Насправді початок цього фф я написала іще два роки тому й тільки зараз повернулась і зрозуміла, що хочу повністю переписати половину тексту. Перша глава містить у собі те, що було написано давно, хоч і з кілотонною правок, тому вона може здатися трохи дивною при прочитанні. У другій і третій все вже буде нормально тому, прошу, якщо теги зацікавили, дайте цій роботі шанс.
Кроспост з ао3.
Дежавю
від RiriВулицями Окінави тинялась нічна тиша. Годинник на телефоні показував 4ту ранку. Дорогами подекуди проїжджали поодинокі машини. Здавалося, що Каору був єдиним, хто не спав зараз, бездумно гортаючи чарти аппстору, де наразі можна було знайти тільки низькопробне сміття, зроблене заради швидкої наживи на рекламі або найнуднішу гру, яка вб’є ваш час без будь-якої насолоди. Попри все, він натискає на кнопку завантаження і відкриває якесь кляте “2048” та грає. Очі вже боліли від сухості на пару з яскравим екраном, але продовжували слідувати за кольоровими цифрами, що рухалися у різні сторони, вже вкотре заповнюючи поле, адже Каору навіть не намагався: лише бездумно змахував пальцем по колу, намагаючись цим змахнути все, що крутилося в голові останні 3 тижні. Лише б не думати.
На столику лежали напівпусті блістери із заспокійливими та снодійними, уже давно без води — вона була не потрібна після скажених кількостей випитих таблеток: у звичку ввійшло ковтати їх насухо. Одну за одною, безрезультатно. Непрохані почуття, попри седативи, знаходили спосіб повернутися і далі грати на нервах, ніби на зламаній скрипці.
— Карло, о котрій найближчий будильник? — монотонно промовив він, коли черговий рух на екрані нагадав йому про роботу.
— До наступного будильника (восьма тридцять) залишилось 4,5 години, — відповів йому вже звичний голос.
“Прекрасно”, — подумав Каору, наперед відчуваючи головний біль завтрашнього пробудження.
Сильніше його хвилювало тільки те, яким чином він змусить себе працювати, адже тепер уся робота була віддаленою та монотонною. Останні кілька тижнів він ряд за рядом складав коди на замовлення, замкнувшись удома. Що б він не зробив, рука просто не підіймалася взяти пензля, бо кожна лінія виходила кривою і хиткою, навіки вписуючи чорнилами кожен недоречний рух пальців, кожне тремтіння в кисті. Можливо вони й не були помітними звичайним людям, але сам Каору бачив ці нерівні краї, і вони відбивалися електричним шоком у кожному м’язі його рук. Ніщо в усьому проклятому житті не змусило б його здати таку жахливу роботу: нічим не кращу навіть за перші його спроби, котрим вже десятки років. Вона була огидно неідеальною, і гірше було тільки те, що і наступна неминуче ставала ідентичною. А все тому, що він, як останній придурок, просто не може заспокоїтись. Та, чорт забирай, все не так погано, щоби аж настільки їхати дахом! Ніхто не помер, гроші всі на місці, є що їсти й пити, дім теж цілий! Що ще треба, аби нормально існувати?! Але скільки б він себе в цьому не переконував — паралельно писав у контактній інформації, що бере безстрокову перерву в проведенні шоу, а потім і в замовленнях у цілому. На превеликий жаль, гроші на деревах не ростуть, а отже не працювати опцією не було. Ось тому Каору вже котрий день підряд набирає текст на клавіатурі свого ноутбуку, повністю збиваючи будь-яку дисципліну та режим дня. Чим більше він працює з дому, тим частіше він пропускає будильники, а разом з тим просто засинає за столом на власній клавіатурі.
Лунає приївшийся до нудоти рингтон. Голова болить, як і очікувалося. Сили підвестись не знаходилося, тому з ліжка Каору підняла лише якась примарна сила волі й банальне розуміння, що дедлайни на проєкти існують.
На ослаблих ногах, він рутинно поплівся у ванну, щоб як завжди облити себе льодяною водою в надії, що вона магічним чином надасть йому сили почати цей черговий бридкий день. Майже рефлекторно він приклав до обличчя рушник, притискаючи його у жалюгідних спробах перебороти головний біль. Наступною на черзі була темна кухня із намертво закритими фіранками та пустим холодильником, що вкотре нагадував про необхідність замовити продукти, адже бажання виходити в магазин не виникало вже давно.
