Дива трапляються

– Що ти подумав, коли вперше побачив мене?

– Ти прекрасна, як різдвяний ранок.

  В першу чергу, я накупив наркоти. Кілька грамів порошку і навіть героїн – на випадок, якщо перший не допоможе. А на решту набрав бухла. Я заздрив тим, хто знав своє призначення. Не обов’язково бути рок-зіркою або, як Да Вінчі. Достатньо бути гарною мамою чи продавцем, писати погані книги чи гарно співати в караоке – головне робити це з душею та бути щасливим. Я, здається, був призначений лише для того, щоб вбивати себе отрутою. Це виходило в мене найкраще.

Прийшовши додому, розклав все різноманіття на столі.

– Привіт, друзі. Ви допоможете мені не з’їхати з глузду.

  Висипаю першу дорогу та знищую. 10…9….8….7…. Легше…. З порошком будь-яка проблема здається не такою катастрофічною. І сьогодні я збираюся просидіти увесь день на подушках, нюхаючи, бухаючи та жалкуючи себе.

– А потім він говорить, що я просто потрапив під руку. Мені – Луі Томлінсону, якому ніколи ніхто не відмовляв!

Я допиваю другу  пляшку віскі і розмовляю з першою. Утопаю в сльозах, любові та ненависті до Гаррі.

– Що ти кажеш? Кучерявий педик? Я теж так думаю. Він просто пе-дик. Та що він про себе думає? Пішов він! Так, він трохи красивий. Ну добре, не трохи. Ну добре-добре, дуже-дуже красивий. І розумний, і ніжний, і сексуальний, і розуміючий, добрий, турботливий, найкращий, і педик. І я не виношу його. Ненавиджу. Бісить.

–  Давай начистимо йому єбало. Ні, не можна. Чому? Тому що я уб’ю всіх, хто посміє його торкнутися. І так, я ненавиджу його. Молокосос клятий.

  За що я так сильно його люблю? Він же придурок. І мучає мене. Для чого я йому? Якщо він не хоче зі мною нічого мати, то для чого так ніжно обіймав та цілував. І для чого повернувся взагалі? Це зараз так з депресії витягуть?

– Доброго дня, лікарю. У мене депресія.

– О. Ну тоді вам потрібно закохатися в мене, я вас трахну, а тоді скажу, що ви  нахуй не треба.

– Для чого, лікарю?

– Ну це так: «як друг». А ще я буду вас постійно обіймати, цілувати, розпоряджатися вашим життям, а потім пиздити за кожен дотик.

– Уявляєш? Ось так все і відбувається. Він то притягує, то відштовхує мене. Сука! В’є мотузки з мене, як заманеться. А я піддаюсь. Ведусь на всю цю маячню. Бо люблю. Люблю так сильно, що ненавиджу найбільше в житті. Бога молю, щоб він вирвав з мене ці почуття. Запевняю себе, що не буду його сучкою. Але як тільки його обрис з’являється на горизонті, поклоняюся, боготворю.

  В ньому ж нічого нема. Ну очі гарні, ну ямочки, ну губи, ну ноги відпад і фігура, і зад. А ці блядські хустки. Та я тільки заради них влаштувався на роботу. Хіба можна одній і тій же людині хотіти одночасно в’єбати і засадити? Так я натворив багато лютої херні. Але він… Зробив з мене свою собачку. Так, він більше не кохає мене, але ж якась повага, грань має бути присутня. Сам винен, Томлінсоне. Нічого було молитися на кожен його рух. Він це зрозумів і вертить тобою.

  А що робити, коли дійсно за кожен поцілунок готовий продати душу дияволу? Якщо все, про що я думаю, тільки прокинувшись, і остання думка перед сном – це він. Якщо увесь мій блядський світ – це він? Мені дихати без нього боляче. Фізично. Цей біль стирчить комом в горлі і болить ось тут – в грудях. Якщо, коли ти плачеш – не легшає? Тобі ні від чого не легше, окрім його губ.

  Що якщо його нема, то і мене нема? Я не можу без нього. Коли я остаточно прийму, що він не мій, коли моя остання надія помре в зародку – я не зможу прожити і дня. Я не вибирав таку залежність. Це вона вибрала мене. Отруює зсередини і вигризає всі органи.

  Кому ти брешеш, Луі, про свою ненависть? Варто йому лише поглянути на тебе – і  ти покинеш увесь білий світ. Ти без нього пил. Нікому  не потрібний та не помічений. Дмухнув – і тебе зовсім нема. Ти вже на клітинному рівні складаєшся зі Стайлса.

  «Так, я просто більше не кохаю його» – і людини нема. Навіщо я кохаю його? Він просто мене не любить, просто більше не любить. Що робити з усім цим? А що робить людина, коли забирають повітря, яким він дихає? Правильно – задихається.

