає — його голосу треба бути гідними.

Поки Чон висне, мов старий перевантажений комп, Мін підходить ближче, а потім взагалі збирається на підвіконня, підтискуючи під себе ноги. Старший ще раз промотує в голові почуте, відмахуючись від внутрішнього ахуя, й вигинає брову, несподівано приймаючи правила цієї дивної гри, в якій ніхто не пояснював правила, бо либонь, їх нема.

— Будь ввічливіше, принцесо, — Чон гмикає, проте рука все одно на автопілоті тягнеться до пачки.

— Будь ласка?

На досі холодному обличчі Юнгі не смикається жоден м’яз, навіть від такого раптового звернення, але це будь ласка досі луною розходиться у спорожнілій голові Чона.

— Це не безкоштовно, — він намагається звучати якомога впевненіше, придушуючи хитру посмішку, поки пальці самі укладають фільтр.

Мін видає якийсь тихий звук, що Чонгук визначає, як гмикання, і тягнеться рукою до задньої кишені. Він дістає ідеально згорнуті купюри, такі ж ідеальні, як і сам Юнгі, та недбало кидає Чону між зігнутих ніг.

Старший цвіркає, не думаючи, що Мін сприйме все так буквально, або той просто так віртуозно знущається.

— Я думав, ти гарний мовчазний хлопчик-відмінник, Юнгі, — Чонгук тягне слова, насолоджуючись, як чуже ім’я розчиняється й тане на язиці, поки рівномірно розподіляє тютюн.

— Я він і є.

Мін опускає голову, укладаючи праву щоку на колінах й спостерігаючи, як Чон повільно проводить язиком по паперу, доробляючи самокрутку. У Чонгука від цього погляду знизу все в’яже, а тілом розходиться вогняна хвиля. Йому доводиться відсмикнути себе, але слова самі складаються в речення, не радячись із власником.

— Куди ти ходиш ранками та вечорами? — для будь-якого іншого, можливо, питання пролунало б несподівано, але Юнгі з колишньою неприступністю дивиться на Чона кілька хвилин перед тим, як відповісти.

— Тобі яка різниця?

Зустрічне питання не прозирає льодом, воно просто таке ж спокійне, як і сам Мін. Чонгук простягає йому самокрутку, і той бере її, трохи зачіпаючи шкіру Чонгука й пропускаючи через неї електрозаряд своїми витонченими холодними пальцями, в яких скруток з тютюну та паперу виглядає дивно. Йому б підійшли сліми або скоріше навіть мундштук з папіроскою зі срібного віку, щось під стать Юнгі — таке ж елегантне й химерне.

Чон чиркає сірником по коробку, прикриваючи тремтливий вогник від протягу, спостерігаючи, як, не кваплячись, молодший підсувається, розкурюючи, і які довгі й густі у того вії.

— Ти холодний, — починає перераховувати Чонгук згодом, коли аритмія трохи вщухне, дивлячись на Юнгі, котрий робить першу тягу, й навіть цей простий жест виглядає, мов бісовий витвір мистецтва, — мовчиш, постійно кудись зникаєш, я не бачив щоб ти їв і з кимось спілкувався.

На обличчі Міна прострілює перша емоція, яку Чон може легко прочитати — зацікавленість. Саме це спочатку відчув Чонгук до нього. Юнгі вдає, що задумливо підраховує всі ці факти, наче невелике математичне рівняння, знову вкладаючи голову на колінах.

— І це все означає, що…

— Що ти вампір, — легко й просто продовжує Чон, видихаючи в’язкий дим прямо в спокійне обличчя Міна.

— Серйозно.

— Серйозніше нікуди.

Вони мовчать близько хвилини, вдивляючись один в одного, а потім Юнгі тихо сміється, і Чонгук подумки вивалюється з вікна у сусідній всесвіт. Адже сміх у молодшого чарівний. Він палахтить морозними нотками, але разом з цим він такий же теплий, мов сонце, що сідає крізь важкі гілки сосен за склом, і спокійний, ніби туман перед світанком. Усередині Чонгука це все ще відчувається дивно.

— Я не хочу тобі заважати, перебуваючи в кімнаті, тому ходжу вчитися в бібліотеку чи сад. До того ж мені там подобається, — починає Юнгі, і це вже у сто разів більше, ніж він встиг сказати Чону більше, ніж за два місяці перебування тут. — Виявилося, що наша стара економка тепер працює тут, тож уранці та ввечері я ходжу їсти на кухню. І тому що я не хочу виглядати як самотня маса в їдальні в обідню пору.

