Де на тебе чекають

Намджун заносив купу пакетів. Сокджин ішов за ним із порожніми руками. Засунув їх у кишені пальта й озирався навколо.

Він, як би це дивно не звучало, рідко бував у будинку Джуна. Насправді, Джун теж тут бував рідко. Ночував хіба й то не завжди. Часом у Джина, часом у студії. Будинок для статусу. Для модних тусовок. А тепер от для сестри й племінниці.

Джійон він бачив ще в їхній юності й пам’ятав мало. Нині перед ним стоїть молода жінка, зовсім не схожа на Джуна. Низька, тендітна. Здається, знервована. Він, певно, мав би не їхати, але Джун наполіг. Джун їхати сам не хоче. Каже, що не знає, про що з нею розмовляти тепер. І Джин має якось урятувати ситуацію. Хоча Джун просив лиш бути поруч.

– Сокджин, приємно познайомитися, – Джин посміхнувся й простягнув руку в привітанні.

Джійон її потиснула. Міцно й доволі довго, аж Джин напружився.

– Рада вітати, Сокджине-сонбенніме! Я Джійон.

– Нащо ці формальності? – Джин присів на диван і подумав, що зробив це даремно. Тут нібито господинею була Джійон, вона б мала запропонувати.

Із другого поверху збігла Юндже. Рожева сукенка, два короткі хвостики, ямочки на щічках – скочила на руки Сокджину й розвіяла всі його хвилювання.

– Дядю Джин-і, привіт! – засміялася дівчинка.

– Привіт, красуне, – Джин був радий її бачити.

– Привіт, крихітко! – це з кухні вийшов Намджун. Уже без пакетів, із розстібнутим пальто, з розгорнутими для обіймів руками, він наблизився до Джина й племінниці.

– А мене хто обіймати буде? – запитав весело.

Юндже кинулася й до нього.

……………………………………………………………….

Джійон часом уявляла, як би було, якби в її Юндже був інший батько. Який би міг її обіймати, розповідатв казки перед сном, дарував би їй іграшки усілякі, розмовляв би. Від таких думок ставало тоскно, тож Джійон гнала їх від себе якнайшвидше. А потім картала себе, бо ж так не можна, Джійон має батька.

Зараз, спостерігаючи за Юндже на руках у Сокджина, вона знову снувала ці думки.

Погані, погані, погані думки: хто вона, а хто Сокджин.

Але Сокджин тримав Юндже в себе на колінах й уважно дивився, як вона грає в гру на мобільному телефоні. Навіть питав щось у дитини. Вона відповідала. Так по-дорослому, серйозно.

Сокджин гарний.

І ця думка так схвилювала Джійон.

………………………

Чимін влігся в ліжку коло Техьона. Обидва дивилися в стелю, легко посміхалися й навіть не думали вкладатися спати, попри те, що вже давно за 12.

Вони дивилися якийсь мультик у нетфліксі та їли піцу. Потім прибрали, сходили в душ і врешті пішли спати. Таку-от зробили собі піжамну міні-вечірку.

Техьон відчував, що проживає нарешті справжню юність. Чимін відчував, що вдома.

– Пан Чжи запропонував стати нянею для малих, – тихо мовив Техьон.

– Прикольно. Я так і думав, що він захоче.

– Чого? – Техьон повернувся на бік і глянув на профіль Чиміна. Той усе посміхався безтурботно й виглядав, наче янголя.

– Ти знайшов спільну мову з дітьми. Із Мінсоком. Я їх знаю доволі давно. Сок-і такий не був спочатку. Він поступово від усіх закривався наче. Пан Сон не помічав, а коли помітив, то хлопчик майже ні з ким не розмовляв. Зі мною контактував, але я просто був із ними. Ми гуляли, обідали разом, у парк атракціонів ходили, я їм сюрпризи там усілякі…

– Це сумно, – буркнув Техьон і знову вклався на спину.

