Де на тебе чекають

Діти заснули в його ліжку. Вони були виснажені, налякані і рвалися до Техьона, але Сон вмовив відпочити, почекати, до Техьона все одно не пустять.

У Солькі очі сльозами налилися. Мінсок її обійняв, а Сон ледь стримувався, щоб не заридати. Він знав, що вони бачили. Техьона.

… Голий, розпластаний на бетонній підлозі. Увесь у крові. Навіть волосся від неї злипле. Під кров’ю бурі синці. Один на грудях, коли правого соска, схожий на якусь химерну квітку. На шиї синці, схоже, від пальців. На животі порізи – кілька прямих довгих ліній. Дві доходять до промежини. Кров запеклася.

На обличчі синець на скроні. Коло рота й носа якийсь білуватий слиз. Сперма.

Сон пам’ятає, як ковзнув поглядом до таза Техьона. Ноги теж були скривавлені.

До горла підступила нудота.

А тоді в кімнату вбігли його діти. Мінсок закляк коло батька. Солькі кинулася до Техьона.

– Техьоні-оппа, оппа! – ридала дівчинка, штовхаючи юнака. Він не реагував. А вона штовхала і штовхала.

Коли Сон прийшов до тями, відірвав дочку від закривавленого тіла й узяв її на руки.

– Тихо, тихо, маленька моя, – шепотів.

Виносив її з кімнати, кликав за собою Сока, але той не реагував. Застрягнув поглядом на тілі юнака. Не плакав, не кричав, просто мовчав.

– Сок-і! – кликнув його Сон.

Передав дочку на руки охоронцеві й підійшов до сина. Син глянув йому у вічі. Погляд був холодний. Страшний.

– Їх не повинно бути, – сказав тихо. У Сона мурашки по шкірі пробіглися. Він обхопив Мінсока за плечі й повів із кімнати.

Сон, звісно, покарав охоронців, які пустили дітей у кімнату з Техьоном. Вони діти, вони не мусили переживати ще й таке.

… Він думав, що не переживе, що здохне, якщо з ними щось трапиться. А тепер вони вдома, у його руках, а в нього душа рветься на шматки, коли він на них дивиться.

Солькі тулиться до брата. Мінсок тримає її коло своїх грудей міцно-міцно, наче на світі нема, крім неї, нічого й він її не відпустить.

Сон причиняє акуратно двері своєї кімнати, мовчки сідає на підлогу й прихиляє голову до стіни…

Він посивів за ці кілька днів.

…………………………………..

Викрадачів він наказав прибрати.

Не тільки тому що вони посягнули на його дітей. І не тільки тому що вони те все зробили з Техьоном.

Ще й тому що їх найняла його колишня дружина. Матір Солькі й Мінсока.

………………………………………………………………..

Чимін сидів коло Техьона. Тримав його за руку. Хитався: вперед – назад, вперед – назад.

Техьон блідий. Змарнілий. Під очима темні кола. І біля скроні темний синець. З іншого боку зголене волосся – там рана, її зшивали.

У Чиміна волосся дибки від думок, що з Техьоном там ці три дні робили.

У Чиміна кров у жилах стигне, коли він уявляє, що цьому милому доброму хлопчику довелося пережити.

А діти, діти!.. Чимін знову схлипує, хоча, здавалося, він вже всі сльози виплакав…

Коли двері кімнати відчиняються, Чимін схоплюється й розуміє, що заснув у кріслі.

У палату зайшов Сокджин. У білому халаті на плечах, блідий і знервований, він відразу підійшов до Техьона.

– Як він? – запитав, навіть не дивлячись на Чиміна.

– Ще не прокидався.

– Що вони йому?..

– Катували. – Чимін закусив губу, щоб знову не заревти. Але очі зволожилися відразу. – Вони його згвалтували. У нього розриви. Зшивали.

– Виродки! – прошипів Сокджин, все ще просто дивлячись на Техьона. – Їх мусять посадити. Їх мусять!..

– Вони мертві, – прошепотів Чимін, і тоді нарешті Сокджин глянув йому в очі.

– Як?.. – самими губами.

– Люди пана Чжи знайшли їх. Вони почали перестрілку. І здохли. Здохли.

Чимін, здавалося, сам міг розірвати горло за дітей і Техьона. Коли він думав про них, коли уявляв, що… Перед очима стояла червона пелена наче. Міг учепитися в горло, міг видерти очі, міг розірвати щелепу. Він годен був убити!..

Чимін знав, що викрадачів убили невипадково. Чимін був радий. Єдине, що б йому хотілося, – щоб та мерзота помирала довго. Страшно.

– Що каже поліція?