Раптовий потік відвертості змушує Чонгука зависнути й дозволити самокрутці обпалити пальці, тому він просто скидає недопалок у вікно, все ще витріщаючись на Міна. Коли людина говорить про таке, наче потихеньку оголюючи свою душу, здається, це вона має відчувати вразливість. Але чомусь саме Чон зараз почувається уразливим до краю, бо секунда за секундою його байдужий сусід пробирається до нього під шкіру своїми чарівними крижаними пальцями.

Відверто кажучи, у Чонгука зараз збій системи, тому що реальність йде внахлест з уявою. Він трохи щиро охуїв від того, що Юнгі раптово може бути таким — не холодним й відчуженим із суворим чи взагалі похуїстичним поглядом. А якимось живим чи що? Явно не вампір.

— Чому б не завести друзів, — чергову недовгу павзу потому каже Чон, скручуючи ще одну цигарку.

— Сказала людина із натовпом шанувальників.

Юнгі гмикає, і з цим гмиком його холодна неприступність дає ще одну тріщину. Його самокрутка догоряє і, на відміну Чона, він не викидає її по-свинськи у вікно, а просто акуратно кладе біля себе. Бісів аристократ.

— Це не шанувальники, а мої друзі.

Неохоче сперечається Чонгук, просипаючи трохи тютюну повз папір, бо заглядається, як Мін вальяжно відкидає голову назад, упираючись маківкою в стіну, й дивиться на нього крізь припущені повіки.

— Так, а в рот вони тобі заглядають, бо дбають про твої зуби.

Старший ігнорує подібну заяву, бо певною мірою Юнгі має рацію, і простягає тому самокрутку. Мін ввічливо виставляє вперед долоню, відмовляючись, й тому Чонгук закурює сам, відбиваючи його позу, і якийсь час мовчки спостерігає.

— Ти не заважаєш.

— Що?

— Не заважаєш тут бути.

Навіть ця фраза зі своїх вуст починає звучати дивно. Можна було продовжити і сказати «бо це й твоя кімната теж» або «ти ж також учень тут». Але Чонгук вирішує закінчити саме так. Можливо, йому теж захотілося залишити після себе цього загадкового марева, що розсипає за собою Юнгі. Мін якось неоднозначно киває й відвертається у бік вікна, розриваючи ці довгограючі дивилки.

— Сьогодні буде туса в місті, — як ні в чому не бувало знову каже Чон, теж обертаючись на ліс, наче намагаючись дізнатися, що там так уважно розглядає сусід. — Дехто з наших збирається туди.

— Нам же не можна виходити за межі коледжу, — не те, щоб про ці «таємні» вилазки ніхто не знав, просто навіть сам Чонгук від себе не очікував, що запропонує таке Юнгі. — Плюс комендантська година.

— Але про це ніхто не дізнається, еге ж?

Чон хитро підморгує, змушуючи Міна пирхнути, і це миле пирхання залишає на душі старшого незабутній відбиток.

— Я не пошановувач такого, — відмахується Юнгі, акуратно зіскакуючи з підвіконня й прямуючи до свого ліжка.

— Гарний хлопчик, — тихо кидає слідом Чонгук, знову відвертаючись до вікна й не вбачаючи, як Міна ледь помітно трусонуло від цього звернення. — Як хочеш.

У результаті вони все одно йдуть разом. Тому що, коли Чон вивалює на ліжко залишки своєї шафи, стоячи топлес над цим зібганим різнобарвним жахом, Юнгі, який до цього читав на ліжку книжку, теж починає неквапливо збиратися. Можливо, Чонгук ігнорує чужий гарячий погляд на своїй спині, тільки-но посміхаючись куточками вуст й повільно натягуючи найменш м’яту сорочку поверх футболки.

