день 11 — червопис 2022.

написано на червопис 2022 в твіттері: https://twitter.com/sun_will_rise_l/status/1536772986761531396?s=20&t=gD43ZplTEthaJCwkn2jyjw

похмурий ранок. блідо-синій світанок важкими обіймами опускався на фігуру в чорному, схожу в цьому світлі на химерний міраж. чоловік стояв, спершись на письмовий стіл, і здавалося, тільки торкнешся його, він одразу розтане — таким нереальним і навіть потойбічним він виглядав. пониклі плечі ніби тримали тягар всіх гріхів людства на собі.

запалені очі почервоніли, і Вільяму здавалося, що він ось-ось втратить контроль й не стримає сліз. але це було заборонено його особистим кодексом.

“я заклею своє серце кольоровим пластиром, посміхнуся й все мине.”

на блідому обличчі з’явилася суха посмішка — ніби сама смерть знайшла щось веселе у власній природі.

втягнувши тютюновий дим, Моріарті на кілька секунд затримав подих. і повільно видихнув нікотин, заплющуючи очі — насолоджуючись цією отрутою. насправді, не це вбивало його.

на душі бардак, а за вікном вже квітне бузок. життя таке чарівне й жорстоке. спотворене й прекрасне. тепле й брудне. він не міг пояснити, як усе це спліталося в цьому світі. як ця дуальність ще не розірвала його, Вільяма, на шматочки?

йому хотілося вибігти на вулицю й кричати, що є сил, лякаючи перехожих. йому хотілося закритися у себе в кімнаті і більше ніколи не бачити ані світла, ані людей.

а люди — такі дивні істоти. ми всі щось втрачаємо, а потім себе запевняємо, що, зробивши комусь боляче (і навіть собі), нам стане легше. проте легше все ніяк не стає.

він тонув в цих протиріччях, хотів вдихнути ще хоча б ковток повітря, але марно, щось тягнуло його на дно, не відпускаючи ні на мить. ця отрута змішалася з його кров’ю та зараз циркулювала судинами.

і куди б ти не направився, від себе не втікти, від себе не ізолюватися у темній кімнаті, що майже не пропускає світла. навіть променя буде достатньо, щоб відкинути тінь.

з ким в цьому житті й треба домовитися, а краще — подружитися, то це з самим собою. але це й найскладніше, бо саме ми краще за всіх знаємо про наші слабкості й бридкі сторони.

Вільям не стримав жорстко-іронічного смішка. о так, про свої огидні злочини він знає все.

“я заклею своє серце кольоровим пластиром, посміхнуся й все мине.”

— клянусь, я в порядку. — так він відповів би на занепокоєні питання Льюїса щодо його самопочуття. навіть, знаходячись в кімнаті наодинці, він не міг зняти маску. вона ніби зрослася з його шкірою.

ця отрута не залише його так просто. буде день за днем пожирати його душу й серце. перед цим зведе з розуму, змусивши задихатися від лякаюче реалістичних картин вбивств і крові-крові-крові на власних руках. одного дня він може взятися за ніж, приставивши лезо до сонної артерії.

ця отрута змусить його повірити, що його роль — каталізатор подій, головний злодій та нестерпний покидьок, в якого більше немає права любити й затримуватися в цьому світі довше, ніж він потрібен для їх плану.

а він не захоче противитися їй.