  Або дістає інгалятор. У мене свій інгалятор. Він лежить прямо переді мною. Мені просто потрібне повітря. Я всього лише хочу вдихнути на повні груди. Мені потрібне знеболююче для душі. Я більше не хочу відчувати цю постійну тугу, пустоту та біль.

  Я відкрив аптечку і дістав шприц. Набрав потрійну дозу героїну, щоб вже точно нічого більше не відчувати. Спочатку винюхав увесь порошок, що залишився, потім перетягнув ременем руку, ледве потрапив у вену. Нюхаю хустку Гаррі і намагаюся уявити його поряд. Тіло розслабилося та сповзло на підлогу. І душа теж. Нарешті… Я потягнувся, щоб дістати шприц з руки, але кінечності не піддавалися.  Його образ, нарешті, виплив з хвиль забуття. І на кілька хвилин я хочу вірити в ілюзію щастя. Відключаюся.

*******************

   По-моєму, я не здох, так як чую голос Ліама. Ну або він підпрацьовує в раю, але, скоріш за все, у пеклі. Куди я там мав потрапити? Трясця. Як же все болить, особливо зад. Дякую Гаррі. Намагаюся піднятися, падаю, як мішок, на долівку. На моєму лобі мокра ганчірка.

-Прокинувся, сука? – удар в щелепу, і я знову відрубаюся.

Мене обливають холодною водою.

– З днем народження, геюга!

  Ох, у мене ж сьогодні день народження. І, чесно кажучи, починається він не дуже. Як би так підібрати слово: «катастрофічно хуйово». У мене такий  жорсткий відхідняк. Відчуття, ніби по мені проїхався танк. Що за срань Господню я вчора начудив?

– Так, я трохи переборщив, – виправдовуюся, з винуватим виглядом.

– Трохи? – Зейн ріже суворим поглядом. – Блядь. Ми ледь не збожеволіли. – Кидає шприц. – А це що за хуйня? Я витягнув його з твоєї довбаної руки.

– Зейне, будь ласка не зараз, – не знаю за що перше хапатися: за голову, розбите підборіддя чи зад.

– Де твій довбаний телефон? Нам прийшлося винести двері, – пакистанець кричить, а у мене від кожного звуку голова розрушується сокирою.

  Дивлюся в коридор. Вау. Вони, мабуть, дійсно злякалися. Ліам намагається заспокоїти друга. А Найл присідає поряд і тихо шепоче, щоб ті двоє не почули.

– Луі, ти реально міг померти, – він обережно кладе руку на плече, злякано розглядаючи обличчя.

– Та не збирався я помирати.  Мені просто потрібен відпочинок для мозку, – скидаю ту довбану мокру ганчірку, разом з рукою Хорана.

– Це через Гаррі?

– Та при чому тут цей кучерявий пиздюк? Я наркоман, Хоране, – посміхаюся маніякальною усмішкою. Ірландець лякається ще більше.

– Хіба ти не в зав’язці? – він сідає на дупу поряд, схрещуючи ноги.

– Якщо ти ще раз так зробиш, я виб’ю з тебе все лайно, – перебиває нашу тиху розмову Малик.

– Що це за сумки? – говорю до ірландця. Останнє, що мені зараз потрібно – оскаженіла лекція про шкоду наркотиків.

– А, це…. Ми тут трохи поживемо, – вони всі втрьох посміхаються, ніби це, дійсно, мало б мене ощасливити. Хлопці просто жаліють і бояться за мене. Я ж не зовсім тупий. Мені огидно від самого себе.

  Вони вітають мене тортом в формі члена, ніби вже в курсі, що кілька днів назад мене вперше трахнули в зад, і починають готуватися до «феєричної вечірки». Мені ж хочеться померти.

– Зейні, мені потрібен порошок, – тихо підходжу, коли ми залишаємося вдвох.

– Та ти блядь знущаєшся!? – його карі очі розміром з планету.

  Хлопці заставили прийняти душ, одягли і вклали мені волосся, наготували закусок і прикрасили квартиру. Ми стояли на кухні, і я сортував чіпси по тарілкам. Для чого сам чорт зна.

– Та не кричи ти. Мені хуйово після вчорашнього, і треба заспокоїти нерви, – ховаю очі в долоні.

– А на хуй ти не хочеш сходити? – він розлючений і майже готовий знову мені врізати. Але мене це зовсім не лякає. Навіть трохи умиляє. Я завжди любив турботу. А зараз я готовий ластиись до будь-якого тепла, як мокрий вуличний кіт.

– Хочу. Але ж ти бажаєш, щоб я круто відтягнувся на своїй вечірці, – натягую втомлену посмішку на змарніле лице. Мені здається, ніби останні крихти сили прямо зараз покинуть мене і я сповзу біля найближчої стіни.

  Малик хапає мене за руку і тягне в спальну кімнату. Усаджує на ліжко і протягує косяк.

– Це максимум. І Луі, якщо ще раз…

– Дякую, братан, – зупиняю його короткими обіймами.

  Підіймаюсь, але він знову садить на постіль. Дістає ще один косяк, підкурює нам обом.

