День другий. Ковдра

Маруся народилась в маленькому селі на Луганщині поряд з Провальським степом. Там завжди було тихо і спокійно, особливо взимку — люди, які не мали роботи в городах та садах, займалися хатніми справами та рукоділлям.

Бабуся Марусі в’язала найрізноманітніші речі більшу частину часу. Вона щиро намагалась навчити цьому й онучку, але активна дівчинка ніяк не могла впоратися зі спицями, нитками та схемами. У неї завжди в руках все плуталось, розліталося по всій кімнаті та рвалось. Тому вже за годину намагань Маруся кидала все та йшла малювати. Це в неї завжди виходило добре: її навіть взявся навчати місцевий дяк, розгледівши її талант та любов до цієї справи.

Літо подобалося Марусі набагато більше від зими, бо в цю пору року завжди був рух, завжди були якісь справи: господарі виводили худобу на пасовища, займалися землеробством, доглядали за птахами. Останнє здавалось Марусі найскладнішим — гуси чомусь не любили її і часто ганяли по двору, а то й по всьому селу. Кусалися вони дуже боляче, але дівчинка ніколи не жалілась на них — їй не хотілося, щоб якийсь поважний гусак через неї опинився на “ешафоті”.

Батьки Марусі ще рано вранці їхали в районний центр на роботу, дід та баба поралися по господарству, а тому дівчинка залишалась сам на сам. Вона могла робити все, що її захочеться. Іноді вона ще на світанку йшла з пастухами на пасовища, щоб доглядати корів та слухати до самого вечора історії старців про непопулярну сторону життя в Союзі. Коли біль від пережитого піднімався до самого горла — пастухи починали співати пісні, ніби це могло загоїти їхні рани. І в такі моменти Маруся починала трохи незграбно, але зі всією душею танцювати під музику навколо, бо це завжди викликало у всіх посмішку. Люди навколо плескали в долоні й сміялися — і це було головним в той момент.

Та більш за все Маруся полюбляла ті літні вечори, коли дід вчив її їздити на конях. Спочатку біля конюшні, а потім — в самому степу. Разом вони добиралися навіть до Королівських скель і, треба сказати, захід сонця там був просто неймовірно чарівним.

Настільки, що він назавжди відбився в її пам’яті.

***

Безтурботне дитинство Марусі залишилось десь позаду. Вона виросла, склала іспити та залишила рідне село, щоб вступити до Києва і там навчатися на художницю.

В день її від’їзду майже все село прощалось з нею. Пастухи проходили повз її хати зі своєю худобою і обов’язково вітали її зі вступом, говорили слова підтримки та обіцяли до її повернення пригадати ще більше нових цікавих історій. Продавчині з магазину, які “секретно” від Марусиної баби продавали їй цукерки, сухарики та чипси, бідкалися, що тепер їх продажі значно просядуть. А сама баба Марусі подарувала їй чудову в’язану ковдру та новенькі спиці — перше для теплої зими, друге — на згадку про стару з надією, що онучка все ж таки долучиться до цієї шляхетної справи.

І всі обіймали Марусю та казали, що будуть чекати на неї взимку.

Але тієї зими Маруся не повернулась додому — вона брала участь в  Революції гідності. Вже колишня дитина допомагала людям навколо чим могла — ділилась їжею, бігала купувати ліки та зносила всі свої теплі речі з гуртожитку, аби допомогти людям, що стояли поруч з нею за свободу їхньої держави.

Було холодно, було страшно, але всі історії про Союз, які вона чула з самого дитинства, не давали їй здатися та піти додому — вона надто добре пам’ятала, до чого приводить життя під окупацією. І вона не хотіла, щоб це повторилось. Тому як би страшно не було, як би холодно не ставало з кожним днем, вона не йшла. І люди навколо також.

І це було найкращим її рішенням, бо згодом, саме на Майдані, Маруся познайомилась з Катериною. Одного дня дівчина просто підійшла до неї і сказала:

– Маєш чудову ковдру, – і на мить розгублена Маруся розгорнула її, запросивши обійнятися, щоб зігрітися разом. Бабусина ковдра дійсно була дуже тепла, і Катерина відмітила це з особливим захватом, а потім викрутилась трохи в обіймах і дістала зі свого рюкзака термос з гарячою кавою і два одноразових стаканчики:

– Пропоную випити за знайомство.

– Та ми ж незнайомі…

– Я — Катерина, – дівчина знову почала крутитися під ковдрою, щоб змогти не впустити термос зі стаканами та зручно протягнути руку. І Маруся, спостерігаючи за цією метушнею, не змогла не посміхнутися — вперше за дуже довгий час.

З тих пір вони були нерозлучні.

Катерина виявилась студенткою медичного зі старших курсів. Вона надавала першу медичну допомогу постраждалим та сміливо йшла вперед, на лінію зіткнення з “Беркутом”, щоб забрати важко поранених в тил. Маруся допомагала їй, чим могла — носила воду та ганчірки, подавала ліки та інструменти. Всі жахи тієї зими вони перенесли разом, як і разом вони зустріли перемогу всього українського народу — на Майдані, загорнуті в ковдру, яка вся вкрилася жахливими червоно-чорними плямами, і з гімном України на вустах. 

***

Тепер, після стількох років, тримаючи в руках ту саму потягану ковдру, яку дівчата так і не змогли відіпрати, всі події минулих днів згадуються ніби з минулого життя.

Щасливе дитинство Марусі не просто закінчилося тієї зими. Його розбомбили, розстріляли, знищили. Росіяни прийшли в Україну, на її рідну Луганщину, та принесли з собою горе та війну. Її рідне село, мала Батьківщина, палало під ногами ворогів. Її дитинство та добра частина її життя палали разом з ним.

Єдине, що в Марусі залишилось з того життя — ковдра, яку їй подарувала бабуся на прощання, щоб вона не мерзла тієї зими, та дві спиці, якими вона так і не змогла навчитися в’язати від бабусі за її життя.