Сокджин присів на іншому стільці, із протилежного від Чиміна боці. Закинув ногу на ногу. Ніколи не вважав себе кровожерною людиною, але коли почув, що ці… істоти мертві, відчув полегшення.

– Не знаю, якщо чесно. Я з ними не спілкувався. То адвокат пана Чжи. Я був тут. Пан Чжи подзвонив, що Техьона з дітьми знайшли, що його везуть сюди, от я теж сюди подався.

Надовго замовчали. У Чиміна з очей текли сльози. Він уже стомився їх стирати. У голові гуло.

Сокджин заплющив очі, але, видно, не спав. Запитав тихо:

– Ви давно знайомі?

– Ні, ні… – після тривалої павзи відповів Чимін. – Кілька тижнів насправді. Але з Техьоном і не треба довше.

Він посміхнувся по-доброму, глянувши в очі Сокджину. Сокджин посміхнувся у відповідь.

– Він якийсь… чистий. – Чимін сам собі кивнув ствердно. – Ти просто відчуваєш, що то твоя людина, – і все.

– Ви з ним… Зустрічаєтеся? – Сокджин почервонів. Але дивився просто у вічі юнакові.

– Ні, – і знову посмішка. – Ми просто друзі. Знаєте, коли не треба грати когось іншого, коли просто ось так, як ти є, – ось тоді найкраща дружба. Із Техьоном так.

……………………………………….

Сокджин подумав, що коли не треба грати когось іншого, коли просто ось так, як ти є, – це не тільки про дружбу.

Це ще й про любов.

Це про Джуна.

Йому б хотілося, щоб Джун був поруч, щоб Джун заспокоїв його, бо від самої думки про те, що з Техьоном зробили, ставало млосно.

А тоді він згадував, що в Техьона такої людини нема. І присягався собі, що буде поруч із ним, скільки знадобиться.

………………………………………………………….

Чимін подумав, що Техьон насправді має не тільки Чиміна й дітей своїми друзями.

Ось перед ним сидить Сокджин-хьон, який був готовий спершу заплатити викуп, а тепер оплатити лікування, палату й що завгодно, аби з Техьоном все було гаразд.

А ще є пан Сон.

…………………………………………

Він прийшов ізранку. Прогнав Чиміна додому відпочити, сказав, що той може кілька днів побути вдома. Коли прокинеться Техьон – бути з ним.

Чимін пішов, поцілувавши на прощання Техьона в щоку.

Сон дивувався таким інтимним виявам довіри, тепла, ніжності. Він до них не звик. І вчора, коли бачив їх у своїх дітей, і раніше – коли діти обіймали Техьона, коли Солькі над ним, закривавленим і безтямним, плакала, Сон був наче не в своїй тарілці.

Ось цього потребували його діти: тепла обіймів, і доторків, і цілунків. Уваги, розмови, відчуття, що ти потрібен чи потрібна. А він, батько, їм цього не давав.

Треба було їх втратити на ці страшні три дні, щоб усвідомити, що дорожчого за дітей він не має.

Сон сидів у краслі коло Техьона, дивився на нього й готовий був розплакатися. Від відчуття своєї провини, від любові й ніжності, якоїсь просто до самого нутра до своїх дітей. І до цього юнака. Який мало не помер, щоб йому, Сонові, очі розплющити.

Коли двері палати відчинилися, Сон обернувся. То зазирав його охоронець, питав, чи можна пропустити лікаря з відвідувачами.

– Так, звичайно, – відповів Сон і підвівся з крісла.

Відвідувачами виявилися Техьонові батьки. Матір худенька дрібна жінка. Миловидна, скромно вдягнута. Батько вищий, доволі кремезний, обличчям дуже схожий зі сином. Вони були років на 5 старші за Сона, але виглядали вкрай потріпаними. Переживали за сина?

– Добрий день! – привітався лікар. Особистий лікар Сона. Іншому він Техьона б не доручив. – Пане Чжи, це пан і пані Кім, батьки Кім Техьона. Я розповів якраз, що трапилося з їхнім сином. І чого він потребуватиме, коли прийде до тями.

– Дякую, лікарю О. Далі я сам, із вашого дозволу.

– Так, звичайно! Раптом щось потрібно, я у своєму кабінеті.

Сон стежив за батьками Техьона й те, що він бачив, йому не подобалося. Матір навіть не підійшла до синового ліжка. Батько став коло його ніг, сховав руки в кишені. Жував нижню губу. Ні сльозини, ні грама співчуття. Сон, такий дражливий, такий чутливий зараз, хотів їх струснути за барки.

– То ви хто будете? – запитав  виклично, як здалося Сону, батько Техьона.

– Техьона викрали з моїми дітьми.