– Лу, ти ж знаєш, що це не вихід, – він втомлено тре перенісся.  Я вже втомив їх своїми витівками, як і сам себе. У мене найкращі друзі у світі, але вони не можуть заглушити безкраю діру хоч на міліметр.

– А що вихід? – в очах навіть нема крупинки надії.

– Так, це складно. Але кожен в житті переживав розбите серце. Це до жаху боляче. Але не смертельно. Все проходить – і це пройде. На планеті сім мільярдів людей. І у кожного рветься душа. Хтось жінку втратив, хтось друга, хтось сина. Але ж вони всі справляються без наркотиків, – розпинається друг.

– Я не вмію, – заплющую очі, відчуваючи в легенях рятівний дим.

– Вмієш. Просто не знаєш як. Переїжджай до мене. Я буду, як він. Будемо ходити на ці ваші тренування, чи що ви там робили разом, – остання спроба.

– Обіймати і трахати теж будеш? – крива усмішка – останнє, на що я спроможний.

– Тьфу ти, – Малик гидливо відсідає. Мене це не чіпляє. Я не впевнений, що є хоч щось, що в змозі мене зачепити. Гаррі, як наждак, стер всі зачіпки. Тепер тільки чорна, гола душа. – Просто скажи, що тобі потрібно? Я завжди допоможу, ти ж знаєш.

– В тому то і справа. Я не знаю, – лягаю на постіль, пускаючи клуби диму.

– Чого ти хочеш? – він повертає голову до мене, я оцінюю його поглядом і думаю, що він один з найкрасивіших хлопців світу. Він повинен ходити на подіумі, роздавати автографи. “Хочеш трахнути його?”, – пливе затуманений розум. “Ні. Для мене існує лише одна краса”.

– Хочу, щоб він був щасливим, – тру очі. Ці довбані розмови про Стайлса занадто розчулюють мене. Я такий слабак, коли річ про нього.

– Пообіцяй, що не повернешся до порошку.

– Я не можу пообіцяти, Зейне. Це буде не правдою.

  В моєму домі купа незнайомих людей. Тут весело, і все відповідає «ідеальній вечірці» 21 століття. Мені вручили купу непотрібних подарунків, носили на руках та підкидали, тицьнули обличчям в торт. Було боляче. Не так бляче, як Гаррі, але все ж…. Загалом нічого незвичного. Я добренько випив. І мені якось ну… нормально. Я постійно думав про Гаррі, але мені не хочеться різати вени і ревіти, розбиваючи голову об стіни. Все якось…. спокійно, чи що. Сумно, але тихо.

  Гулянка в розпалі і вже починаються п’яні ігрища, парочки сосуться, роздягаються і навіть була бійка. Ми одразу вигнали хуліганів. До мене підлітає Зейн, що ледве тримається на ногах, смачно цілує в щоку.

– Як іменинничок?

– Класна вечірка. Ви молодці, – гидливо витираюся.

– І ніякої наркоти. Я сказав, що приб’ю будь-кого, хто притягне хоч грам цієї отрути.

  Ми стикаємося склянками,  і він кричить на все горло: «З днем народження, педрила». І чому вони так багато уваги приділяють моїй незрозумілій орієнтації?

– Придумай вже щось нове. Прикол старий, як світ, – тицяю фак в оливкового носа.

– Як ти? Ги-ги. Нізащо. Я обожнюю жартувати над твоїм драним задом.

 Блядь він все їм розпатякав.

– От я бовдур, – б’є себе по лобу. – Зовсім забув. Йди в спальню. Там подарунок.

 Подарунком виявляється брюнеточка з третім розміром грудей.

– Розважайтеся, дітки мої, – шле повітряні цілунки і зачиняє двері. Серйозно? От мудила. Та це покарання. Зараз знову все почнеться спочатку. Підходить, розсуває ноги та сідає між них. Тягнеться рукою до змійки.

– Пробач, крихітко. Я гей, – відкидаю тонкі руки.

Вони хмурить свої колоскові брівки. Гарна.

– Як ти можеш бути геєм, якщо перетрахав половину дівчат міста? – вона привстає на рівень члена, хтиво кліпаючи.

– Ось такі зараз геї, – пожимаю плечима.

– Придурок, – йде.

Падаю на ліжко, тягнуся до цигарок. В двері стукають. Та що ж таке! Залиште мене, нарешті, в спокої.

– Пішов нахуй, Малику, – деру горлянку.

– Можна? – в дверях блондиниста маківка.

– Уважно слухаю, ірландцю.

– Просто хотів покурити-побазікати, – він протискається в двері, ніби їх хтось тримає.

– Проходь. Мій дім – твій дім, – байдуже взмахую охмілівшими руками.

– Ніби могло бути інакше. Ну як тобі вечірка? – падає поряд, протягуючи руку для сигарети.

– Ти не про це прийшов поговорити, – не запитую – стверджую.

