день 1

Ще 5 хвилин тому я думала написати щось по типу книги про моє абсолютно беззмістовне і цілковито відчайдушне кохання, але зараз думаю, що було б добре пов’язати це зі своїми переживаннями, які не зовсім то й і пов’язані з людиною, яка мені симпатична. Але біда в тім, що я не хочу писати історії по нас такими як вони є в реалі, бо тут все насправді досить буденно, тому що наскільки ж захоплюючими можуть бути стосунки студентки і викладача.

Гаразд почну з того, що ж привело мене до написання цього. Я вже досить довгий час хворію на тривожний синдром, хоча його мені його ніхто не діагностовував. Можливо в мене ще  й біполярний синдром, але це я точно не буду стверджувати. Пів року тому я познайомилася з одним чоловіком, який досить довго був для мене прикладом ідеальної людини. Ну розумієте, він своєю неідеальністю був в той самий час ідеальним. Зовнішність – ідеальна, характер- також, розум…. Я надихалася ним, коли мені було особливо важко, я згадувала ,що вчуся , щоб бути подібною на нього. Але зараз все змінилося. Я не розумію в який момент. Або розумію, але боюся признаватися собі. Я почала краще його дізнаватися, або він став більш собою, або навпаки менш собою, або це я змінилася. Я не розумію якою він мене бачить. Якою мене бачить його оточення, з яким я також почала більше спілкуватися. Ще зараз подумала, що можливо він змінився для мене, тому що я бачу як він спілкується зі своїм оточенням, і це відрізняється від того як він коли небудь спілкувався зі мною. Або щось таке трапилося в його житті після чого він захотів дистанціюватися від мене. Якщо так, то я його розумію, мені 17, йому на 20 років більше. Я навіть не повнолітня, але від цього легше не стає.

Я навіть не знаю чи хтось колись це прочитає, але якщо ви це читаєте, то, будь ласка, не засуджуйте мене. Мені дуже треба підтримка. Мені нема з ким про це поговорити.  Я рада знати, що хтось там мене розуміє і не буде давати свої «поради» або казати, що я просто мала-дурна дитина, в якої грають гормони.  А якщо ви все ж думаєте, що я мала-дурна дитина, то прочитайте ще це.

Я з дитинства росла зі своєю старшою сестрою. Між нами 7 років різниці. Так вийшло що моїх однолітків завжди було менше, тому я росла з дітьми на 10 років старшими. Потім в школі я завжди випереджала своїх однолітків на декілька років в розвитку, що призвело до того, що я думала, що всі в діапазоні 3х років від мого віку тупі і безамбітні ідіоти. (власне я і зараз так думаю, але я навчилася контролювати свої емоції і маніпулювати враженнями інших  людей про мене). Всерівно звучу як зазнайкуватий підліток, так?) так от… різниця у віці між моєю мамою і татом 7 років, до найближчої по віку кузини мені 4 роки. Мене завжди балували в родині, бо я наймолодша зі всього нашого покоління на маминій стороні( по татовій я ніц не знаю). Наша сім’я дуже освічена, хоча ніхто крім мами немає вищої освіти. Мій тато був так званим генієм-самоучкою. Він не вчився в університеті, а тільки закінчим технікум як зварювальним ( щось тип того). В 13 років він змайстрував мотоцикл з деталей, які виписував по одній по пошті. Батьки його потім сильно сварили, бо той потратив гроші , яких і так було в край мало  в ті часи. Він працював на газопроводі, і дослужився до звання головного інженера, крім того в нього було декілька патентів, і це все без вищої) я дуже ним горджуся. Ще з дитинства я пам’ятаю, що в нього в гаражі ( певно як 4 кімнати в нас в хаті) було багато всяких колбочок і мензурок, а всі стіни були списані хімічними і фізичними формулами. Я проводила багато часу з ним. З першого класу всім стало зрозуміло, що в мене математичний склад розуму. Ніхто не дивувався, коли я казала, що буду як тато. А ще він був чудовим прикладом того як з нами в майбутньому мають поводитися наші партнери. Він був хорошим чоловіком, не пив, не курив, не матюкався при нас зі сестрою, дозволяв висловлювати свою думку, наставляв якщо ми були не праві і ніколи не відмовлявся щось пояснити якщо щось не знали. Я у всьому брала з нього приклад. Я навіть зовнішнього на нього подібна. Думаю що ви вже зрозуміли, що я не просто так говорю це все в минулому часі. Тато помер, коли мені було 7. Після майдану в 14 році, він захворів. Щось з мозком сталося. Він більше не міг так легко розвязувати ті свої математичні задачки, або просто через страх війни в нього почалися панічні атаки і тривожність , а в 2014 самі розумієте, ніхто депресію хворобою не вважав, а особливо сам тато, якому вже тоді було 47. Того дня, то був понеділок, я бачила тата на подвір’ї, він як завжди усміхався, про щось говорив із сусідом. Він побажав мені удачі на уроці фортепіано, і я пішла. Коли я повернулася, мама сказала збігати за татом до сусідів, щоб йшов вечеряти. Сусід сказав, що він давно від них пішов, так я і передала мамі. Вона пішла шукати його в гаражі. І знайшла. Він висів на дроті підвішаний  до дверного пройому.  Щоб через них пройти треба було пригнути голові людині середнього росту. Там навіть під ноги нічого підставляти не треба. Я бачила його на колінах в мами. Потім мене вивели сусіди і ми із сестрою декілька днів ночували в них. В той час я вперше прокляла бога. Думаю можна вважати, що відтоді я виросла, бо дитинства в мене більше не буде. Літом мама почала пропадати на вічних заробітках. Декілька років тому вона відкрила квітковий магазин, як вони з татом колись мріяли. Через війну бізнес йде вельми кепсько, але гріх жалітися. З 13 років літом я працюю там. Я ніколи за все своє життя не проводила літа просто безтурботно з друзями. Я завжди вчуся або працюю. Та й всі мої друзі старші на років 5-7 мінімум, бо діти- тупі . B своїй сім’ї я займаю місце розуму. Коли виросту хочу повністю забезпечити маму на безтурботну старість. А тато… хоч я горджуся ним, але я його ненавиджу. Я ніколи не буду мати дітей, бо відчуваю, що проблеми з ментальним здоров’ям, які передалися мені від нього передадуться і моїм дітям. Тому моя мотивація жити – це гроші. Я ніколи більше не буду бідною. Я не буду рахувати копійки, щоб купити мамі квітку, або кукурудзяні палички, які вона так любить.

Ще варто сказати про сестру. Вона також постраждала. Ми дуже подібні. Обоє маніпулюємо людьми, але в їх очах залишаємося лапочками. Я багато чому навчилася в неї. Ми часто сваримося, але вона єдина на кого я можу спертися, коли в мене починається панічна атака. Я дуже сподіваюся, що я її не лякаю, тому що коли Валентин почав віддалятися , мій настрій дуже непередбачуваний, і я стаю токсичнішою.

Гаразд вся ця сповідь була, щоб ви зрозуміли бекграунд, чому мені подобаються старші чоловіки. Мені не вистачило їх прикладу в дитинстві, вони розумні і на них можна  покластися. Мені важко. Я визнаю, що надто багато від себе очікую, але в мене просто нема нікого крім себе. Та й такє.

Ваша Т.