Коли він в очікуванні обертається, аби не потурбувати Міна, який теж переодягається, він мало не б’є підлогу своєю щелепою. Той уже був готовий та просто сидів на ліжку, дивлячись на Чонгука, чекаючи, та навіть не соромиться відвести погляду. Як, власне, і Чон свого, зачарованого. Юнгі був у простих, утім елегантних чорних широких штанях і в пляшкового кольору блузці, що виглядала, ніби та пройшла крізь час з якоїсь далекої вікторіанської епохи, що робило його ще більше схожим на загадкового вампіра. І, либонь, таке вбрання виглядало б дивно на комусь іншому, але це був Юнгі, тож ці рюші з оборками йому явно пасували. Сорочка разом з гострими рисами обличчя, акуратними вихриками чорнявого волосся й неприступними темними очима, що більше не здавалися Чону такими вже холодними й далекими, робили свого господаря схожим на якусь фантомну химерну істоту. Мов один подих вітру з неприкритого вікна — і він, буцім привид, беззвучно розчиниться. Чонгук поряд з ним виглядав клоуном.

Вони гасять світло й виходять із кімнати, на щастя й подив, коменда не ходить кімнатами, перевіряючи наявність учнів. Тому вони швидко прослизають коридором, прямуючи до сходів, де Чон притискає вказівний палець до вуст, ніби Юнгі й без того не знає, що треба бути тихим, ніби Юнгі сам по собі не тихий. Вони в напівтемряві спускаються скрипучими мостинами сходів, прямуючи до чорного виходу біля кухні на першому поверсі, попередньо не замкненим кимось до них, проте в темряві довгого коридору лунають чиїсь кроки та тьмяне світло ліхтаря. Чонгук різко хапає Міна, який не встиг навіть нічого збагнути, за зап’ястки, завертаючи в одну з ніш у стіні, в якій до цього самотньо спочивав розлогий фікус. Юнгі видає несподіваний писк, коли старший буквально втискає його у стіну своїм тілом, тримаючи руки по обидва боки його голови. Міну стає душно, ніби Чонгук йому собою закриває все повітря, і всередині все трохи кружляє від несподіваної зміни простору, бо Юнгі взагалі не зрозумів, що сталося.

— Що ти робиш? — шипить Мін, і навіть ці злісні нотки в його голосі Чон знаходить чарівними.

Але кроки наближаються, й Чонгук, запобігши ще якомусь запитанню, що молодшому чомусь так кортіло поставити саме зараз, накриває його рота долонею. Вона у Чона гаряча, як розпечене залізо, хоча звідки йому знати. Все, що він знає, це те, йому пиздецьки гаряче. Він дивиться на профіль старшого, що вслухається у шурхіт кроків, ковзає гострою лінією щелепи й кадику, що смикнувся, сам нервово ковтаючи клубок. Либонь, уперше в житті в Юнгі виникли проблеми з диханням, тому він намагається якомога спокійніше дихати крізь ніс, лоскочучи грубу шкіру Чонгука, який нарешті відпускає його, зачувши, як охоронець піднімається сходами вгору.

Чонгук нарешті дивиться на нього, а його й без того чорні в темряві очі відсвічують вогнем, що незрозуміло звідки взявся. Він, не промовивши жодного слова, бере Міна за руку й швидкими кроками прямує до виходу. Вони минають двері і, заходячи в густий ліс, зриваються на біг, прямуючи туди, звідки долинає ледь вловиме світло невеликого містечка. Юнгі дозволяє собі розсміятися і з будь-якою іншою людиною, він вирішив би, що збожеволів, проте чомусь з Чонгуком, який підхоплює цей раптовий порив, це не виглядає так дивно.

Вони підходять до приватного житлового будинку, коли вечірка вже йшла повним ходом, про що свідчила музика, що глухо лунає на половину житлового сектору, та двійко школярів, які валяються на газоні в передсмертній стадії алкогольного сп’яніння. У Юнгі гули ноги від імпровізованої пробіжки та пари кілометрів через ліс, а потім кількох кварталів, що взагалі вибивалося з алгоритму його звичного життя, утім Чон шанобливо притримував його за талію, коли вони піднімалися сходами до дверей. Насправді Мін ніколи не був на таких заходах, та це, власне, як і такі фізичні навантаження, було чимось новим.

Вони заходять у будинок, обходячи фактично весь перший поверх по периметру, немов процесія, до якої паровозиком чіплялося все більше людей, поки Чонгук вітався з усіма своїми численними «друзями» та представляв Юнгі, на що той, як і раніше, відповідав стриманими кивками. Наче це не тусовка, а салон чи бал дебютанток, де єдиною дебютанткою був Мін. Молодший насправді має видатну властивість вливатися в обстановку: він все ще виглядає, як щось дивовижне й потойбічне серед п’яного натовпу підлітків, безсумнівно привертаючи до себе погляди, що змушує Чона триматися до нього ще ближче. Але разом з цим Юнгі так колоритно вписується в атмосферу, що навіть його погляд, що колись льодив, привертає до себе зацікавлену увагу знайомих Гука.

