Дивний час

Качеля гойдається. Туди-сюди. Туди-сюди. Десь у вишнях птахи співають. Чи то дрозди, чи то чорт його знає хто. У малині коники цвірчать, а між квіток бджоли гудуть. Рожеві півонії вже відцвіли і їхні ніжні пелюстки стали бурими та сухими; білі ще тільки відкриються. Десь з боку дороги, за вишнями, кричать та сміються діти. На по-літньому, синьому небі нема жодної хмаринки. Ти займаєшся своїми справами в саду.
І тут весь небокрай наче здригнувся. Важкий гул літака впав у простір і тисне на вуха, а в кишені грає “Обійми мене” корейською мовою. Ти стоїш, дивишся вгору – небо чисте. Ні диму, ні літаків. Тільки гул, від якого всім тілом хочеться бігти. Ховатися. Мчати куди подалі. Тіло пам’ятаєте що буде потім.
Свист і земля здригнулася. То впала ракета. Вікна дрибижать, а ти стоїш і міркуєш: потрібно ховатися, чи ні? То наші збили, чи ворожа атака? Тіло пам’ятаєте….
Але ж ти стоїш в своєму саду. Вдома – де безпечно. Небо ж чисте, безхмарне. Тільки гул, що давить на вуха.
Хвилина, друга – вже стихло. Йдеш ближче до хати, щоб набрати води в лійку, і бачиш літак ЗСУ.
– Видно, тренування, – промовив, дивлячись як він вимальовує фігури в небі. Твій мозок зачаровано спостерігає за літаком. Діти за вишнями радіють.
– Подивіться! – кричать – Це він! Слава Україні! Я ж казав – він прилетить!
Та твоє тіло знову реагує на гул.
Дивний час.