– Насправді ні, тобто так, – він на хвилину губиться, набирає повітря, але я перебиваю.

– Тобі подобається Ліам?

– ЩО? НІ! З чого ти взяв, – червоніє, як помідор.

– Ну ви так обіймаєтесь ночами, – не розплющуючи очей посміхаюся. Мені подобається знущатися з нього.

Хоран випучує очиська, в нерозумінні, томат залив вже не тільки щоки, а й шию.

– Та жартую я. Ти прийшов поговорити про Гаррі, – втомлено зітхаю. Відчуття, що я не можу слухати про нього більше ні слова, але…

– Так…. Як тобі сказати ммм….

– Він поїхав не по роботі, – кинджал прокручується вперше, перші краплі стікають по ньому.

– Так, – вдруге, кров хлюпає із рани.

– Він поїхав з Ніком?

– Так. Але він не хоче, щоб ти знав про це, – кров заповнює все. Мої очі, губи, ніс, органи, кістки, все стає кривавим квадратом. Розплющую очі. Істерично посміхаюся. Вам було боляче настільки, що ви реготали до зірваного живота?

– Я полегшив твоє завдання? – затушую цигарку об долоню. Всплеск болі вривається в кожну клітину, так само, коли Гаррі вривався в мене. Навіть не здригаюся.

– Ти повинен відпустити його, Луі, – він обережно починає з далеку. Я знаю, чим це закінчиться. Але допомагаю Найлу виконати свою місію.

– Знаю.

– Він любить тебе. Дуже. Але не так, як того хочеш ти, – кинджал розрізає від горла до паху. Посміхаюся.

– Я тільки хочу, щоб він був щасливим, – кажу єдине, що ще в силі вимовити – правду.

– Тоді тримай, – Найл протягує невеличку коробку. – До речі, він сам запакував його. Піду. Будь ласка, Луі, не роби йому боляче, – натискає на ручку.

– Дякую за правду, друже, – ми стикаємося сумними поглядами. Він жаліє мене, я себе. Але думаємо ми про одне – про нього.

Відкриваю коробочку. Перше, що бачу – лист.

 «Пробач, що не поряд в цей день. Так треба. Пізніше ти зрозумієш. Я довго ламав голову над тим, що ж тобі подарувати. Що подарувати людині, яка, по-справжньому, нічого не хоче? Закидай її найдорожчими подарунками, вона й не усміхнеться. А я хочу, щоб ти посміхався. У тебе найгарніша посмішка у світі. Тому я вирішив подарувати те, що хочу я.  Цей подарунок, на перший погляд, може скинутися трохи дивним. Але я буду намагатися пояснити тобі. Він не дорогий, але в той же час безцінний.

  З першого дня нашого знайомства, моя душа належить твоїй. Я завжди оберігав та опікувався тобою, хвилювався за кожну дрібничку. Мені хотілося вкрити твоє тіло від усіх негод. А душу оберігати від всього зла та ударів долі. Я намагався запакувати тебе в кокон, щоб не доведи  Господь, вона потерпіла невдачу. Мені хотілося тримати твоє серце в долонях, щоб воно ніколи не могло впасти і розбитися.

  Але для будь-якої людини всі ці речі – клітка. В житті не буває все гладенько. І як би я не намагався оберігати тебе – ти будеш падати і вставати. Це нормально. Це значить, що ти живеш, Луі. Це  нормально, коли зустрічаються проблеми, зло, негоди, коли розбивається серце і збирається заново. Це і є життя. Спочатку спад, тоді підйом. Спочатку горе – тоді радість. Спочатку біль – тоді щастя.

  І тоді я зрозумів, що мені не потрібно тримати тебе у в’язниці і  оберігати кожен крок. Це не зробить тебе щасливим. Потрібно відпустити твою руку і йти поруч пліч-о-пліч, і допомагати підійматися, коли це дійсно необхідно. Ти маєш прожити своє життя сам…

 Це каблучка моєї прабабусі. Коли вона помирала, то віддала її. Заповіла подарувати її найдорожчій людині. Я вже тоді знав, що подарую перстень тобі. Вона розповідала, що у каблучки чарівний ефект – вона захищає від усіх негод. Звичайно ж, я не повірив. Але в ньому частина мого серця, яка завжди буде з тобою. Я не завжди буду поряд. Але з тобою залишиться частина моєї душі назавжди.

Будь щасливий, Лу. З днем народження. Твій Г.

П.С. І телефон, тому що один придурок продав його, щоб зводити на побачення іншого придурка”.

  Я дістав гаджет і коробочку з каблучкою. Воно було тоненьким з зеленим камінцем, як очі Гаррі. Ніби в ньому дійсно була частина його. Я ввімкнув мобільний, і екран показав нашу спільну фотку. Я поцілував ту частину, де було його зображення. Мобільний завібрував. «Хазза».

– Хеееей.

  Це був він. Мій Хазза. Мій коханий хлопчик. Ніякої злості, єхидства чи награності. Мене так радувала його присутність, хоч і через дисплей.

