Депресія та турбота

-У мене ніколи не було депресії. -сказав якось Женя на одному з підкастів.

Він й справді ніколи не відчував подібного. Майже завжди був усміхнений, веселий та щасливий, або злий чи навіть засмучений, проте це емоції притаманні кожній людині і ми відчуваємо майже весь спектор впродовж одного лише дня. Але депресія – ні. Можливо вона деколи пробувала наздогнати хлопця, зловити і затягнути в свої брудні руки, але Женя вміло ухилявся. До одного дня. Коли депресія не може доторкнутись до тебе довгі роки, то потім накриває з головою, просочується у кожну клітину мозку, у всі тканини тіла, заволодіває тобою цілком і повністю.

Спочатку йому здається що він захворів. Янович категорично відмовляється вставати з ліжка, посилаючись на «невеличку застуду, декілька днів відлежусь і все налагодиться».

Час проходить повз Женю так тихо й непримітно, що він збивається з рахунку. Скільки вже він на «лікарняному»? День? Три? Тиждень? Він практично не їсть, якщо вдається заснути то сон неспокійний та уривчастий. Він нічого не робить, не відповідає на повідомлення, не дивиться фільмів, не читає книги. Більшість часу хлопець сидить на підвіконнику та дивиться у вікно. На дворі також сумно. Холодна осінь прийшла неочікувано, моросяний дощ покривав столицю ось уже третій день, вітер здирав останнє жовте листя дерев, залишаючи гілки дерев голими та безбарвними. Здавалося, ніби життя повільно покидає столицю (як і самого Женю).

Десь на другий тиждень такого існування (життям це було назвати складно) Янович почув дзвінок у двері. Сили ледь вистачило щоб буквально доповзти до дверей та провернути замок. У дверному пройомі показалося занепокоєне лице, таке рідне і світле у цьому жахливому світі.

-Спартак?

-Женю, що ти.. Що з тобою? Давай я допоможу підвестися. -Спартак обережно обхопив Яновича за талію та спробував поставити на ноги, але той знову повалився на землю, тому Суббота підняв його на руки та поніс у спальню. Здавалося, що Женя нічого не важив. Він точно схуд на декілька кілограмів, вилиці здавалися такими гострими, а синяки під очима показували що їхній господар не спав вже декілька діб.

Спартак обережно посадив хлопця на край ліжка і сів навколішки перед ним, стараючись побачити хоч малесеньку іскру в здавалося б пустих очах.

-Женю, що трапилось? Роскажи мені, будь ласка. -в блакитно-сірих очах відображувалось занепокоєння і навіть… страх?

-Я.. я не знаю, вибач.

-Тобі немає за що вибачатись, все в порядку, зараз спробуємо тобі допомогти, еге ж?

Євген невпевнено кивнув.

-Сонце, коли ти останній раз нормально їв?

-Не знаю, декілька днів тому, чи може тиждень, я.. я не знаю. Я не хочу їсти. Я вчора їв печеньку.

-Печеньку? Давай ми краще замовимо твою улюблену доставку, окей? І наберемо тобі ванну, відпочинеш трошки.

-Добре, -врешті зітхнув Янович, -як скажеш.

Спартак наповнив ванну теплою водою та відправив Женю купатися, а сам зробив замовлення та став чекати вечерю. Коли пройшло вже близько сорока хвилин чоловік почав непокоїтись. Він легенько постукав у двері ванної кімнати:

-Жень, все добре? -тиша напружувала та лякала, проте через кільканадцять секунд все ж почулось сипле «угу» -Можна я ввійду?

-Так.

Суббота обережно зайшов до кімнати. Євген сидів у ванній обійнявши себе за ноги, його погляд був розсіяний та втомлений. Він все ж дуже сильно схуд, здавалося, що кістки вкриті лише тонким шаром шкіри, і страшно доторкнутись, щоб не зламати таке тендітне тіло.

