Де на тебе чекають

Удома в Сокджина Ім подобається. Тут пахне випічкою, багато світла й затишку. Тут нема матері, яка прагне контролювати кожен її крок.

У Сокджина можна сховатися. Поплакатися йому можна. Ім любить Сокджина.

І Намджуна, що розвалився на дивані, теж любить.

– То як там із Хосоком? Помирилися нарешті? – запитав Джин, заходячи в кімнату і вносячи на таці пиво, сухарики й чипси. Купа шкідливої їжі, думає Ім, але відразу тягнеться до пачки зі сухариками.

– Це ти йому порадив ту гру-анкету? – буркнула жінка, хрупаючи закускою.

Джин присів поруч із Джуном. Джун присунувся до чоловіка ближче. Ім помітила це мимохіть, але ніяк не зреагувала. Не зреагувала й тоді, коли Намджунова рука лягла на спинку дивана і взялася пестити Джинову шию.

– Звісно, – задоволено посміхнувся Джин. – Тобі сподобалося?

– Це було… ніяково, – Ім почервоніла.

– Чого? – вклинився в розмову Намджун.

– Не знаю, просто… Наче він бачив мене зісередини. Я боялася… соромилася, – виправилася Ім, – що те, що він побачить, ніяк його не зацікавить.

– А його зацікавило? – по-доброму посміхнувся брат.

– Здається, так.

– Здається, здається, – перекривив Джин жінку. – Він тут мені клявся, що вмирає без тебе!

– Правда, клявся? – все ще засоромлено і з надією питала Ім.

– Правда, – відповідав Джин тихо і впевнено.

Ім попивала пиво й хрумкала сухариками. Джин втулився під Джунів бік. Намджун кормив його чипсами. Ім збентежилася. Не те, щоб така поведінка була для них дивною. Ні, вона таки була дивною.

– Хлопці, а що тут?.. – вона не знала, як запитати.

Сокджин почервонів й опустив погляд. Намджун замрійливо посміхнувся й подивився Ім просто у вічі.

– Ми разом, – сказав він щасливо. Джинове обличчя було бурячковим.

– Аааа… Що?

Ім відставила банку з пивом на столик й аж уперед корпусом схилилася. Її губи склалися в ідеальну «о». Джин би засміявся, якби йому не було так страшно.

– Я люблю Джина, Ім, – Джун теж нервувався. Джин це відчував по його голосу. Та чоловік намагався говорити впевнено. – Не як брата. Як… кохану людину.

– О, – тільки й мовила Ім.

………………………………………………

Вона ніколи не вважала себе гомофобкою. Та водночас серед її знайомих не було нікого… такого.

Брат і Джун? Це було дуже… занадто. Ім посовалася в кріслі, схопилася за поручні обома руками, щоб відчувати якусь опору.

Джун завжди ставився до Джина не так, як до інших. Часом складалося враження, що він готовий затулити Джина собою від цілого світу. Ім це бачила. І заздрила навіть, що в брата є такий друг.

Не друг.

І зараз, коли Джин засоромлений і наляканий, а Джун бере весь удар на себе й розповідає, як він його полюбив і зваблював, Ім посміхається блідо й розуміє, що знову заздрить. Що в брата є такий… чоловік.

………………………………………………………………..

Техьон чекав цього вечора. Насправді він останнім часом кожного вечора чекає. І від того йому стає соромно й страшно. І боляче. Тому він сьогодні мусить усе закінчити. Усе, чим би це не було.

Звісно, Техьон знає, що пан Сон просто добра людина і, мабуть, відчуває провину за те, що таке з Техьоном сталося. Нічого більше. Але для Техьона все значно більше. Але Техьон закохується.

І коли пан Сон питає, як він провів свій день, і коли обіймає його, погладжуючи по спині, і коли наспівує колискову, щоб Техьонові краще спалося. Коли заспокоює, якщо Техьонові гіршає. Коли пробує жартувати. Чи коли принаймні в загальних рисах розповідає про свій робочий день. Коли лишає легкий поцілунок на волоссі, і коли посміхається легко, а часом стомлено. Техьон закохується ще більше.