Одного разу хтось із натовпу навіть сунув йому в руки пластиковий стаканчик з якоюсь каламуттю, що явно не тягнула на дорогий алкоголь, і це змусило Юнгі беззлісно посміхнутися. Вагомий відсоток присутніх — учні їхнього коледжу, діти заможненький батьків, майбутні міністри, банкіри, гендиректори та бізнесмени, які звикли до харчу вищого ґатунку, отже — алкоголю не молодше за них самих теж. Проте тут, на вечірці у якогось ноунейма, знявши свою крохмалену шкільну форму та залишивши вдома платинові картки своїх старих, вони не відрізнялися абсолютно нічим від молоді з державної школи у цьому районі.

Юнгі ще раз гмикає, сьорбаючи щось, що виявляється до нудоти дешевим джином, під пильним поглядом Чона, який загальмовано відповідає на чиєсь вітання.

Вони обходять будинок ще раз, за який Чонгук так жодного разу й не відходить від Міна, мабуть переймаючись, що його сприймуть за витончену старовинну статую та скомуніздять, нарешті влаштовуючись у кутку зали на одному з диванів, біля якого вже зібралося якась кількість людей. Юнгі ж з усією властивою йому аристократичністю пурхає в шкіряне крісло поруч. Намджун, з яким він побіжно бачив Чона найчастіше, приносить тацю з шотами та кальян, від якого Мін ввічливо відмовляється. Якийсь високий симпатичний хлопець сідає до Кіма на коліна й ставить на кавовий столик невелику скриньку, наповнену доверху рваним папером.

— Пропоную зіграти в правду чи дію, аби скоротити час наших паничів до того, як нам підвезуть ще алкашки, — каже він, Сокджин — як виявляється, господар будинку. — Правила всі знають. Тягнете папірець, або відповідаєте, або виконуєте. За пропуск — випиваєте настоянку моєї бабусі. Попереджаю, штука не для слабкодухих, так що не соромтеся чесності, тут усі свої.

«Всі свої» кивають, відпиваючи з поки що звичайних стаканчиків, мабуть, для розігріву. Юнгі теж робить невеликий ковток, ловлячи Чонгука, котрий споглядає за ним. Той тепло усміхається та повільно відвертається до господаря вечірки.

— Питання, — Сокджин, якого тримає за талію Намджуном, першим тягнеться за папірцем, розгортаючи й читаючи, — «Хто з присутніх, на вашу думку, найкраще займається сексом?»

Натовп на диванах підбадьорливо галасує і Кіму доводиться закотити очі.

— Господи, як просто, — лаконічно відповідає Сокджин і тягне Намджуна за комір сорочки, затягуючи в розв’язний поцілунок.

— Це ж не дія, — награно обурюється Чонгук, змушуючи Юнгі тихо гигикнути через те, як підлітки довкола імітують блювотні позиви.

— Тебе забули запитати, — відповідає Намджун, відриваючись від свого хлопця, й показує йому язика, киваючи на наступного.

Якась дівчина на іншому кінці дивана знову дістає папірець з питанням, що Мін пропускає повз вуха, спостерігаючи за Чоном. Йому здається, що на відміну від нього самого, Чонгук добре вписується в таку атмосферу. Він виглядає спокійним, утім, як і завжди, а в очах чи то від алкоголю, чи то від загальних веселощів танцюють зірочки. Адже Чонгук теж такий самий спадкоємець заможних батьків, здається, сім’ї якогось власника мережі всесвітніх готелів, як і багато хто тут. Але у своїй недбалій позі, м’ятій строкатій сорочці, з художнім хлоп’ячим безладом на голові й обличчям, освітленим сяйвом м’яких неонових лямп, він виглядає надзвичайно доречним у цьому середовищі. Хоча, можливо, в майбутньому, Юнгі б подивився на нього у вишуканому костюмі двійці й з укладеним волоссям, який сидить у чорно-білому кабінеті, поки секретарка підносить йому каву.