– Привіт. Дякую за подарунок. Це… чарівно, – виламую пальці від його нехватки. Але я не маю права на нього. Він найкраща людина із всіх існуючих всесвітах, а я. Просто я…. Ніколи не буду достойним його.

– З днем народження. Як вечірка? – не ревти, як тринадцятирічка. Ніколи нікому не розповідати про тисячі меридіанів мурах по шкірі лише від його низького голосу. Ти не мав права так приручати мене , Гаррі….

– Класно. Хлопці молодці. До речі, вони винесли нам двері, – ніжно посміхаюся. Найбільше в житті, волів би бачити просто його посмішку наяву.

– ЩО? ЯК? – я не бачу, але знаю, які розміром його зіниці, якого відтінку його очі, як тремтять його вії від мого подиху, я б цілував їх до кінця своїх днів, якби…

– Я трохи міцно спав. А вони трохи налякалися. Думали, що я вбився, – кусаю долоню, щоб не крикнути в слухавку, що я готовий вбити, вмерти і воскреснути заради нього. Боже, за що?

– Ахххах. Чорт. Вони божевільні, – він сміється, а я складаюся навпіл, щоб не блювонути від нервів.

– Вони найкращі друзі на планеті, – я не знаю, де беруться ці сили, щоб спокійно вимовляти ці слова. Тіло не моє, губи не мої, слова не мої.

Ми мовчали і я відчував напруження.

– Пробач, Луі, – мені зовсім не подобається його тон.

– Все нормально. Тобі нема за що вибачатися, – кусаю губи до крові, щоб не прохрипіти: ” Хаз, я готовий жити лиш для тебе. Мені не потрібне життя,  я віддам його тобі. Мені потрібен лиш ти. А тобі…?????”. А тобі що потрібне?

Він знову багатозначно мовчить.

-У тебе все нормально, Хаззе? – насрати на мене, на моє щастя і біль, на моє падіння і розтрощення. Головне він, головне – його посмішка. Я готовий на все заради нього.

  Ця тишина вбиває мене, я притискаюся лобом до гаджету, уявляючи його плече. Як би мені хотілося, щоб він був тут. Як би мені хотілося бути його посмішкою, його щастям. Хай не всім, а лиш частинкою. Але…

– Так. Так….Все… – голос тремтить, ніби він зараз заплаче.

– Ти щасливий? – я більше не можу. Зараз він знищить мене. Я лягаю під цей смерч руйнування. Давай….

Він тяжко зітхає, і я без слів відчуваю, як сльози котяться по його обличчю.

– Я не знаю, Лу, – шепоче і починає хлюпати носом.

– Пташенятко, пообіцяй мені, що зробиш все, щоб бути щасливим, – останні крихти слів зриваються з губ.

 І він починає ревіти. В голос, гучно схлипуючи. На фоні я чую чоловічий голос: «Гаррі, що сталося?»

– Мені пора йти, – відрубає зв’язок.

– Прощавай. Ти все чудесне, що існує в житті. Лише не моє. Я не мав дозволяти собі закохуватися в тебе. Я ніколи не був вартий чогось настільки прекрасного .

  Притискаюсь губами до телефону. Він зробив свій вибір, і я повинен його прийняти. Якщо Гаррі щасливий з іншим чоловіком, то і я щасливий. Я підтримаю його в будь-якому випадку, що б йому не було необхідно. Я буду поряд при будь-якому розкладі. Навіть, якщо мені прийдеться топтатися по власному серцю.

  Я вийшов з кімнати, в надії знайти Зейна. Навколо творилася повна вакханалія. Купа склянок, конфеті, оголені тіла. Музика роздирала вуха, а до мене липли незнайомці. Я запитав пару людей про Малика, на що отримав незрозумілі п’яні відповіді.

  Зайшовши на кухню, бачу Ліама. Запитав і його про пакистанця, на що він відповів мені жестом про оральні ласки.

– Поїду додому, – вливаю в горлянку келих віскі. Пейн дивується моїм здібностям. Так, Ліаме, це все, на що я здатен.

-Ха-ха. Смішно. Ти вдома, – він розводить руки в нерозумінні.

– Ні, я поїду у справжній дім, – втома зіжрала мене заживо, я ледь тримаюся на тремтячих ногах.

– Ти впевнений? – насуплюється, – тебе відвезти на таксі?

-Я якось зможу зробити декілька кроків від машини, – саркастично кривляюся. Це мало бути весело.. Ні….

Він дивиться до безглуздості зляканим щенячим поглядом.

– Добре. Ти можеш назвати адресу та заплатити водію, – здаюся. Я більше не в змозі говорити, стояти, думати про Гаррі….

В першу чергу, заходжу в кімнату до дівчаток, і як можна тихіше, цілую у волосся.

– Я люблю вас, рідненькі. – Що б не сталося в твоєму житті, головне – це сім’я. Вони ті, хто залишаться з тобою не дивлячись на будь-які обставини. І що може бути кращими ліками від сміху рідних людей, теплого чаю та Різдва в родинному колі.

