Де почалося, там і закінчиться

Глава 5. Ранок.

Нічого нема. А, можливо, треба тільки захотіти, щоб щось з’явилося?

— Досить скиглити. — Тихий і трохи виснажений голос у пітьмі.

Дарина дозволила світлу потрапити до кімнати. Занадто яскраво – сліпить очі. В дівчини з’явилися сльози. Знов день, хоча він відрізняється від попередніх безбарвних буднів. Сьогодні зустріч з друзями. Ще одна порція стресу. Але враховуючи, що друзі не говорять українською, можна добре підтянути інші мови, навіть ту ж англійську.

На сніданок холодний омлет, приготований мамою. Дарина не проти, але сама дівчина приготувала б смачніше. Дивлячись серіал, дівчина доїла свою порцію та заварила чаю.

Глава 6. Нема відповіді.

Ось і пришов час думати, що вдягнути на зустріч. На вулиці прохолодно, хоча вже середина літа. Сонца нема, вітер не най теплий. Светр, точно, не завадить. Шафа з одягом в дівчини мала, тож вибір аутфіту не є проблемою.

Зустріч заплановано о 13:45 у центрі, до місця йти 25 хвилин. 13:15 – час виходити, щоб прийти саме вчасно. По дорозі Дарина завжди слухає музику. Головне не забути зачинити двері, щоб потім хоча б про це не хвилюватись. Але тривожні думки усе одно будуть.

Вулиці, як завжди, пусті – можна дозволити собі приспівувати пісням. Майже центр міста, людей все ще нема. Куди всі поділися? Хоча б один чи два повинні бути.

— Треба буде звернути увагу на місцеві ресторанчики. — Подумки говорить собі Дарина. — Там повинні бути люди. Вони там завжди є.

І давчина занурюється у музику, не помічаючи, що люди досі не з’явилися.

— Що з ними не так!? Я, авжеш, помітила, що європейчики досить чілові люди, але така неповага? — Дарина дістає свій телефон і набирає Данієль – її найближчу подругу в новому місті.

Гудки… і нічого. Тиша.

— Ні! Тільки не говоріть, що вона мене ігнорує. Ні! Це зовсім не має сенсу. — Дівчина відкриває месенджер і набирає у групповий чат: “Where are you all??” (Переклад: “Де ви всі??”). На екрані висвітився знак, що повідомлення відправлено. В онлайні нікого.

—Добре. — Тиша триває десь хвилину – Дарина думає, що їй робити далі. — Добре! Я ж не даремно готувалася увесь ранок. Можу і сама погуляти.

Дівчина подивилася у телефон: повідомлень нема; час – 13:53; батарея заряжена на 63%.

Глава 7. Краще бути насамоті.

У головному ресторанчику міста було 2 людини. Вони обидва були якісь понурені, сиділи на літній терасі. Поруч був перснал, як завжди, з фальшивими посмішками. Головним було перевірити, що люди не зникли зовсім. Тож тепер можна відправитися до місцевої заміни АТБ. Купивши апельсиновий сок з батончиком від Рошен (доречі, єдиний український продукт, який можна знайти у місті, де живе Дарина), дівчина вийшла з магазину. Продавчиня там була дивна: начебто сонна, або зовсім беземоційна, наче зомбі, і чек не видала.

Відмітивши подумки цю дивність обслуговування, Дарина пішла до набережної – там повинно бути багато молоді, більше їм дітися нікуди.

Дівчина сіла на лаві. Людей поруч мало – три або чотири. Усі поодинці. Краєвид, м’яко кажучи, траурний. Ще й безхатько спить через лаву.

— Сподиваюся, що спить. — Пошебки відмітила Даринка, потім відкрила банку соку та зробила ковток. — Супер! — Вже гучніше прошипіла вона. — Ще і у апельсиновий сік додали цукру, ніби тільки цукор там і потрібен. Дідько, увесь сенс кислого соку вбили, лайдаки. Ну хоч Рошен завжди смачний, на тому спасибі.

Заспокоївшись трохи, Дарина дістала свій телефон і зайшла до соціальних мереж. За поїданням смачного батончика, й переглядом інстаграму та твіттеру, минуло пів години. Дівчина підняла голову, щоб подивитися на воду і людей навкруги, тих хто, ще зостався поруч. Вона зовсім не помітила, як майже усі, хто міг, пішли. Але безхатько лежить все на тій же лаві, тільки на інший бік перевернувсь.

І хмари, вже більше схожі на грозові тучі, повисли так низько, ніби зараз впадуть прямо на будівлі.

— Так, по прогнозу дощу точно не було. І що тепер робити, ну не йти ж додому, а якщо ливане?

Глава 8. Дорога додому.

Не чекаючи на рішення дівчинки, в небі показалась яскрава блискавка, така неочікувана, що змусила підстрибнути на місці. Вдарило це диво природи десь на іншому березі річки, але ліс не дав побачити точне місце, і наскільки воно далеко.

Дарина, не довго чекаючи, викинула сміття, яке залишилося від маленького частування, і пішла. Їй дуже не хотілося повертатися додому, до сірого повсякдення у чотирьох стінах, тому дівчина йшла дуже повільно, дивлячись усе той же твіттер.

Дарина підняла голову, зрозумівши, що повинна була дійти до того “головного ресторану”. Але те, що вона побачила, навіть трохи її налякало – людей зовсім не було, вза-га-лі. Нікого. Заклади, ніби покинутий усіма та зачинений назавжди. Де, ще нещодавно, була літня терасса і сиділи люди, зараз усе завішане захисними ролетами.

— Так, це не файно. — Дарина вирішила зазирнути у магазинчик, де купляла собі перекус, може, там хтось є. — Зачинено… І це вже зовсім не смішно.

Прискоривши крок, дівчина пішла у бік дому. Ось за рогом вже місце, де вони запланували сьогодні зустрітись із друзями, Дарина, очікуючи побачити там ту ж саму самотність і гробову тишу, що і по всьому містечку, швидко оминула кам’яницю і…. застигла на місці. Ще мить потому все було як мертве, але зараз.. Зараз світило сонце, а людей, як туристів у Одесі влітку. Дівчина не повірила очам, в неї виступили сльози. Дарина, швидко зорієнтувавшись, подивилася на вулицю, з якої повернула.

—Ні ні нініні. Їх там не було.. Люди не з’являються нізвідки. — Вся та вулиця була забита людьми. І думок у голові в дівча було настільки ж багато, скільки людей поруч. Дарина зовсім розгубилася. Вона подивилася на небо, де були тучі – просто чисте небо. Дівчина притулилася до стіни, яка стояла поруч – ноги її не тримали.

Атмосфера навкруги була зовсім інакша, ніж на набережній – життя кипіло на вулицях… Одна тільки дівчина, що стояла збоку дороги, ніяк не могла прийти до тями. В її голові вже не було думок, тільки порожнеча, затягуюча у себе, але зануритися в неї повністю дівчинці не дали. Поруч незвідки виросли друзі, які нещодавно зникли, як і не було.

— Hey! Dari! U okey?? — (Переклад: “Хей! Дарі! Ти у нормі??”) Данієль перша заговорила до Дарини.