Техьон читав, але букви розбігалися перед очима й ніяк не складалися в слова й речення. А коли врешті у двері постукали, хлопець відклав книгу на столик і напружився весь.

– Привіт, Техьоне, – посміхнувся Сон.

Він був у самій піжамі, з розкуйовдженим ще вологим волоссям, а в Техьона серце, наче скажене, закалатало.

– Здрастуйте, пане Сон.

Чоловік присів на ліжко, зручно в ньому вмостився й розкрив уже звично свої обійми. Техьон натомість відсунувся подалі й обхопив себе обома руками за плечі. Сказати, треба сказати. Хлопець закусив губу й опустив погляд.

– Техьоні, що таке? – голос пана Сона звучав стурбовано.

– Я маю вам сказати дещо, – а Техьона – тихо.

– Тоді скажи.

Сон замовк очікувально. Він бачив, що Техьонові некомфортно, і дуже хотів його заспокоїти, але він боявся інших рухів, окрім розкритих обіймів, у які юнак уже звик падати. Техьон сторонився чоловіків, і навіть Чимін і Сокджин, які приходили його провідувати чи не щодня, не наближалися до нього ближче відстані простягнутої руки.

Сон пам’ятав: коли Чимін хотів Техьона обійняти, у того трапилася панічна атака. Він забився в куток, затулився руками й пищав, як миша. У Сона волосся дибки стало. Чимін плакав. Сон став навколішки коло Техьона, розтирав йому руки й шепотів якусь заспокійливу дурню.

Не хотів, щоб таке повторювалося.

– Я дуже ціную, що ви робите. Ви прекрасна людина. Не хочу більше створювати вам проблеми, – урешті проговорив Техьон.

– Ти не створюєш проблеми, – заперечив спокійно Сон.

– Я б хотів повернутися додому, – наче й не почув нічого, продовжив Техьон.

– Що? Ні, ти хотів собі вени порізати, я не пущу.

Сон стрепенувся. Техьон здивовано підвів погляд.

– Не дивися так на мене. Ти тут у безпеці. Поруч Солькі й Мінсок, які люблять тебе. Тобі з ними, наскільки я розумію, комфортно. Не бачу причин повертатися до порожньої квартири.

Техьон облизнув губи. Сон склав руки на грудях.

– Мені однаково треба повертатися на роботу, – зробив другу спробу хлопець.

– Сокджин знайшов адміністратора. Чимін казав, що той порається. Крім того, ти боїшся людей. Чоловіків. Як збираєшся працювати?

– Так, але… Мені потрібно заробляти гроші, тож робота…

– Навіщо? Я ж маю гроші.

Сон виглядав здивовано й сердито водночас. Техьон розумів, що такої дивної розмови в нього ще не було. І що ця розмова геть не така, як він запланував.

– Ви маєте, але й мені потрібно…

– Техьоне, – Сон зітхнув і продовжив: – Я спілкувався з твоїм психологом. Він радив тебе не обмежувати, не пригнічувати твою волю, щоб… не травмувати зайвий раз. Але я не бачу причин, щоб ти повертався в свою квартиру. Ти, звісно, можеш, вона на тебе чекає, орендну плану я вніс. І на роботу можеш повернутися. Сокджин тебе прийме без жодних проблем. Але навіщо тобі це робити? Краще відпочивай, набирайся сил. Потім повернешся до навчання. А якщо буде складно після терапії, можемо організувати індивідуальне навчання, щоб ти не відвідував університет.

– Пане Сон…

– Техьоні, подумай.

…………………………………………

Техьоні подумав.

Подумав, що насправді він звідси нікуди йти не хоче.

Подумав, що потім буде гірше.

Подумав, що жити серед людей, яких любиш усією душею, – велике щастя. Але коли любов неправильна – велике горе.

……………………………………………………………

Сон обережно піднявся з ліжка, схилився й поцілував Техьона у щоку.

Вона була ледь колюча й тепла. Сон до такого вже звик.

Сон застиг на мить і подумав про своє життя. Своїх дітей. І Техьона.

