Джулі Евідент – корнеса Асмондейська

Я сиділа на протертому дивані у нашій з мамою маленькій квартирці і читала «Фауста» Гете. Не те щоб я була фанаткою німецької класики, але батько на нашій зустрічі вирішив обговорити саме цю п’єсу і я повинна ідеально підготуватися. Так, коли мої однолітки готуються до іспитів і переживають через злих професорів, я теж готуюся до своєрідного екзамену – адже зустрічі з батьком  гірші за тет-а-тет з усіма професорами разом узятими. І хоч я мільйон разів читала цю книгу, батько читав її мільйон один раз, а значить обов’язково докопається.

Мій батечко марить моїм ідеальним вихованням, тож з 3 років моє дитинство перетворилося на вишкіл для майбутньої аристократки – танці, музика, кінний спорт, етикет, мистецтво, класична література. Я перетворилася на ходячу енциклопедію, майже не спілкувалася з однолітками, зате могла цитувати Омара Хайама в оригіналі. Те, що треба для майбутньої леді.

Звісно, моїми захопленнями ніхто не цікавився, а будь-які вияви протесту дуже швидко придушували. Років до шести я думала, що так буває у всіх дітей, і сприймала реалії за норму, та одного разу, проїжджаючи разом із своїм тренером з плавання повз дитячий майданчик я помітила дивну для себе картину – діти бігали, кричали, веселилися, заляпані у болоті та морозиві, і , о диво, абсолютно щасливі. Їх не сварили батьки, не змушували читати ідіотські романи, відбивати чечітку та сідати в реверансах. Вони просто жили. Жили так своє дитинство і не здогадувалися, як маленька шестирічна дівчинка із ясними зеленими очима понад усе заздрила їм і хотіла опинитися на їх місці.

Згодом мене відправили на навчання в закритий пансіонат, де мій вишкіл продовжився. Тут навчалися такі ж нещасні діти, як і я, чиї батьки були вимушені тренувати з нас ідеальних людей. Звісно, згодом ці нещасні діти стануть дуже щасливими, зокрема тому що, прагнення їх батьків втіляться в життя і вони виростуть справжніми аристократами та кожен стане кимось визначним.

Не знаю, чого справді бажали ці діти, а я не хотіла жити за вигаданим списком з ідіотськими правилами. Хотіла робити щось для себе, радіти простим речам, не планувати на сто днів вперед, а творити свою історію тут і зараз.  Дуже часто я розважала себе спостереженням за людьми поза межами моєї «в’язниці», мріяла теж жити таке просте життя. Не бути кимось, хто носить на собі сімейне знамено, не бути продовжувачкою іменитого роду, а бути собою.

Бути дівчиною Джулі, яка не бігає ранком в парку, а п’є гарячу каву з бутербродами,  носить не сукні, а джинси, читає  не середньовічні романи, а модні журнали, замість уроків верхової їзди – вигуляє улюбленого собаку, стане фотографом, а не юристом, як прагнув батько, а ввечері біжить на побачення з хлопцем, якого бачить вперше, замість варіантів, що підбирає батько.

Бути таким, якою є твоя душа.

Але мені пощастило народитися в сім’ї аристократів, справжніх титулованих осіб. Мій батько – корнес Асмондейський. Він завідує казною нашої країни Ільвінос та допомагає у фінансових питаннях королеві Анджелі. Корнес – це його титул, один із найвищих після Королів та Принців Ільвіноських. Асмондей – земля, яка колись належала нашому роду і передавалася у спадок. Сьогодні наша країна достатньо сучасна і всі землі належать народові, а не землевласникам. Хоч інколи громади люблять триматися традиції та обговорювати найважливіші питання саме з корнесами своїх земель.

Виховання мого батька було не його особистою забаганкою, а вимушеними реаліями, адже з мене повинна була вирости справжня дворянка. Дочка корнеса, найближчого до королеви, не могла вдарити обличчям в бруд. І я не вдаряла. Завжди слухалася і приглушала внутрішній голос.