– Ага. Здається, у всіх навколо з батьками якісь сумні стосунки.

– У тебе теж?

– У мене все не зовсім сумно. Врешті батьки прийняли, що я гей.

………………………………………………………………………

Вони справді прийняли.

Але – краще не розповідай нікому в школі про те, який ти. Знаєш, люди всяке говорити почнуть, а в батька солідна посада, йому проблеми не треба.

Але – одягайся мужньо, щоб про тебе, бува, не подумали чого кривого.

Але – ти б почав зустрічатися з дівчинкою, а то будуть ще плескати всяке язиками.

Але – ти б пішов у секцію боротьби якої, щоб вигладав наче справжній чоловік.

Але – тих але було стільки, що Чимін стомився їх пам’ятати.

………………………………………………

– Мої не прийняли, – Техьон так само дивився у стелю.

……………………………………………………………………..

– То я тебе ростив, годував, учив слову Божому, щоб ти таким виродком виріс, – кричав його батько.

Старший брат хихикав, сидячи в кріслі. Два середульші тулилися в кутку – боялися батькового гніву. Мати дивилася великими здивованими очима на Техьона, наче бачила його вперше.

………………………………….

– Нормальні діти нормально вчинили. Як можна таку гидоту по-іншому сприйняти?

Це говорив батько, ходячи по палаті, у якій лежав Техьон після побиття однокласниками. У хлопця були зламані два ребра, а ще купа синців по всьому тілі. Одне око майже зовсім не бачило – так запливло.

Мати сиділа на стільці. Його відсунула від койки якнайдалі. Вона взагалі останні тижні намагалася навіть їсти подавати Техьонові окремо.

………………………………………………

– Мені сусідам в очі соромно дивитися, що таку мерзоту, таку гадюку на грудях відігрів, виростив. Усе йому, усе йому, а воно, бач… Де такого й навчилося?..

Це батько говорив матері. Техьон випадково почув, він якраз повертався з підробітку.

Техьон розвернувся й присів на лавці коло будинку. Він трохи почекає й тоді зайде в будинок.

……………………………………………………………

– Я вночі потихеньку прокрався в будинок, зібрав речі. Ну, там кофту, штани й білизну на зміну. Куртку взяв, гроші зароблені й відкладені. Втік із дому.

Чимін слухав мовчки. З його очей текли сльози.

Із Техьонових – ні.

– У мене ж був телефон. Вони навіть не подзвонили, щоб дізнатися, де я, чи зі мною все нормально. Я сам потім дзвонив. До батька – ні, але до мами, до братів. Вони відповідали, але так, наче…

Техьон уперше розповідав комусь про те, що з ним трапилося. Усі кажуть, що як розповіси комусь, то легшає. Але йому не легшало.

……………………………………………………………………………………..

У мами сьогодні День народження, тож Чжонім уже стомилася. Наче лакей – відчиняє двері всім гостям, припрошує їх пригощатися, розбирається на кухні й з офіціантами. Зав’язує з усіма розмови. Сокджин мав би допомогти тут, але ще не приїхав.

Зате приїхав Хосок. І від нього Чжонім ховається.

Навун розкішна, приймає подарунки, букети й вітальні слова.

Чоловік крутиться коло неї, і Чжонім їм трохи заздрить.

Юнгі притулився подалі від гостей, але біля нього хвостиком Чонгук. Вони сердиті, здається, але жінка не має часу розбиратися.

Хосок відстежує кожен її рух. Уже не намагається підійти й поговорити, а просто спостерігає. Сьогодні він без пари, звісно. Чжійон думає, що краще б нічого не мінялося, що краще б він і далі приводив своїх пасій.

Сокджин привіз Джійон із Юндже. Намджун затримувався на роботі.