Техьона в його житті стало так багато.

І насправді він не може сказати, що він проти.

Провів наостанок по Техьоновій щоці пальцями, посміхнувся легко й обернувся до дверей.

Там стояв Мінсок. Вираз обличчя був якийсь дивний, чужий. Сон такого сина не бачив ще.

До обличчя прилила кров, і Сон буквально відчував, як червоніє.

– Сок-і, я… Я можу пояснити, це просто…

– Усе нормально, – прошепотів Мінсок, прикладаючи пальця до вуст і вказуючи на Техьона. – Дивно трохи, але як уже є.

………………………………………………….

Чонгук зателефонував до Чиміна близько шостої. Звучав знервовано, але водночас так беззахисно й щиро, що Чимін вирішив не сердитися.

Натомість запросив хлопця до себе додому й тепер бігав по квартирі й прибирав футболки, які валялися коло ліжка, непомиті чашки на столиках у різних кімнатах, шкарпетки на підлозі. Чимін не любив прибирати, але хотів перед Чонгуком постати якнайкращим.

Протер пилюку, провітрив квартиру, замовив піцу на дев’яту годину.

Пішов у ванну почистився й поголився. Вставив анальну пробку. У нього давно не було сексу з проникненням, тож було трохи неприємно, але Чимін готовий був потерпіти. Він усе потерпить, аби лиш із Чонгуком.

Чонгук прийшов вчасно. Був блідим і засоромленим, але Чимін посміхався щасливо, хапав його за руки, тягнув у квартиру, садовив на диван. Він хотів, щоб Чонгуку було добре. Він зробить усе від нього залежне, щоб Чонгуку було добре.

І він робив. Спершу мінет. І коли Чонгук кінчав йому в горлянку, стогнав протяжно й куйовдив Чимінове волосся, юнак почувався щасливим.

Потім Чимін дозволив Чонгуку його трахнути. Він вигнувся в спині, відставивши гладенько виголений зад із пробкою, і заманливо глянув на партнера. Чонгук був червоним, наче рак, але збудженим далі нікуди.

– Фак, – тільки й промовив він і потягнувся рукою до Чимінових сідниць.

Трахав він не дуже обережно. Чимін думав, що трахав так, наче з ланцюга зірвався. І було боляче трохи, але й класно, ох, як же классно!..

Чимін собі допомагав рукою, надрочував свій член рвано й грубо, так, як Чонгук трахав, і схлипував від сили емоцій і фрикцій.

Подушка й простирадло було мокре від його слини, у повітрі стояв теплий і важкий запах сексу, в очах темніло, і Чимін був безсилий і щасливий. Він кінчав бурхливо, коліна ледь тримали його зад, а Чонгук ще трахав. Молода сила, подумав весело Чимін і заплющив очі.

Коли кінчив Чонгук, Чимін повалився набік і глянув хлопцеві у вічі. Розтягнув губи в легкій і водночас звабливій посмішці й запитав:

– Ну як? Сподобалося?

Чонгук мовчав і дивився Чимінові у вічі. Сподобалося – не те слово. Чонгук мав би знайти якесь інше, ємніше. Яке б включало: сподобалося, налякало, збентежило, обурило, окрилило. Але Чонгук волів зараз не думати.

Він зібрав усі сили в кулак і піднявся з ліжка.

– Ти куди? – не зрозумів Чимін.

– Додому, – хрипко мовив у відповідь Чонгук.

– Чому? Ти ж можеш залишитися в мене… – посмішка поступово зникала з його губів.

– Не можу. Не хочу.

Чонгук швидко натягнув свої труси й джинси. Знайшов светр, про футболку зовсім забув.

Чимін дивився на те, як хлопець поспішно збирається. В очах скипіли сльози, але він стримав їх. Пробував губи в посмішці знову розтягнути, але не виходило нічого.

– Маю йти, бувай.

За Чонгуком зачинилися двері.

У Чиміна розбилося серце.

……………………………………………………………………..

Він кожного разу перекроював себе.

Як прикро, що він не може себе перекроїти на жінку.