Потім хлопець, здається, Субін, теж з їхнього коледжу, знову обирає правду із запитанням на кшталт «Чи є серед присутніх той, з ким ви хотіли б зустрічатися?». Він рясно шаріє, косячись на хлопця з рожевим малетом, який сидить навпроти і який точно з місцевої тусовки, та залпом п’є шот, мружачись, під розчаровані вигуки, що жадають запаморочливої правди.

Наступним за папірцем тягнеться Чонгук, повільно розвертаючи його, поки всі навкруги навіть притихли.

— Запитання: «Чи є в цій кімнаті той чи та, з ким би ви хотіли переспати?

Присутні вибухають підбадьорливими коментарями, хтось навіть свистить. Але на превелике розчарування народних мас їхній ідейний лідер та кумир бере з таці чарку, перекидаючи її. Усі починають укати нібито «бля, нудно», «давайте тягніть нормально», «Сокджин, ти що, хуйово перемішав».

— Стули пащаку, бо ніякої додаткової випивки не буде, — відповідає комусь раптово звинувачений у всіх людських гріхах Кім, поки Намджун заспокійливо гладить його по коліну.

Сокджин киває на Юнгі, який тихо сидить, спостерігаючи за такою

незвичною для себе атмосферою, й глядачі, які вимагають хліба та видовищ, знову вщухають. Либонь, вони просто, буцім зачаровані, спостерігають, як Мін тягнеться довгими доглянутими пальцями з-під розкішного манжета блузи до ящика.

— Дія, — спокійно каже Юнгі, і натовп починає улюлюкати в очікуваному передчутті. — «Поцілуйте людину зліва від вас».

Школярі вибухають гучніше за стадіон з фанатами. Такого черлідингу та побажань удачі Мін, напевно, за все життя на свою адресу не чув. Він, не поспішаючи, повертається у бік Чонгука, що сидить ліворуч, на вустах якого грає спокуслива посмішка. Чомусь Чон чекав, що Юнгі зараз закотить очі, вип’є мерзенну настоянку сокджинової бабці та знову натягне на себе крижану броню, більше ніколи не заговоривши з ним. Проте всупереч усім очікуванням, Мін плавно піднімається зі свого місця, долаючи мізерні сантиметри між ним та опиняється злочинно близько. Всі звуки навколо долинають немов крізь товщу води, коли Юнгі ставить своє гостре коліно між розведених чонгукових ніг та повільно нахиляється до його обличчя. Гук уловлює, як Мін пахне пилом шкільної бібліотеки та чоновим тютюном, що, на подив, так сильно в’ївся в його волосся, шкіру, у нього самого. Юнгі прикриває очі, а його довгі вії тремтять, як і серце, тільки про це він нікому не скаже. Мін укладає долоню на чуже міцне плече, коли Чонгук мимоволі кладе свою на тендітну талію, змушуючи Юнгі здригнутися, й сам тягне його на себе. Вони втискаються один одному в губи спочатку дещо ніяково, потім сміливіше, куштуючи на смак змішану випивку. І начебто завдання призначалося Юнгі, утім Чон перехоплює ініціативу у свої руки, проводячи гарячим язиком по мертвенно холодним губам — Мін навіть тут крижаний. Він прикушує нижню губу, від чого Юнгі сильніше стискає тканину яскравої сорочки на його плечі, потім зализуючи, мов кіт, вибачаючись за свою провину, і проникає язиком у рота, запускаючи по чужому тілу розряди в сотні вольт. Міну страшенно дивно, утім подобається у раз сто більше, ніж він міг собі уявити. Не те щоб він ніколи не цілувався, просто він ніколи не цілувався так. У нього навіть сили в ногах зникають, як по клацанню пальців, тому він незграбно завалюється на чонгукові міцні стегна, а його підхоплюють за талію, і, коли повітря в легенях сказало «бувай» всіма мовами, які він знає, Чон нарешті відпускає його. В Юнгі губи вологі й блищать від слини, так само як і очі, напевно, а дихання, здається, відлунює всією кімнатою. Він неохоче піднімається з чужих колін, так само, як і Чонгук без великого бажання прибирає свою руку з палаючого боку, й повертається у крісло.

«Глядачі», з затаївшимся диханням, що спостерігають всю цю сцену, відмирають тільки тоді, коли Намджун схвально присвистує, і буцім нічого не сталося, продовжують грати, тому що для них не сталося нічого особливого й надзвичайного, на відміну від Міна, який насилу стримує посмішку, що лізе назовні, кілька разів спіймав на собі вивчаючі погляди Чонгука.