– Аааа. А ви знали, що він педик?

– Що?..

Сон інстинктивно заступив собою ліжко Техьона, коли батько зробив крок до сина.

– Ну, підарас цей, шо з мужиками лягає. Того й вкрали, і дітей через нього. Ви думаєте, його гвалтували, як то лікар каже? Нєєєє, він сам ноги перед кожним мужиком годен розставити, бо то таке гріховне створіння, шо ви навіть не уявляєте собі!.. Ви б не дозволяли дітям із таким діло мати, це богу противно.

– Ви при своєму розумі? – Сон стиснув кулаки. Ледь стримав себе, щоб не вдарити по мармизі цього, цього…

– Я думав, що він помер, ми б тоді могли просто жити. А так ми мучимося кожен день, молимося, щоб бог прибрав його, щоб він свій гріх не множив.

– Ви, як не дай боже, таке з вашими дітьми трапиться, тож бажатимете ліпше їм смерті. Це страшно, якшо діти такими ото виростають. А сусіди скільки говорять. Та встидно було з хати де вийти, людям в очі дивитися.

Чоловік говорив і говорив, а жінка мовчки стояла коло дверей. Вона хотіла втекти й більш нічого.

– Геть.

Голос Сона був страшний. Тихий, лютий, гострий, наче криця.

– Шо?..

– Геть звідси! До Техьона не наближатися. Якщо я побачу вас десь поблизу нього, то більше вас ніхто й ніде не побачить.

……………………………………………….

Вони приїхали, бо подзвонили з лікарні. Так сказав лікар О.

Вони б самі ніколи не приїхали. Хіба побачити, що Техьона більше нема. Так подумав Сон.

……………………………………………………………..

А тоді почув якийсь звук. Писк. Рвучко обернувся.

Техьон пробував скрутитися калачиком, але численні голки й трубки не давали. Забої не давали.

– Техьоні… – Сон ступив на крок ближче й торкнувся плеча юнака. Той не зреагував.

…………………………………………

… Зуби зціпило, і він не міг від того розтулити рот. Щелепи нили, зуби могли, здавалося, розкришитися, але розціпити їх було несила.

Так, так, це він винен.

Чому він не помер?..

………………………………………………………….

Коли Солькі, Мінсок і Сон увійшли в палату Техьона, там уже був Чимін. Він зручно вмостився в кріслі поруч із ліжком і читав уголос.

Техьон лежав, утупивши байдужий погляд у стелю. На прихід гостей, як і на читання друга, він не реагував.

Солькі кинулася до Техьона, прихилилася до його щоки, поцілувала. Присіла скраєчку, взяла його долоню у свої, стиснула.

– Привіт, оппа! Я дуже скучила…

Вона шепотіла, боячись чомусь говорити в повен голос. Із її очей мимовільно потекли сльози.

Мінсок став поряд. Спершу просто стояв, а тоді поклав долоню Техьонові на лоб. Погладив.

Сон дивувався цій ніжності своїх дітей до по суті чужої людини. Теж підійшов до них. Поклав руки на плечі дочці й синові.

– Привіт, Техьоні, – сказав так само тихо, як і дочка.

Але Техьон не реагував.

– Він весь ранок такий, – мовив Чимін. Відклав книжку вбік. Привстав із крісла. Підійшов до дітей, поцілував у щоки спершу Солькі, потім і Мінсока.

Солькі не відпускала руки Техьона.

– От побачиш, Техьоні-оппа, ти видужаєш, ми тобі допоможемо, ми будемо поруч, – шепотіла вона, все намагаючись поглянути юнакові в очі.

– Чиміне, мені потрібні документи на торговий центр у Пусані. Я знаю, що дав тобі вихідні, але не міг би ти…

Сон хотів допомогти. Не просто хорошому, та незамінному насправді працівникові, а людині, яка переживає за друга. Як усе стрімко змінюється в його житті.

– Так, звичайно, пане Сон, – Чимін вклонився. Мінсок простягнув до нього руку.

– Давай книжку, я Техьону-хьону почитаю, – промовив упевнено.

– Гаразд, Сок-і, – посміхнувся Чимін.

Хлопчик узяв книжку, розгорнув на потрібній сторінці, присів у крісло і запитав:

– Техьоні-хьоне, я тобі читатиму, ти ж не проти?

Навіть якщо був проти, він мовчав.

Діти були в палаті. Сон сидів під нею.

Охоронець приніс каву. Сон її випив, хоч вона була абсолютно гидка. Пішов до лікаря О. Сказав, що вони заберуть Техьона до себе. Техьону потрібен не лише медичний чи психологічний догляд. Йому потрібен дім, сім’я. Сонова сім’я далеко не найгірший варіант.