-Як ти почуваєшся?

-Вже трохи краще. -голос звучав тихо та надломлено, відбиваючись від холодного кафелю та створюючи відлуння.

-Допомогти тобі?

Женя лише коротко кивнув. Спартак взяв до рук мочалку та налив на неї трішки гелю для душу. Кімнату наповнив приємний аромат кокосу. Суббота обережно торкнувся плеча хлопця і почав водити мочалкою, намилюючи тіло що ледь відчутно тремтіло під його пальцями.

-Ей, все в порядку? Мені зупинитись?

-Ні, ні, все добре.

Білявий чоловік продовжив процес. Він обережно розподіляв гель по всьому тілу час від часу питаючись чи все нормально. Він дуже боявся перейти невидиму грань, не хотів, щоб друг почував себе не комфортно. Коли він практично закінчив, пролунав дверний дзвінок, сповіщаючи, що кур‘єр вже на порозі.

-Мені потрібно забрати замовлення, впораєшся далі сам?

-Так, гадаю, і… дякую. -на його устах з‘явилась легенька посмішка, така змучена, що країлось серце, проте Женя усміхнувся, і це найголовніше.

Коли Янович вийшов з ванни, виглядав він вже трішки краще. Хлопець здавався таким милим та крихітним у своїй розтягнутій домашній футболці та піжамних штанятах, що хотілося сховати його від всього світу, захистити від любої небезпеки і зробити все можливе, щоб той ніколи не сумував. Вологі кучері плавними хвилями спадали на обличчя утворюючи м‘які тіні. Він сів на ліжко, де Спартак якраз розпаковував судочки з ароматними стравами.

Вечеря пройшла в абсолютній тиші. І ні, це не була та незручна мовчанка, що стається з не комфортними вам людьми, просто цим двом вистачало поглядів і випадкових дотиків, щоб почуватися в затишку. Після прийому їжі Женя виглядав вже трохи бадьоріше (по крайній мірі не був схожим на мерця). Він навіть декілька разів задоволено усміхнувся і все без останку дякував другові за допомогу.

-Не знаю, що робив би без тебе, Спартачку. -його посмішку м‘яко освітлювала лампа біля ліжка, поки Суббота збирав сміття в один пакет та вкладав хлопця спати.

-Не думай про це, головне – я тут, поряд із тобою. А тепер лягай спати, відпочинь трохи. Я завтра заїду до тебе перед лекцією. Двері відкрию запасним ключем. А, і ще.. якщо щось потрібно, телефонуй мені, окей?

-Дякую, мені, здається, вже краще.

-Надобраніч, сонце.

Женя гукнув чоловіка, коли той був уже в дверному пройомі:

-Спартак…?

-Так, все добре?

-Можеш… залишитись? Будь ласка.

Без лишніх питань Спартак відкрив шафу для одягу, де незмінно лежав комплект його піжамної футболки та штанів (він нерідко залишався на ніч, коли хлопці пізно засиджувались за обговоренням надважливих питань), переодягнувся й обережно опустився на ліжко поряд з Євгеном. Той лише підсунувся ближче, ліг головою на груди блондина та прикрив очі.

-Обіймеш мене? -тихий шепіт Яновича звучав гучним відоунням в голові. Спартак обережно пригорнув до себе хлопця, захищаючи від оточуючого світу. Хотілося сховати його кучерявого хлопчика від всіх і забрати всю біль на себе, шоб той не страждав. Але найбільше, що міг зараз зробити Суббота, це легенько гладити його по голові, перебираючи м‘які хвилі каштанового волосся і притуляти до себе тремтяче тіло. Спартак й не помітив як почав повільно провалюватись у світ Морфея.

Він прокинувся від тихенького схлипу. В кімнаті було темно і, провівши рукою по холодних простинях поруч з собою, чоловік зрозумів, що Жені тут немає. Суббота підвів очі і зрозумів, що хлопець сидить на підвіконні. Світло з вулиці ледь освітлювало його обличчя, по щоках котилися сльози.