До болю гучний звук кавомашини прорізав повітря, готуючи чергову чашку темної гіркої рідини. Тим часом Каору врешті смажив щось на плиті, утомлено просячи Карлу запустити таймер на 10 хвилин. Десь за вікном проїжджали машини, а з вулиць вже доносилися то розмови, то суперечки, на які Сакураяшікі лише тяжко зітхав, свердлячи стіну поглядом у повній прострації. Недосип паралізував свідомість допоки його не зміняла тривога. У голові вже попросту не залишалось місця думкам. Лише всепоглинаюча порожнеча циркулювала через тишу, витісняючи будь-які згадки про події минулого та майбутнього. Та руки все одно дрібно протряхувало, хоч усе нібито й пройшло…
Уже 3тю хвилину трезвонить сигнал таймера. Каору розчаровано ставить тарілку з чашкою на стіл і насилу береться за “найголовніший прийом їжі”. Кожен шматок встає поперек горла, змушуючи наповну відсмакувати свій черговий провал. Так, він умів готувати, але не смачно. Усе, що виходило з-під його рук здавалося бездушним та ніяким. Як прикро, що його стандарти стали завищеними ще роки й роки тому. І як болісно було розуміти, що саме час їх викинути в сміття й звикати до смаку своєї абсолютно мертвої їжі й до того, що їсти це жахіття доведеться на самоті. У голові одразу сплило кілька чиїхсь жартів про дані страви, ось тільки поряд вже нікого не було і ніхто більш не посміється по-доброму і не зготує щось нормальне на сніданок, розказуючи при цьому про те, що їжа — не просто набір продуктів скинутий в сковорідку, а й відчуття, які в неї вкладають.
Ось нащо він це згадав…
Відсунувши напівпусту тарілку подалі, Каору допив каву й поплівся далі по своєму дню бабака, паралельно згадуючи де вчора залишив навушники. Ця ранкова тиша безбожно різала його неіснуючим ножем, щосекунди посилюючи необхідність себе заткнути.
Врешті, Сакураяшікі сідає за робочий стіл та вмикає перше, що спало на думку. На нього чекає величезний файл з недописаним кодом, котрий треба перевірити й здати сьогодні.
Вулиці міста лише продовжували оживати. Повітря повільно нагрівалося, навіть не зважаючи на підвищену хмарність. Прогноз погоди показував ймовірності дощу вночі. Час поволі хилив до першої години дня.
“Якщо і цього тижня він хоч десь не з’явиться…” — роздратовано думав Коджіро вже вкотре миючи одну і ту саму склянку, — “…то я просто виламаю йому вхідні двері в домі”.
Іще пару тижнів тому він хоч якось розумів ситуацію і час від часу бачив ім’я Каору Сакураяшікі десь серед оголошень чи новин, але зараз… нічого. Абсолютно нічого. На “S” теж нічого. Він просто зник звідусіль і певно сам усесвіт жодного уявлення не має де його шукати.
“А як і там його не буде, то доведеться писати заяву в поліцію”, — завершив свою думку він.
Вже котрий день йому доводиться провести у повному нерозумінні й розгубленості. На кожен дзвінок — одна відповідь: гудок і скинутий виклик, в усіх соцмережах — повторне повідомлення про блокування, на дзвінки та стук у двері — нуль реакції. Скільки вже разів він проклянув і той день, коли це взагалі сталося, і свого друга, який просто зник, не залишивши жодної можливості зв’язатись із ним, і себе, бо не помітив хоч якихось передвісників чи не пішов за Каору, коли той ледь не розбив двері на виході. Коджіро вже просто гадки не мав куди йому себе подіти. Він прекрасно розумів, що усі теперішні події це — абсолютно ненормально, але, чорт забирай, він нічого не міг вдіяти! Постійне хвилювання потроху просочувалось в його дії, дратуючи при цьому до нестями. Кожну вільну секунду займали сумніви й питання “він хоч живий там?”, котрі з поганого жарту перетворювались на реальну ймовірність…
Більше непокоїли лише припущення про те, що зараз коїться у голові Каору і до яких наслідків воно може призвести. Усі найтемніші спогади зі старшої школи були пов’язані саме з цим.
“Враховуючи те, що цей придурок творив тоді…” — тихо промовив Коджіро сам до себе, — “…що він може наробити зараз без остраху уявити надзвичайно складно”.
Пролунав брязкіт столових приборів.
“Щоб тебе чорт побрав, Каору”.
Нанджо щиро кохав і не всерйоз кинуті образи, і зухвалу всмішку, особливо — рідкісну радісну посмішку — усе в Каору, окрім цієї ідіотської звички мовчати, коли варто говорити. Він завжди тримає усе в собі аж допоки у нього не починає їхати дах і думки заповнюють божевільні ідеї, що призводить до ризикованої, безстрашної поведінки та травм. А найголовніше, що робить він це бездоганно. Ніхто, чорт забирай, не зможе передбачити неладне за його ідеально вибудованим фасадом! Щось дізнатись можна лише по цим клятим наслідкам…
Ось і зараз залишалося тільки молитися, щоб вони не були занадто трагічними. На те, що Каору неочікувано повернеться й, врешті, розкаже про хоч якісь зі своїх переживань, марно було й чекати.