*****************

 В дитинстві я обожнював Різдво. Ялинка, прикраси, подвійна порція подарунків, імбирні пряники і така тепла, затишна атмосфера, неначе весь світ огортає в теплий шерстяний плед, і вручає гарячу філіжанку чаю. В цей день я завжди чекав дива. І як тільки прокидався, біг на перший поверх, сподіваючись надибати Санту. Чомусь, мені ні разу не вдалося застати його в нашому домі. І я дивився довго у вікно, щоб побачити хоча б краєчок саней або оленя. На вулиці вже світало, а за словами мами, чарівник приходив тільки вночі. І як би я не старався не спати, дрімота забирала в царство Морфея маленького мрійника. Зате мене вже чекала купа подарунків, залишені ним.

Мама…

  Після того, як вона пішла, я ненавиджу Різдво. Адже кожна хвилина цього свята просякнута спогадами про неї. Як ми разом роздивлялися подарунки. Ми ніколи не були заможними. Але вона завжди намагалася виконати всі мої мрії. Саме в ці ранки я отримував все, що хотів, не залежно скільки ці речі вартували. А наші обіди з купою набридливих родичів, ігри на подвір’ї і довгі вечори з пустими розмовами, сміхом та настільними розвагами.

  Ці спогади дерли нутрощі, і я збирався ненавидіти зимні свята і далі. Хоча для сестер збирався влаштувати незабутній день. Марк звичайно був хорошим, але вони потребували брата не менше.

  «Ти прекрасна, як різдвяний ранок». Раніше я вважав цю фразу найромантичнішою за всі часи. Зараз ці слова були смішними. Я подорослішав і більше не вірив в романтику та взаємну любов. Та і що взагалі романтичного в Різдві? Коробки під ялинкою? Індичка? Червоні шкарпетки? Обман дітей існуванням Санти? Їх гіркі сльози, коли дізнаються, що дядька не існує? Сам удома? Вечірки? Звичайна, нічим не видатна дата. Дехто сьогодні навіть працює. Наприклад, доставка піцци. Так я думав, поки не розплющив очі і не побачив  рідні шоколадні кучеряхи.

  Я вчора скурив лише один косяк. Мене не могло до сих пір так штирити. Я доторкнувся його персикового обличчя, і він по-дитячому цмьокнув губенятами. Справжній. Тоді в моїй голові і почала повторюватися ця дурна фраза про різдвяні світанки.

  Що він тут робить? Хіба його тіло не повинно лежати в обіймах Ніка і танути від його грубих дотиків десь в Парижі? Замість цього, він спить міцним сном поряд в моєму батьківському домі. Коли він зайшов? Як я міг не почути? Виявляється, чудеса існують. І що мені тепер робити з цим чудом? Стільки питань… Поки я роздумую, як торкнутися, щоб він не прокинувся, його оченята розплющуються і сяють посмішкою.

– Привіт? – мій тупий мозок не здатен на щось більше.

– Ти запитуєш? – хриплий голос викликає рій мурах. І… о ні. Реагую не тільки я, а й.. Я відчуваю напругу між ніг, і мені важко не видавати себе.

– Я запитую що ти тут робиш? – намагаюся бути якомога серйознішим. Провально…

– Еммм… сюрприз? – його обличчя осяює найяскравіша посмішка і я не знаю, як втриматися, щоб не накинутись на нього і не розцілувати кожен міліметр. Ти не мав права ось так приходити, лягати так близько і ось так посміхатися. Або ти хочеш, щоб я тебе згвалтував, або ти просто поняття не маєш, як я тебе…

– Ти запитуєш?

  Це схоже на сюрприз. Тільки от він має робити їх своєму хлопцеві. Якого ти тут забув, Гаррі? В кімнату влітають дівчатка і заскакують на нас, кричать, цілують, кусають. Я не встигаю нічого сказати чи запитати. Спальню заповнює дитячий сміх. Ми посміхаємось один одному наче в повільній зйомці. Умиляюсь тому, як Дейзі тягає кучеряху Стайлса. Мимохідь я задумуюсь, яким гарним батьком він буде. Найкращим. Він буде прекрасним батьком, як моя мама. Жаль, що у мене не буде можливості побачити, як би він ростив моїх дітей.

– Ну все, досить з нас знущатися. А то не отримаєте подарунки, – жартівливо скидає їх з ліжка. Я довбаний наркоман, але ось тільки не приймав нічого, а мене таращить, як при 220 вольт.

– Де? Де? – вони за мить злітають спочатку з ліжка, тоді з другого поверху.

– Подарунки?

– Я ж не міг прилетіти з пустими руками, – пожимає плечими.

– Тільки не говори, що припер мені светр з оленями, – театрально дмуся.