Чжонім була рада побачити дівчинку. До Джійон, однак, вона ставилася з осторогою: та, здавалося, була байдужа до Джуна та його спроб налагодити родинні зв’язки. А Джун їй і дім, і гроші, і Юндже в гарний садочок, і медичну допомогу. Невдячна – от що думала Ім.

– Скільки тікатимеш?

Хосок притис її до стіни в коридорі. Від нього пахло теплом і ніжністю, і хотілося, щоб він ними Чжонім огорнув.

– Я не тікаю, – Жінка натомість виставила руку, щоб Хосок не зумів схилитися ближче.

– А як це називається? – чоловік дивився просто у вічі. – Я думав, що в нас усе гаразд.

– Що має бути гаразд?

– Стосунки. – Він виглядав збентежено. Ім – холодно.

– А ось ви де, мої дітки! – то Навун знайшла їх. Саме вчасно, подумала Чжонім. – Ходімо в залу, там якраз танцювати можна. А я б залюбки глянула, як ви танцюєте вдвох. Хосоку, ти знаєш, Ім у дитинстві і юності танцювала. Бальниця в нас була. Правда, я не думаю, що їй подобалося. Вона б усе в своїх книжках сиділа, якби не я…

Навун взяла Хосока під руку й вела його в залу. Ім ішла за ними.

Сокджин танцював із Джійон. Вони навіть про щось розмовляли. Юнгі й Чонгук теж запросили до танців гостей. Намджун стояв подалі. Тримав у руках бокал шампанського й дивився на свою сестру й Джина. Чогось виглядав знервованим.

Хосок запропонував їй руку. Навун її до чоловіка підштовхнула.

Із Хосоком вона вже танцювала, уже відчувала його тіло так близько й навіть ближче – відчувала. Навіщо вона стільки думає?

– Що відбувається, Ім-і? – Хосоків голос звучав стурбовано.

– Я маю купу справ. Мамин День народження і все таке.

– Дурниця. Скажи чесно.

– Я боюсь.

То було максимально чесно, аж занадто. Але Ім вирішила, що то найкраще.

– Чого ти боїшся?

Хосок пригальмував і тепер вони просто стояли посеред танцювального залу. Дивився на неї вигребуще.

– Не місце тут говорити, знаєш.

– Тоді пішли звідси. Деінде поговоримо.

– Хосоку, будь ласка, у моєї мами Джень народження, я маю бути тут.

– Гаразд, гаразд.

Хосок обійняв її міцніше й ближче притиснув до тіла. Це, певно, було занадто для такого заходу й таких гостей, і від того Ім почувалася не в своїй тарілці. Але Хосок гарно пахнув, його руки були надійними, і танцював він добре.

………………………………………………………………..

Хосок падає на крісло поруч, кладе руку на спинку її стільця й запускає свої пальці їй у волосся.

Хосок наливає їй вина, знову кладе руку на спинку її стільця, тепер уже пестить шию.

Чжонім сутулиться, відсувається непомітно, та чоловік тільки посміхається мило й сунеться зі своїм кріслом за нею.

Хосок кладе долоню на стіл так, щоб торкатися її долоні. Ковзає пальцями по щоці, щоб прибрати неслухняне пасмо волосся. Докидає салат, коли вона за ним потягнулася. Наливає знову вина. Масажує шию й плече, до якого дотягається, коли вона спробувала самостійно розім’яти шию.

Коли вийшли з-за столу, Хосок теж був поруч. На дивані приобнімав за талію, і вона сиділа, напруживши всі м’язи живота, щоб він не відчув, скільки в неї складок з’являється.

Хосок приносив їй склянку води, коли вона сказала, що їй треба освіжитися.

Хосока було так багато, що вона задихалася.

……………………………………..

Намджун розгубився.

Джин-і й Джійон танцювали разом.

Джійон сіла за столом поруч із Джином, і вони мило розмовляли про Юндже, про нове життя Джійон, про Джинів ресторан, у який він її з дочкою запрошував.

