Де на тебе чекають

Джійон подзвонила до Джина. Вона попросила купити їй деякі продукти й привезти.

Сама могла сходити в магазин і купити все необхідне. Але потрібен був привід побачитися з Джином. Так, дурний, надуманий, але який уже вигадала.

Юндже була в садочку, клінери вже пішли, і Джійон, зготувавши м’ясо й одягнувши свою нову сукню, чекала на Сокджина.

Він прийшов доволі швидко. Затарений пакетами, в яких точно було більше, ніж вона просила, і з яскравою посмішкою на красивому обличчі, привітав Джійон і відразу пішов на кухню.

Він знав, де й що знаходиться. Куди класти які продукти.

– Як справи? Як почуваєшся? – поцікавився він, уже стоячи в дверях. Він не збирався тут лишатися, не планував із нею розмовляти довше. І Джійон це розуміла, вона ж не дурна: це його й Намджуна територія, вона тут гостя, – і це неприємно різонуло душу.

– Я спекла якраз м’ясо, – стиха мовила жінка. – Може, залишишся?

– Ох, – Сокджин глянув на наручний годинник.

– Будь ласка, – Джійон посміхалася, але відчувала, що от-от заплаче. То було принизливо. – Щойно спеклося.

– Гмм, гаразд, так, дякую, я з радістю.

Сокджин скинув пальто і ще раз посміхнувся.

Джійон дбала про нього за столом: накидала й нарізала м’ясо, підливала воду в склянку. Це було незвично, бо Джин сам таким займався. І з Юрі, і тепер із Намджуном. Бачив, що Джійон хвилюється. Мабуть, вона почувається самотньо й потребує підтримки. Та й вона Джунова сестра.

– То як ти? Джун казав, що за тиждень судове засідання. Готова?

– Так, я… Хосок телефонує мені, написав мені, на чому я маю наголошувати в суді, наказав не хвилюватися, – Джійон склала руки на колінах й опустила погляд.

Вона почувалася винною. За те, що по суті обманула Сокджина, примусивши прийти сюди. За те, що він їй подобається. За те, що вона йому не рівня. Та ще й заміжня. Із дитиною.

– Так, із Хосоком можеш і справді не хвилюватися. Він усе зробить якнайкраще, – Сокджин кивав упевнено.

– Джун живе в тебе, це, мабуть, незручно, і все через мене…

– Ні, що ти! Джун у цьому будинку й не жив насправді.

…………………………………….

Джин навіть не помітив, коли в його квартирі з’явилася кімната Джуна. Коли вони жили з Юрі, Джун, звісно, там не ночував.  Але кімната була й чекала на нього.

А тепер Джун і зовсім, здається, переїхав. І навіть не у свою кімнату, а в Джинову.

І це непогано. Звісно, непогано. Просто як про це розповісти?

Не знаходив собі місця. І навіть тішився, що Намджун полетів у Токіо на кілька днів.

Коли почув, що Юнгі й Хосок усе знають, думав, що посивіє. З іншого боку, це ж добре: тепер принаймні за те, як друзі сприймуть, не треба перейматися.

Ще б родині хто розповів.

…………………………………………………………………..

Чимін побачив його за столиком у кутку. Чонгук сидів, втупившись у книжку й попиваючи якийсь коктейль.

Чимін прийшов побачити Техьона, але вирішив підійти до юнака.

– Вчишся? – запитав усміхнено, упершись стегном об стіл.

Чонгук здригнувся й скривився. Чимін присів за столик. Офіціант відразу підійшов із меню. Чимін замовив просто каву і втупився грайливим поглядом у Чонгука.

– І як успіхи?

– Нормально успіхи, – буркнув Чонгук й опустив погляд у книгу.

– Не набридло дутися? Я ж тобі нічого не зробив насправді.

– Я й не кажу, що зробив.

– Тоді що? Тебе ображає, що я гей?

– Ей, ти чого? – Чонгук озирнувся навколо, чи їх ніхто не слухає. У нього навіть вуха почервоніли.

– Від того, що ти розмовляєш зі мною, ти геєм не станеш. Гейство не передається повітряно-крапельним.

Чимін сердився, а ще йому було боляче. Зовсім трошки, та все ж.

– Як ти можеш так відкрито, так?.. – Чонгук шепотів гаряче й так стискав у руках книжку, що аж пальці біліли.

– Люди з мого оточення здебільшого нормально реагують на те, хто я.

– Вони всі такі? – їдко запитав Чонгук.

– Твій Юнгі теж гей чи що? – фиркнув Чимін. – Чого твій хьон такий крутий чоловік, а ти поводишся, як повний мудак?

……………………………………………..