– Так не можна, Луі. Вічно ти все псуєш. Як ти здогадався? – він встає з постелі і мені стає холодно, хоча ми не торкалися навіть сантиметром тіла, про що я нещадно жалкую. Навіть якби я спав, навіть якби я вмер, сам факт, що сантиметр тіла був поряд з його сантиметром, ощасливив би мене.

  Ми сиділи у вітальні на килимі і розпаковували подарунки, я грівся в дивному червоному светрику. Він був із серії тих, котрі я б ніколи в житті не одягнув, але збирався носити всю зиму. Адже це Гаррі вибирав його для мене. Він думав про мене в той момент.

  Навколо лежала купа іграшок, солодощів і екзотичних фруктів. Як він зміг довезти все це, і скільки витратив? Я взяв невеличкого плюшевого ведмедика. «Франція. Париж». Хтось  сумнівався? Вони поїхали в романтичну подорож удвох на різдвяні канікули. Питання, що він забув тут?

  Дивлюся на задоволених сестер і посмішку кучерявого. Його очі так іскряться. Він закоханий. Мені стало тепло і боляче. Я так любив його щиру посмішку, ці милі ямочки. Мені хочеться, щоб посмішка ніколи не покидала цього надзвичайного обличчя. Хіба любов не в цьому? Бачити, як твій коханий по-справжньому щасливий.

  Яка різниця, що творилося в твоїй душі, якщо ти можеш проводити дні зі своїми любими та рідними в такому затишному маленькому світі. Може, Різдво не таке уже й банальне, і в ньому дійсно є своєрідні чари.

  Я планував погуляти з дівчатками на вулиці, зліпити сніговика і покидатися сніжками. Грошей цілих нуль. Але це ж не привід закриватися вдома і забувати про веселощі. Кучерявий був іншої думки і потягнув нас в «Дитячий світ», де ми всі разом пів дня стрибали та губилися в батутах, а в кінці каталися на ковзанах, їли вафлі та дивилися мультик в кінотеатрі.

   Коли сестри дражнилися в лабіринтах, ми взяли каву і сиділи в кафе, як гейська парочка молодих батьків. Якогось хріна я був зовсім не проти.

– Дякую. Ти зробив цей день просто казковим. Я не бачив їх такими щасливими після смерті матері, – я все ще шаріюся, коли дивлюся в його очі. Краще не дивитися – краще не тонути.

– Нема за що. Нічого особливого. Мені самому з вами подобається, – я заздрив Гаррі. Він був такий безтурботний. Як би я хотів бути настільки вільним, щоб не мріяти про кожен його погляд. Я готовий був чекати того погляду вічно. Я готовий був чекати Гаррі вічно. Тільки бляха…. Це було йому не потрібно. Він хотів цього від іншого чоловіка, і я нічого не міг з цим вдіяти.

  Мені хотілося запитати, чому він повернувся, хотілося цілувати до смерті та крутити м’які локони, сказати, як сильно мені його не вистачало, як я чекав його, як радий бачити, і як сука до божевілля кохаю. Але я не міг. Він був таким щасливим. Я не хотів знищити цей шар закоханості, що оточував його.

– У мене теж є подарунок. Звичайно, не такий дорогий.

  Дістаю з кишені коробочку, в якій зелена хустка, точно така, як його аквамаринові очі. Я спер його на фірмі. Тільки побачив, і не зміг пройти мимо. – Я не знав, що подарувати. Але він мені сподобався. Тому…Ось…

  Він бережно бере презент і акуратно розпаковує. Зав’язує поверх волосся, вдячно посміхаючись, ніби я подарував йому острів.

– Подобаються бандани? – хитра усмішка.

– Лише на тобі, – щиро відповідаю. Я не знаю, як стільки витримав, щоб не кинутися в його обійми.

– Ну що, мені пасує?

  Звичайно, що пасує. Він красивіший за самого Бога. Я взагалі задумуюсь – його зовнішність створили ангели чи може демони, щоб персонально мучати мене. Думаю – другий варіант, так як мені хочеться зірвати цей платок, вчепитися у волосся і вбиватися в нього, поки він не зірве голос стогонами. Але замість цього, я тихо відповідаю.

– Не погано.

Він бере мене за руку, і мій зад ганебно підстрибує на стільці.

– Дякую, Лу. Це чудовий подарунок.

  Чудовий подарунок – це він. Краще, що могло статися в моєму нікчемному житті. А шматок тканини лише підкреслює його неземні очі. Що не вдягни на цього хлопця, він буде виглядати як супермодель. І я не знаю, як з цим миритися. Я й досі не торкнувся його. Коли я кидав наркотики, вважав себе найслабшим у світі. Але чим довше тримався, почав потроху вірити в себе. Але таким слабким, як зараз, я не відчував себе ніколи. Місяці зав`язки ніщо поряд з днем без дотиків зі Стайлсом.

