День шостий

Ось і минув ще один не довгий день, плани на сьогодні – зорі
Вечірна ніч, була прохолодна з приємним вітерцем. Вийшовши в сад, я склала в кілька шарів ковдру та постелила її на мокру траву. Поруч стояв засіб від комарів, але напевно він сьогодні не знадобиться. Вже виднілися перші яскраві проблески. По дворах гавкали собаки, жалібно просячи погуляти в ночі. Накинувши на себе ще одну ковдру я вляглася, та почала вдивлятися в незвідану далечінь. Одна, дві, три, чотири, десять, п’ятнадцять. Стало вже не порахувати небесних світил. Чорні листя дерев приємно похитувалися, створюючи трохи сумну атмосферу. До дорослого життя можна було дотягнутися рукою, але таке бажанне минуле відпускати не хотілося. Ось так розриваючись я висіла на ниточці, під назвою життя. Цієї ночі все нагадувала про нього. Вільяма.
Подібна ніч, ми притулилися один до одного від холоду і вдивляємося в трохи морозне небо. Молочний Шлях, м’яко робив дугу посеред неба. Мільйони, ні мільярди зірок, оточили нас, не даючи змоги відвести від себе очей. Побачивши падаючу зорю, я змогла відірватися та подивитися на Ліама, якій зачаровано дивися вгору. Виднілися обриси обличчя, очі палали від сяйва, пухкі губи були в подиві привідкриті, а з кудрявим волоссям ніжно грав вітерець. Бажання загадане в ту мить так і не виконалося, чи то світ так вирішив чи в ту мить не падала зоря.
Ніч була чарівною, було лише єдине “але”. Самотність. Яка зжирала з середині, шматувала мозок і нутрощі. Ніколи не думала, що саме це вбиватиме.