Усе було чудово: його чоловік і його сестра знайшли спільну мову. А з Юндже Сокджин здружився ще раніше, коли Джійон у лікарні лежала.

Усе було чудово. Крім того, що Джун не хотів бачити Джійон поруч зі Сокджином.

……………………………………………………

Джійон почувалася зайвою на цьому святі.

Усі багаті, розкішні, усі одне одному близькі. Намджун і Сокджин, і Чжонім, і Хосок. Тьотя Навун як матір величезного сімейства приймає вітання, посміхається мило й обіймає Юндже. Але Джійон їй чужа. Джійон усім тут чужа.

Й утриматися на плаву їй допомагає лише Сокджин.

Він як актор із дорами. Красивий настільки, що подих перехоплює. Ніколи б не подумала, що вживу вона могтиме зустріти когось такого. ТАКОГО.

Подати руку, посміхнутися підбадьорливо, відсунути стілець, заспокоїти, коли вона в танці наступила йому на ногу. Розмовляти.

Усе видається нереальним. Наче це сон. У Джійон таке відчуття несправжності зберігається з того часу, коли вона вперше прокинулася в лікарні.

І лише посилюється з кожним днем.

……………………………………..

Джин хвилюється. Максимально уникає Джуна, аби той ніяк не виказав їхніх стосунків. Не торкнувся випадково, не посміхнувся інтимно, не обійняв за талію чи зі спини. Він таке любить.

Йому соромно перед Джуном. Звісно, соромно, але й зізнатися отак перед усіма, що вони… зустрічаються? Живуть разом?..

Як це зробити?

Джин хотів додому. Хотів, щоб Джун його поцілував й обійняв заспокійливо. Щоб знову прошепотів, що хоче його трахнути. І щоб таки трахнув.

Джин не знає, чи любить Джуна, але з ним почувається щасливим.

……………………………………………………….

Чимін в офісі Міна Юнгі вперше, і йому тут подобається. Тут сучасно й затишно водночас, і це дуже чітко асоціюється зі самим Юнгі.

Чимін чекає у приймальні, поки Юнгі звільниться, і випиває склянку негазованої мінералки.

Після розмови з Техьоном йому на душі гидко. Він думав, що в нього життя жахливе, але ні, він помилявся. Щодо Техьона помилявся, коли вважав його слабким і беззахисним.

Техьон витримав таке, чого й ворогу не бажатимеш.

І тепер Чиміну зрозуміло, чого він так прив’язався до дітей пана Сона.

Роздуми перервав ще один відвідувач. Чонгук, то був він. І Чимін напружився, хоча на обличчі тримав упевнену посмішку.

– Привіт!

Чонгук зауважив Чиміна відразу, але вітався він головно до секретарки.

– Прийшов до Юнгі? – запитав чемно Чимін.

– Так.

– Тоді даремне: ми з ним будемо зайняті.

– Угу, зрозуміло, – Чонгук говорити не хотів. Чиміна те муляло неприємно.

– Вітаю, – це до них урешті підійшов Юнгі. – Не сваритеся, сподіваюся? – посміхнувся.

– Привіт, хьоне! – відгукнувся Чонгук. – Я думав, що ми вип’ємо кави разом…

– Вибач, малий, ми з паном Паком будемо зараз зайняті.

– Так, я вже зрозумів.

– Чонгуку, я можу запросити тебе на каву?

Це запитав Чимін і відразу закусив губу. Юнгі на нього зацікавлено зиркнув. Чонгук почервонів аж до вух.

– Я маю на увазі, що в нас натягнуті стосунки, а твоєму хьону Юнгі доведеться доволі довго зі мною контактувати, тож – щоб полегшити йому з нами комунікацію?

Він хвилювався. Але на його обличчя сиділа як влита впевнена посмішка. Дуже блискуча. Дуже професійна.

– Якось, можливо, – Чонгук пробурмотів тихо й розгублено. Він би все віддав, щоб зникнути звідси.