  Гаррі сказав, що хоче поїхати на наше місце. Ми відвезли малечу і відправилися до озера в ліс. На вулиці темно, але це не зупинило знайти невелику галявину на березі. Тут пройшло наше дитинство, тут ми лежали  на траві та вивчали Чумацький Шлях, ділились найпотаємнішими секретами. Точніше, таємниці розповідав я, а Стайлс тихесенько слухав. Це місце було нашим від початку до кінця. Тут ми завжди могли знайти одне одного. Якщо вдома ставалося нещастя, ми плакали тут, а якщо була радісна новина, то я дзвонив Гаррі: «О п’ятій на нашому місці». Тут я розповів йому про Елеанор, тут він сказав мені, що їде. Тут я плакав після похорону. І тут я зрозумів, що обманював себе. Я не зможу…

– Пам’ятаєш, як ми купалися тут?

  Кучерявий малює слідами на снігу і захоплено розглядує кожен метр, ніби вперше. Кидає в мене невелику сніжку і хрюкає від сміху. Який же він казковий. Виглядає, ніби тільки-но спустився з мультфільму Діснею. Шкіра відсвічує фарфором. З-під шапки стирчать кучері. На щоках рум’янець.

– Звичайно. А ще я пам’ятаю, як ми ділилися відчуттями від першої дрочки, – кидаю сніжку у відповідь.

– Луіііі, – соромить мене мій чарівний принц.

  Господи, який же він невинний, чистий, сексуальний – мале чортенятко. Як же мені хочеться розцілувати кожен його міліметр ніжними дотиками і перегнути через капот машини. Знову цілить в мене кулею.

– Тут ти розповів мені про Елеанор.

  Для чого він згадує про це? Я вже тисячу разів повторював, що вона не має ніякого значення. Він прекрасно це розуміє. Поряд з ним ніхто не має значення. До чого ця розмова? Хіба що….

  О НІ. Блядь тільки не це. Будь ласка не треба. Він хоче розповісти мені про Ніка. Звичайно! Як я не здогадався. Він же світиться від щастя. А тепер хоче поділитися цим щастям зі своїм кращим другом на нашому місці.

  Ні. Я не хочу цього чути. Ні за що. Будьте щасливі, цілуйтесь, трахайтесь, чи чим ви там разом займаєтеся. Але подалі від мене. Позбавте мене від подробиць. Не хочу дослуховувати і починаю закидати сніжками.

– А що скажеш на це, кучерявий пиздюк?

  Його тіло метається зі сторони в сторону, огинаючи дерева, тікає. Я, як на зло, потрапляю в око. Підбігаю і хапаю лице в долоні. Чищу від снігу. Він довго і уважно вглядається в мене.

– Прости, манюня. Не хотів.

  Його обличчя так близько, що я відчуваю його дихання, а сам не можу навіть вдихнути. Його тепле дихання на моїх губах. Треба відступити, бо я не втримаюсь. В середині нього магніт, який тягне мене, як гравітація. Роблю крок назад, і він з остервенінням тисне мене до себе. М’яко сказати – неочікувано, повільно обіймаю його, і ми мовчечки стоїмо хвилин п’ять в руках одне одного. Близько. Занадто близько.

– Хаз…- нестерпно.

– Ти для мене найдорожча людина, Лу, – в його голосі нотки страху. Він говорить пошепки, але найгучніші слова. Ніби увесь ліс кричить його словами. Відчуваю пальці на куртці стискаються ще сильніше. Він вдихає мене і очерчує креслить доріжку по шиї, я покриваюся гусячою шкірою.

  І тільки тоді я розумію – не зможу. Я ніколи не прийму його щастя з іншим. Я не зможу спокійно дивитися на дотики. Я не буду дивитися на поцілунки, не буду знайомитися з Ніком і посміхатися їм. Я ненавиджу Ніка і ненавиджу Гаррі, що вибрав не мене. За те, що він лишає моє серце надії, а разом з нею і повітря. Я не зможу спати в сусідній кімнаті, поки вони палатимуть від тіл одне одного, я не зможу бути поряд, коли він згоратиме від інших поцілунків. Я не зможу дивитися на закохані, чуттєві, розуміючі, та бляха будь-які погляди, які не призначені для мене. Який же я бовдур, раз вирішив, що мирно дивитимусь, як він даруватиме кохання комусь іншому. Та я швидше переріжу собі горлянку. Прибираю його руки.

– Поїхали додому.

  Він лягає на наше ліжко, і мені нічого не залишається, як піти на диван у вітальню. Я не мазохіст. Досить знищувати себе, лежачи поряд його тіла, без змоги доторкнутися. Якщо він хоче трахати Ніка – будь ласка. Але я не буду губитися в його обіймах вночі, а в день боятися побачити чужу куртку в шафі. Досить. Я теж жива людина з почуттями. І якщо вони нікому не потрібні, я заберу їх, і ми підемо разом в невідомому нікому напрямку.

  Я не міг заснути всю ніч. І ось вперше в житті я знав, що потрібно робити далі. Вперше я розумів, що відбувається. Я мав чіткий план, як я вчиню завтра.