Чонгук шкодував про ту розмову. Просто було неприємно, що хтось знайомий може їх побачити й почати щось говорити, але ж Чонгук нормальний. І говорити нема про що.

Юнгі йому читав мораль. Навіть кілька разів. Розповідав якісь дуже толерантні й правильні речі.

Але це не в Юнгі вставав на цього рожевоволосого хлопця.

……………………………………………………………………

Хосок забрав її з роботи. Не подзвонив, не попередив, тому й зумів піймати.

Уже в машині заговорив:

– Сподіваюся, це належне місце, щоб поговорити.

Чжонім мовчала. Від нервування пітніли долоні.

– Ти сказала, що боїшся. Я хочу знати, чого саме.

– Я не так висловилася. Це просто… Яка різниця врешті?

– Тобто – яка різниця? – Хосок пригальмував на обочині й утупив свій погляд жінці в обличчя. – Я, блядь, зі шкіри пнуся, щоб догодити тобі, а ти – яка різниця?!

– То не пнися, – буркнула Джонім.

– Ім, тобі не 12. Давай поговоримо.

– Добре, поговоримо. – Жінка теж подивилася йому в обличчя. – Я боюсь, що ти награєшся мною й знайдеш наступну іграшку.

– Мені все здається, що ти мене жалієш. Або не мене, а стосунків із Джином, наприклад. Ви дружите роки, от щоб із ними стосунків не псувати.

– Я бюсь, що постійно буду порівнювати себе з ними. Та я вже порівнюю себе з ними. Іншими жінками, які були в тебе. Я ж їх знала. Не всіх, але ж багатьох. І знаєш, що я думаю? Я завжди поруч із ними програватиму.

– Боюсь, що ми навіть поговорити не маємо про що. У нас нема спільних тем, ми не маємо спільних тонів, спільних жартів, спільного минулого й теперішнього. Секс, кілька разів – ось що в нас було. І то було тільки тому, що я тобі зізналася в коханні.

– Я думаю, що якби не зізналася, нічого й не було б. Просто моє зізнання зіграло на твоєму самолюбстві. Твоя дитяча травма тебе творила всі ці роки, хіба не так?

Ім підняла голову, немов кидаючи виклик Хосокові. Він натомість сидів, навіть не ворухнувшись.

– Так, Ім, так, – сказав він після тривалої павзи.

– Я просто не довіряю тобі.

То було боляче. Хосок змовчав.

– Не тому навіть, що вважаю тебе брехливим абощо. Просто тому що бачу нас. І нас нема.

– Якби ти знав, як я хотіла закохатися в Юнгі. Та в кого завгодно! Аби не ти.

– Я все тішила себе, що тебе знаю, як ніхто інший. Я ж стільки років спостерігала за тобою. Слухала тебе. Слухала про тебе. Я наче на вуха перетворювалася, коли твоє ім’я десь звучало. Я була наївна. Зовсім не знаю тебе. Ти мені наче чужий. Як таке може бути?

Хосок не відповів. Чжонім відстібнула пасок безпеки і вийшла з машини. Пройшла трохи вперед і махнула рукою таксі. Авто зупинилася й забрало її.

Хосок не рушав аж доки ще бачив її таксі.

Хосоку здалося, що в нього замість серця якась пустка випалена.

……………………………………

– У тебе було щось з Ім?

Хосок нависав над столом Юнгі. Питав спокійно, але був неспокійним. Та його тіпало, і Юнгі це бачив.

– Ми просто дружимо. Вона ж була ліпша подруга моєї Хойон.

Юнгі розвалився у своєму кріслі й зацікавлено стежив за другом. Той ходив із кутка в куток, наче загнаний звір. Люто блискав очима – теж як загнаний звір.

– Ми з Ім… У нас був секс. А ще вона зізналася, що любить мене, – сказав Хосок, коли присів урешті за стіл. Юнгі встав і подав другу склянку води. Той жадібно її випив.

– Та я зрозумів, шо між вами шось є. Ти ж липнув до неї ціле святкування в тьоті Навун. Але не думав, шо ви зайшли так далеко. Шо Ім-і дозволить шось таке.

– Вона каже, що не довіряє мені. Боїться, що я її зраджу. Вона каже, що хотіла б у тебе закохатися.

Юнгі мовчав якийсь час. Дивився в очі другу зацікавлено й мовчав. А коли Хосок подумав, що ніякої реакції не дочекається, Юнгі мовив:

– Ім-і чудова. Я б не хотів, шоб ти зробив їй боляче.

…………………………………………………….

Техьон не розумів насправді, що відбулося першим: він побачив, як падає один з охоронців, якийсь зовсім незграбний і важкий, на землю, чи почув гучний, що аж до кісток пробирав, звук пострілу?

