Дивись.

Тінь.

Це все, що від тебе лишилось.

Поки твоя оболонка тиняється кораблем, не більш і не менш жахливому, ніж решта світу, ти можеш тільки спостерігати.

Спостерігати за тим, як твоє тіло намагається заповнити порожнечу, яку лишило твоє щезнення. Спостерігати за монстром у твоїй подобі лише в найжахливіші моменти, коли він опускається найнижче.

Коли він корчиться і стогне від болю, настільки слабкий, що не може навіть встояти на ногах.

Ти ненавидиш слабкість? Дивись.

Коли він жадібно кидається на м’ясо, мертве чи ще живе, і ти надто добре усвідомлюєш, чим є це м’ясо.

Тобі огидно? Дивись.

Дивись, як твоє тіло вдало знаходить тобі заміну, як з появою сил позбавляється усілякої людяності і лізе вбивати всіх сряду.

Ти розуміла необхідність жорстокості. Ти не коливалась, скидуючи камінь чи розбиваючи порцелянову голову.

Але ти також знала міру.

При всій твоїй твердості, ти розуміла, коли жертви були необхідні, і коли ти могла обійтись без цього.

Це ж…

Це було просто огидно.

Але ти не могла нічого зробити. Ти підходила, намагалась покликати цю оболонку, напоумити це дещо в надії, що в ньому залишилась хоч крапля людяності.

Але нічого не відбувалось. Якщо тебе й чули, то в упор не помічали.

А ти навіть не могла розвернутись і піти, як робила щоразу, коли тебе ігнорували. Дивись. Стій і дивись. Думай, що це ти, твої рішення. Дивись і намагайся не з’їхати з глузду.

Де ж межа? Хто здійснив ці вчинки, якщо ти весь час тільки дивилась? Чи залишилось у цьому тілі хоч щось чи їм повністю заволоділи голод та звірині інстинкти?

Ти не знаєш. Ти нічого вже не знаєш. А навіть якби й знала, нічого б це не дало.

Адже тінь — це все, що від тебе лишилось. Йди назирцем за своєю оболонкою і дивись.

Стій і дивись. Ти заслужила…