……………………………………………………….

Сьогодні Ім лишається ночувати в Хосока, і від того їй страшно.

Але Хосок її обіймає й цілує. І коли вона готує рамьон на двох, і коли накриває на стіл, і коли прибирає посуд у посудомийну машину. І коли вони сідають на ліжко й беруть ноут, щоб глянути якийсь фільм. Хосок її обіймає й цілує. А вона тане, збентежена, щаслива й натягнута, як струна – боїться, що це сон, що це ненадовго, що скоро це лопне, як мильна булька.

Але лежати в обіймах Хосока добре. Ім у них пригрілася й весь час ловить себе на думці, що посміхається.

– Ти знав, що Джин і Джун, ну, разом? – урешті запитала жінка, вивертаючись із Хосокових рук.

– Ага, – муркнув Хосок. Він підтягнув Ім до себе на коліна і поцілував у кутик вуст. Жінка зашарілася. – Джун прийшов до нас із Юнгі в офіс. Істерив, що закохався в твого брата.

– Блін, і Юнгі знав, а мені нічого не сказав! – обурилася Ім. Хосок пильно глянув їй у вічі. Попросив тихо:

– Давай ти не будеш згадувати Юнгі в кожній нашій розмові.

Він дивився їй у вічі. Ім якусь мить мовчала, а тоді сказала серйозно:

– Хосок-а, ми з ним просто друзі. Як… ти з ним. Чи з Джином. Чи Джуном.

– Так, я… я розумію, просто. Не згадуй.

– Гаразд, – Ім посміхнулася й сховала своє обличчя в Хосока на плечі.

Хосок гладив її плечі, цілував волосся, а на фоні йшов якийсь фільм. Здається, Ім ще ніколи не було так добре.

– І як ти це сприйняла? – запитав тихо Хосок.

– Не знаю. Нормально. Тобто… Мені дивно. Знаєш, я бачила, як Джин горнеться до Джуна. То сяде ближче, то рукою торкнеться наче непомітно. Я не звикла до такого. Він не поводився так із Юрі. Але він щасливий. Яка мені має бути різниця, із жінкою він щасливий, чи з чоловіком?

Ім зазирнула Хосокові у вічі. Він посміхався. Вона посміхнулася у відповідь.

– Ти добра, – промовив він їй на вухо.

Вона нарешті сповна усвідомила, що сидить на чоловікових колінах, йорзає на них, треться своїми грудьми в Хосокові груди. У промежині стало волого й гаряче.

Уявила собі Джина й Джуна в такій позі. Струснула головою. Не хотіла цього уявляти, не була покищо до цього готова.

А для Хосока готова була.

Він поклав долоні їй на сідниці. Стиснув їх. Схилився до губів і куснув нижню. Ім притиснулася до чоловіка ще сильніше.

– Хочеш мене? – запитав Хосок.

– Так, – прошепотіла Ім.

– Ім, давай без захисту? – запропонував Хосок.

– Я не приймаю пігулок, – жінка збентежилася.

– Добре, це добре. Давай без захисту. Тоді ти завагітнієш.

Хосок зазирнув їй у вічі. Ім, здається, забула, як дихати.

– Хосок-а, я щось не розумію…

– Хочу, щоб ти завагітніла, Ім-і.

– Навіщо? – збудження спадало.

– Ти казала, що хочеш стати мамою. Завагітнієш і станеш.

– Хосок-а, це так не працює. Я не… Ми ніби ж стосунки маємо, а ти не планував дітей узагалі, ти сам казав…

– Так, я знаю, що казав. Просто. Я коли подумаю, що можу тебе втратити, мені наче повітря не вистачає, дихати нема чим. Не хочу навіть припускати, що ти можеш піти від мене. Народи мені дитину й будь поруч. Я все для тебе – і дитини – робитиму. Просто. Будь поруч.

У Хосока були зболені очі, а в Ім розривалося серце. Вона поклала долоні на чоловікові щоки й глянула йому у вічі. Поцілувала в губи легким, якимсь скромним цілунком.

– Я люблю тебе, Хосоку, – сказала вона.