… Техьон із дітьми гуляли в парку. Двоє охоронців слідувало за ними на певній відстані. Солькі розповідала про контрольну з японської, яка була «легкою, аж примітивною», а Мінсок фиркав: буде смішно, коли Солькі за ту примітивну контрольну отримає незадовільно.

Вони говорили, що дуже хочуть, аби він став їхньою нянею. Тато їм розповів, чому Техьон відмовився, та Техьон може бути певний: вони цілком за! Техьон – няня, це ж чудово. І нічого вони й не подумають, що він тільки через гроші з ними час проводить, вони знають, що Техьон їх любить.

Звичайно, то все головно розповідала Солькі – Мінсок просто підтакував час від часу.

А Техьон посміхався щасливо. Ще зовсім недавно в нього на цілому світі не було нікого, а тепер є ці діти, і Чимін.

Так, наче його серце розірвали на шматки, а тепер хтось умілими руками його клеїть. Нерівні, рвані краї згинає, чистить, обрізає. І виходить щось зовсім нове.

… А тоді щось трапилося. Й один за одним попадали їхні охоронці, і вуха заклало від пострілів, і люди навколо закричали голосно й страшно.

Солькі схопили першою. Просто накинули мішок на голову й потягнули. Техьон і Мінсок кинулися до неї, але Мінсока збили на землю й скрутили руки. Техьона шарпнули за волосся, вдарили в спину так сильно, що здавалося, наче вона зламалася. Не зміг вдихнути – легені запекли нестерпно, а руки й ноги заніміли.

Останнє, що побачив Техьон, – це Мінсок із мішком на голові, якого закидали в машину. А тоді і йому накинули мішок й потягнули по землі.

Техьон пробував впиратися. Після удару він зле відчував ноги, але чіплявся ними як тільки міг. Отримав удар в одну з них. З очей виступили сльози.

Їхали недовго. Але Техьона нудило, і він ледь стримувався, щоб не виблювати просто в мішок, у якому сидів.

Поруч була Солькі, вона пискала тихо, коли машина наїжджала на щось, і тулилася до Техьонового боку. Мінсока Техьон не чув, і це лякало. Щойно до юнака дійшло, у якій вони небезпеці. Що їхні охоронці мертві. Мертві. І вони самі теж можуть померти. Діти можуть померти.

– Зупиніть, зупиніть, зупиніть! – заверещав Техьон і засмикався з усіх сил. Руки були зв’язані, ноги теж. Блювота підійшла до самого горла.

– Заткнися! – гаркнув хтось коло самого вуха й гримнув по голові.

… Прокинувся Техьон у підвалі. Пахло сирістю й мочею. Під головою було щось мокре й липке. Техьон шарпнувся геть, та всі м’язи жалібно занили, а тоді запекли. Техьон закректав. Злякався звуку свого голосу, який луною відбивався від стін, і замовк.

Техьон підвів голову й озирнувся. Поруч лежали Солькі й Мінсок. Вони, здається, були живі. Непритомні, але живі.

Техьон підповз ближче. Це було важко: руки й ноги досі були зв’язані й затерпли, а тепер, коли він рухався, пекли вогнем.

– Соль, Сок-і, – зашепотів Техьон, озираючись крадькома навколо. Діти не приходили до тями, і Техьон взявся штурхати їх головою.

У ній дзвеніло й гупало, діти не прокидалися, хотілося кричати від безсилля й страху.

А тоді почувся голосний скрип і приміщення залило блідим млявим світлом.

– Прокинувся нарешті?

Техьон незграбно підвів голову. У проймі дверей стояло двоє чоловіків. Міцні, високі. Раніше він їх не бачив. Принаймні так йому здавалося.

– Відпустіть дітей, відпустіть, це ж діти, – шепотів Техьон, дивлячись чоловікам в обличчя.

– І хто це в нас такий благородний? – запитав один із чоловіків. У зеленій футболці, з волоссям, зібраним у хвостик.

– Дітей не чіпайте, відпустіть, – тільки й повторював Техьон.

– Не можемо, милий, не можемо, – загиготів другий, лисий, із татуюванням по всій правій руці. – Нам за них грошики дадуть. А от що з тобою робити – то питання. То хто ти такий?

– Нянька, – прошепотів Техьон.

– Ня-ааааанька, – протягнув лисий. – Ну-ну.

………………………………………….

Сон відклав трубку телефона. Встав з-за столу. Знову сів.

Таке враження було, наче підлога під ним розступається й він падає.

А тоді закололо в серці. Помасажував груди, міцно притискаючи до них долоню.

Здається, все його життя зараз скотилося в прірву.