Вони грають ще двійко раундів, поки термоядерна бабцина настоянка, слава богу, не закінчується. Юнгі після витягує тільки папірці з примітивними питаннями на кшталт «яким файлообмінником ти користуєшся», а Чонгуку один раз доводиться після трьох шотів заспівати якусь попсову пісню, стоячи на голові, причому це дається йому вельми успішно. Вони перебувають там ще якийсь час і йдуть одними з перших, не враховуючи ні живих, ні мертвих місцевих, яких відправляють додому на таксі. Адже Чон помічає, як Юнгі неабияк втомився від незвичної кількості уваги, спілкування та нової атмосфери. Чонгук киває, прощаючись із Намджуном, який явно сьогодні не повернеться до гуртожитку, міцно обіймаючи і ні на секунду не відпускаючи свого хлопця, і який непомітно підморгує у відповідь, змушуючи Чона закотити очі. Вони волочаться лісом тим же шляхом, і нехай тут у цей час набагато тепліше, Юнгі все одно тремтить, сам не розуміючи від чого саме, тому Чонгук накидає йому на плечі свою сорочку, залишившись в одній футболці. Можливо, вперше в житті, як і багато чого за сьогоднішній день, Мін виглядає кумедно: немов на чистокровного вампіра напав гаваєць, але він все ще залишається таким же милим. Вони мовчать до самої кімнати, минаючи чорний хід і скрипучі сходи, проте ця тиша така комфортна, яким встиг Юнгі стати для Чонгука і навпаки за цю коротку добу.

Чон відчиняє двері, по-джентльменськи пропускаючи Міна першого всередину, клацаючи світлом, але впирається в чужу спину. Юнгі стоїть, завмерши посеред передпокою, і старший уже хоче запитати, чи все гаразд, але той раптово розвертається до нього обличчям, підводячись навшпиньках й цілуючи в губи. Сказати, що Чонгук впав у врочистий ахуй, нічого не сказати. Він ударяється спиною у двері, благаючи, аби на звук не прибігло пів гуртожитку, і не знаючи, куди подіти руки й самого себе, тому що Юнгі чіпляється кулачками, грудкаючи його без того м’яту футболку, та цілує так добре й гаряче, що стає погано .

— Не обов’язково було брехати, — вперше за довгий час порушує тишу Чон, коли Мін відривається від нього у спробі перевести дух.

— Що?

Молодший так чарівно, ніби справді не розуміючи, кліпає очима, поки Чонгук, посміхаючись, дістає з задньої кишені джинс зім’ятий папірець, що Мін з необережності впустив. Юнгі мружиться, складаючи губи в тонку лінію й стискаючи тканину в руках міцніше, поки Чон навмисне повільно читає.

— Тут написано, поцілувати людину праворуч від вас.

Мін впускає нерозбірливий звук, відпускаючи його й уже прямуючи у бік своєї частини кімнати. Але Чонгук не дозволяє цьому статися, хапаючи за витончений тонкий зап’ясток та дбайливо розвертаючи до себе.

— Дивно, проте я не проти, обдури ти мене ще хоч сотні разів, Мін Юнгі.

Він хитро посміхається і різко нахиляється, одразу тягнучи молодшого в глибокий поцілунок, дозволяючи підштовхнути себе у бік чужого ліжка, бо на його власному — вавилонська вежа з речей. Юнгі, скориставшись нахабством, що взялося нізвідки, змушує Чонгука сісти, а сам перекидає ногу через його стегна та збирається на них зверху, дозволяючи влаштуватися великим долоням на своїй талії.

— Сподобалося сидіти у мене на колінах? — усміхаючись в усі тридцять два, питає Чон, гладячи акуратні вигини, ведучи тонким мереживом блузи й дивлячись прямо в палаючі очі.

— Дуже, — коротко відповідає Юнгі та обвиває руками широкі плечі, влаштовуючись зручніше.

Чонгук усміхається ще яскравіше, маже поцілунком у холодну щоку та припадає губами до лебединої шиї. Він розстібає один ґудзичок, потім другий, повільно спускаючись все нижче, залишаючи по чмоку на ключицях і ямочці між ними. Чон прикушує бліде плече, і Юнгі судомно видихає йому на вухо, змушуючи хвилі мурашок підняти бунт. Чонгук розстібає останній ґудзичок, і блуза повільно скочується тонкими руками вниз. Він уже хоче поцілувати Міна ще раз, але Юнгі нетерпляче цмокає, чіпляючи пальцями край чонової футболки й примушуючи зняти її, відкриваючи вид, такий охуєнний для себе.

