Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал

    Думок було багато, вони починалися з простого “Де я?” та закінчувалися складним “Що я?”. Змучившись думати навіть уві сні я просто змирилася, Карена була трошки права, а як же моє життя? А мамине? Ми так просто залишимо те що так довго намагалася побудувати роками? Декілька разів ми вже втрачали все що в нас було й навіть думали кинути й забути один одного, однак нічим хорошим це не закінчилося. Я рада що тітку підвищили й бескінечно готова її підтримувати, але серйозно? Вона просто готова відкинути це життя? Та й що то за робота якщо її не можна зробити тут?
    Лаясь у своїх думках я не помітила як місце змінилося, я стояла у полі, а навколо була тьма.
    “- Ніч?” – подумала я.
    Раптом зірки на небі яскраво всплахнули та почали падати.
    “- Гарно” – почулося у моїй голові.
    Ліниво дивлячись у небо я тихо вдохнула, скільки мені тут бути? Зазвичай сни тривають не більше двох годин, після яких я на хвилю прокидаюсь й знову засинаю, так було частенько, однак мені подобались ці сни. Це були не “элітні” місця землі або любої другої місцевості, але вони заворожували своїми видами, наприклад це поле я зустріла коли мені було лише п’ять. Тоді мати з бабусею посварилися й ми вирішили дістатися дому на попутках, й так ми зайшли на це поле, однак зіркопада я не пам’ятаю, хоча можливо я просто не пам’ятаю.
    Побачивши ці види мені ставало спокійно і добре, хотілося просто насолоджуватися ними. Ці види були для мене як потік свіжого повітря серед усіх цих машин, будинків та домашньої роботи, якою на дистанційному навчанні стало купа. Однак я чудово розуміла, що бігти мені нікуди, світ хоч і нудний, але він мені потрібен.

    Так картинка поступово змінилася на заправку, видно сьогодні я йду спогадами.
    Звичайне поле збоку якого була невелика заправка, мати там купила мені найдешевшу булочку і ми поїхали далі, потім інша машина, а потім ще одна і в кінці ми прибули на місце, десь о третій годині ночі. Спокійно лягли спати й мабуть забули про це назавжди, але я постійно згадувала цю подорож, не могла забути це і згадувала, як було спокійно і тихо, і як уперше я полюбила ніч.

    Ця тиша завжди була відсутня в нашій родині: хтось чавкає, хтось розмовляє з кимось, хтось просто голосно займається і ти маленька дитина яка хоче тиші, але не зовсім розуміє що таке тиша, можливо, просто хотілося почути себе. Хоча зараз скоріше хочеться заткнути і ніколи не згадувати.

    Сон пролетів і було десь три ночі, біля тумби стояла чашка з водою спеціально на цей випадок, щоб не злякати сон. Потім просто лягла і вдихнула у повні груди. Переїзд — це складно, але чесно мені цікаво нове місце, та як же не хочеться залишати це місце, навіть вірити не хочеться, що більше його не побачу, а того року навіть не думала про це.

    – Можливо, це шанс…- тихо пролунало з моїх вуст. Шанс? Швидше спроба зажити, як хоче мати, та я й не проти, але для мене це надто складно. Люди для мене істоти яких я боюся, нема чого йти з ними на контакт якщо можна не йти, правильно? Просто тихо жити як щур у себе в норі, гарно облаштувати все і нікого не чіпати. Чого такі думки? Я ж завжди колись залишаюся сама, хіба не хочеться зустріти свою людину? І просто обіймати один одного, міцно, але потім розумієш, що це буде не скоро і швидше ніколи, вдача може і прихильна до мене, але мені здається вона просто намагається загладити свою провину, за що? Поняття не маю, але я завжди виходжу суха з води, іноді це буває навіть з плюсом для мене, але не так як хочу сама.
    Ніколи не скаржилася, так плакала кілька разів ніччю в подушку, але емоції бувають різні і не треба їх боятися, тому їм потрібно виходити, але коли я одна, не хочу, щоб люди мене заспокоювали. Вистачає, що вони просто раді мене бачити.

    Я не помітила як заснула і витріщалася в постійну темряву, а згодом я почула будильник. Мати любить прокидатися з рання і зробити все перед поїздкою, я ж роблю це заздалегідь, з вечора, а далі просто чекаю свого часу.
    – Прокинулася? – двері моєї кімнати відчинилися, за нею виднілася жінка 55 років з вибіленим волоссям кольору карамелі, десь уже були сиві пасма, спокійні вицвілі очі, які чекають моєї відповіді, кругле обличчя в зморшках і ластовиннях, коротка стрижка під хлопчика. Мама повна людина, проте одягатися вона завжди вміла, хоча й брала в домашній одяг старі речі, щоб доносити і потім пустити на ганчірки, бо зараз “шкода”.

    Я лише махнула головою “так” у відповідь. Не люблю розмовляти.
    – Тітка заїде за нами о десятій так що давай збиратися, допоможеш упаковати речі, що залишилися? – Запитала у мене мати, я погодилася й вона вийшла.

    Одягнувши поверх раніше біло-засраної майки тонку кофту з довгим рукавом і глянувши у дзеркало на підлозі та абияк уклавши волосся, щоб просто не стирчало я вийшла з кімнати. Застеляти ліжко? А сенс, ми з’їжджаємо, все одно буду все складати, йти вмиватися? Так лінь. Це стільки часу дарма.

    -Ось бутерброди, поснідай, бо тільки після одинадцяти зможемо поїсти. – Сказала мати на кухні й пішла спаковувати речі.
    На кухні я ліниво їла бутерброди, зовсім не помічаючи смаку, все ще хотілося спати.
    – Ти свої речі склала? – чується мамин крик із ванної кімнати.
    Неохоче я крикнула “так” й продовжила жувати.
    – Іди допоможеш мені – мама швидко зайшла на кухню, а потім вийшла сказавши що зробити.
    Загалом усе проходило нудно, хоча було й нове для мене, ніколи не доводилося переїжджати.

    Так ми знаходилися в будинку до десятої години, й незабаром приїхала тітка.
    – Ну що! Готові? – Весело сказала вона нам, мати тихо сказала так, а я трохи посміхнулася й кивнула.

    Діставши навушники перемотані на кінці ізолентою, я сіла в орендовану машину й дочекалася від’їзду.

    Їхати доводилося близько 3-4 годин, тітка була добрим водієм, хоча машини в неї не було. Я весь час слухала музику іноді дістаючи навушник хз вуха перевіряючи чи не кличе хто. Так само були й перекуси раза два і дякую за другий раз тітці, вона вранці не поснідала і я змогла знову поїсти.

    Так ми заїхали до міста та нашого нового будинку.

     

     

    0 Коментарів