-Котику, шо трапилось? -Спартак в ту ж мить підскочив з ліжка і згріб Яновича в свої обійми. -Тшш, тихенько, все добре, я з тобою. -переконував чоловік кучерявого, відчуваючи тремтіння тіла в руках.

-Мені приснився жахливий сон. -врешті вимовив Женя, стримуючи чергове ридання. -Я був на даху, зовсім один. І.. на мене такий смуток найшов. Я не міг контролювати своє тіло, ноги все йшли та йшли до краю. А потім… Потім я зробив ще крок, і саме в ту секунду з‘явився ти. Але було пізно. Я вже падав. Проте все трапилось не так швидко, я летів і летів, повз мене проносились поверхи будинку, але вони не закінчувались, я все ще падав. А тобі було боляче дивитись на це і… Спартак, я не хочу завдавати тобі болю! -сльози ринули з новою силою. -Я не хочу шоб це відбувалось зі мною, я хочу повернутись назад! -кімнату заповнило тихе ридання.

Спартак пригорнув Женю ще ближче, погладжуючи по спині:

-Це був просто сон. Ми все подолаємо, я допоможу тобі, обіцяю.

Суббота дивився у карі очі, повні сліз і серце країлось на шматки. Його хлопчик, його маланький хлопчик не має так страждати. Він допоможе йому, любою ціною. Скільки б не тривала ця клята депресія, він буде поруч.

Чи мислив Спартак раціонально в ту мить? Невідомо. Проте він веде Яновича в коридор, одягає на хлопця пальто, взуває його в білі кросівки, одягається сам та виводить Женю у під‘їзд.. Вони підіймаються  поверхами вище й вище, йдуть в повній тишині, яку кожен боїться порушити. Суббота тримає друга за руку, коли вони доходять до дверей даху. Євген починає тремтіти ще дужче.

-Ей, сонце, подивися на мене. -карі очі, повні сліз, підняли свій погляд. -Якщо стане зовсім нестерпно, скажи мені, підемо додому.

Янович легенько киває головою, і все ж ступає у відкриті двері. Свіже повітря освіжає легені, а від холоду поколює кінчики пальців. На обрії починають з‘являтися рожеві розводи, але столиця ще спить. Вже через якусь годину люди заповнять вулиці, а на дорогах з‘являться тисячі машин, які непримінно зіллються в години заторів.

Женя відпускає руку Субботи і робить крок, а тоді ще один, і ще. Він опиняється біля самісінького краю, в думках з‘являються спогади зі сну. В якусь мить йому навіть здається, шо він падає. Голова крутиться, дихання збивається, до горла підкатує паніка. Та раптом він відчуває сильні руки, що обіймають його зі спини. Тривога поступово відступає, серцебиття вирівнюється. Женя обертається до Спартака лицем та буквально падає в обійми чоловіка. Їм обом так спокійно, що хочеться розчинитись в цьому моменті, назавжди залишитись тут, в обіймах одне одного. На горизонті з‘являється перші промені сонця. Світло м‘ягко падає на лице білявого чоловіка, що викликає посмішку Яновича. Євген першим подається на зустріч і на одну коротку мить доторкається своїми устами до губ Субботи. Кучерявий хлопець в цю ж секунду відсторонюється, розгублено спостерігаючи за реакцією іншого. Спартак запускає одну руку в м‘які, каштанові кудрі, іншою обвиваючи талію хлопця, і затягує в тягучий, солодкий поцілунок.

Саме в цю мить, на даху будинку, під промінням ранкового сонця, вони щасливі. Напевно, далі на них чекають тяжкі випробування, але поки вони є одне в одного – вони впораються.

Від автора: Пишу фанфік вперше, сподіваюсь робота вам сподобалась🫶🏻 Якщо у тексті є лексичні чи граматичні помилки, пробачте.