Молодший не знає, де Гук так встиг, тому що фіз-ра у них в коледжі не надто сильно відрізняється від будь-якої іншої, а качалки точно немає, тому він зачаровано проводить холодними пальчиками пресом, що здіймається, перераховуючи ці блятські кубики, ніби Чона витісали з каменю.

Вони разом — суцільний контраст. Чонгук гарячий та обпікаючий, буцім пісок у пустелі, коли сонце в середині літа стоїть у зеніті, а Юнгі крижаний, мов айсберги десь там, де затонув Титанік. До одного доторкнися — можна отримати опік першого ступеня, до другого — обмороження. Утім цей чужорідний контраст так добре поєднується між собою, що серце стигне в обох.

Юнгі дозволяє стягнути з себе штані разом із білизною, ні крапельки не соромлячись своєї наготи. Чонгук думає, що, звичайно ж, з якого переляку — це тіло було створено для того, аби на нього дивитися та захоплюватися з відкритим ротом. Тому що Мін чарівний від маківки до п’ят, він, як мармурова статуя, що ожила, з ідеальними пропорціями, плавними вигинами та точеною алебастровою шкірою, під якою б’ється та горить живе серце.

Чонгук пропускає вдихи та видихи, дивлячись на Юнгі, поки той тисне на його плече, змушуючи лягти на спину, й тягне змійку на чужих джинсах.

— Любиш командувати, — напівпошепки стверджує Чон, отримуючи у відповідь спокусливу посмішку.

В Юнгі так само контрастно гаряче, коли після розтяжки Чонгук нарешті входить у нього. Точніше, Мін сам, сидячи на його стегнах, повільно опускається на член, закушуючи губу з незвички. Юнгі виглядає ангельсько-диявольсько, поки повільно опускається до межі, давши Чону зелене світло нишпорити своїми обпалюючими долонями його стегнами, тазостегновими кісточками та сідницями, до яких він так хотів доторкнутися. У молодшого голова йде обертом, а перед очима кольорові спалахи, що він готовий прямо зараз впасти, якби не руки, що чіпко утримують його на місці. Юнгі блаженно скрикує, коли Чонгук, підмахуючи стегнами, проникає ще глибше, а потім ще раз і ще голосніше, бо його, притримуючи, піднімають й опускають кілька разів. Мін хапається за його плечі, дряпаючи їх та голосно відстогнуючи, напевно, будячи весь гуртожиток, а Чон думає, що десь кардинально прорахувався. Тому що Юнгі ніхуя не тихий. Мін сам починає вільно насаджуватися, імітуючи невеликі стрибки, вслухаючись у ляскання голої шкіри у шкіру, бажаючи отримати ще більшу насолоду. Коли кілька разів поспіль Чонгук потрапляє Юнгі по простаті, той стогне особливо голосно, що Чону доводиться підвестися, спершись спиною на бильце, та притягнути молодшого до себе.

— Тихіше, принцесо, розбудиш усіх, — він гладить його по волоссю, зачісуючи розкудланий чубчик назад, і заспокійливо цілує всюди, куди дістає, замикаючи коло гарячим поцілунком у вуста. — Ти ж не хочеш, аби нас почули?

Юнгі лащиться до руки, як кіт, негативно махаючи головою, скориставшись перепочинком, щоб вкусити Чона за шию, залишаючи червоні сліди від зубів.

— Давай разом.

Чонгук усміхається такому Юнгі, і, отримавши цього разу позитивний кивок, переплітає їхні пальці разом, другою рукою міцно тримаючи стегно до синців, що незабаром зацвітуть. Вони рухаються у такт один одного, нарощуючи швидкість, і з останнім сильним поштовхом, Чон кінчає всередину, заповнюючи Міна собою, поки той маже простирадла та точений прес Гука.

Юнгі рвано дихає, лоскочучи Чону плечі, а Чонгук заривається носом у його вологе волосся й покриває поцілунками шию, що палає.

— Це було дивно, — шепоче Мін на останньому з дихань, перш ніж відключитися від надлишку почуттів за один день, — але прекрасно.

Чонгук лише сміється заливисто та субтильно цілує Юнгі в лоба, дозволяючи трохи подрімати у себе на руках.