Коджіро залишалося лише сподіватися на примарне десяте з чудес світу й на те, що з його коханим придурком хоча б фізично усе гаразд…
Хмари на небі все сильніше загущувались, остаточно виштовхуючи Сонце за обрій. У вікнах будинків одне за одним вимикалось світло. Вулиці знову заповнювала мертва нічна тиша, на заваді якої був, хіба що, стрімкий шквал вітру. На межі між повною темрявою та світлом стояв екран ноутбука, полінований кольоровими рядами тексту. Внутрішній вентилятор тихо гудів, перериваючи бридку тишу, яка за цей час просочилася у кожну щілину кімнати.
“Ніби працює…”, — тихо промовив Каору, не чуючи себе за шумом з навушників.
В них цілий день щось грало на максимальній гучності, глушачи будь-які зародки думок ще на корені. Від кожного звуку, набутий за ці 14 годин, головний біль посилювався, а повіки ставали важкими, змушуючи укотре відмахуватися від сну. Він щойно прокинувся після 4х годин відрубу на власному столі, куди ще знову спати? Тим паче треба здати замовлення, яке чудом було завершено і ще більшим чудом пройшло усі перевірки.
Пара натисків клавіш і файл відправлено, а камінь відповідальності скинуто у воду.
Але, що далі?
Кожен клятий день він лише спав, їв, працював і пів ночі неврозно лежав у своєму ліжку аж допоки його організм здасться і тупо відключиться від нестачі енергії, а серце, врешті, припинить перевищувати швидкості та норми, указані йому медициною. І сьогодні, чорт забирай, те саме! Тільки-но навушники відкладалися, зникав і бар’єр між тишею, котра одразу ж охоплювала думки, міцно хапаючи його за горло, не дозволяючи зробити повного вдиху. У роті сохло, а голова боліла усе сильніше. Та десь глибоко всередині, замість всепоглинаючої тривоги, уперше за весь цей проклятий місяць, з’явилося щось інше, набагато сильніше.
“Ні, мене це, сука, дістало”, — нарешті в думках сплило щось окрім тих сцен, — “досить вже сидіти й жалітися як усе погано!”
“Нічого ж не сталося”, чи не так? “Треба просто забути”? “Нічого про це думати”?
Та чхати на все! Йому що тепер, до кінця життя сидіти й тонути у цім болоті? Так — люди йдуть, але це — не кінець світу! Це ж лише нова глава у житті! Так! Точно! Пора щось поміняти! Ні, навіть не це… час почати все наново! Може переїхати в інше місто? Чи одразу в іншу країну? Ще й рід діяльності можна змінити! І взагалі, кажуть, що з кар’єри треба йти на піку, тому які ще питання? Перший крок і так уже зроблено…
На ноутбуці були відкриті карти та сайт із квитками, а в голові точився вибір між безліччю країн світу. Ось тільки рішення прийнятим не стало. Занадто вже багато опцій, треба усе ж трохи подумати.
Від передчуття змін настрій потроху покращувався, а енергія, котрої вже давно ніхто не бачив, стрімко поверталася. Хотілося чогось грандіозного і божевільного, як перші ночі літніх канікул у старшій школі. У пам’яті свіжіли спогади про тогочасні розваги. Що вони тільки не витворяли: від “Правди чи Дії”, з максимально схибленими “діями”, до нелегальних походів у бари, де їх так ні разу й не зловили, звісно ж усіх привілеїв клубного життя, і аж до проїздів кудись за місто чи в гори, де легше було вбитися, ніж йти прямо. Але кожна така “пригода” починалася з компанії людей без гальм та дешевого алкоголю в неправославній кількості. І, чорт забирай, зараз це здавалося найкращим часом в усьому його житті. Свобода тоді штовхала вперед, позбавляючи непевності та відповідальності. Думки в такі моменти завжди були порожніми, а дихати було настільки легко, що навіть дешеві сигарети не збивали ритму, залишаючи по собі лише ейфоричну гіркоту в роті. Свідомість блокувала будь-який біль, переводячи його в ще більшу насолоду.
Саме тоді, коли вони всі, мокрі й в багні, п’яні до вертольотів, зі здертими ліктями й колінами та пошарпаним одягом, курили найдешевші вітчизняні цигарки. За одну ніч могли спокійно випалити пачку, а потім забути аж до наступної гулянки.
Коли вони востаннє так відпочивали після випуску, вся компанія взагалі прокинулася в різних містах. У дорослому ж житті про таке можна тільки мріяти: ледь не кожного дня щось стає на заваді.
Але не зараз. Як тоді такі збори були початком чогось нового, так і тепер. Компанії, на жаль, поряд не було, зате алкоголь був не таким жахливо неякісним, як у ті часи.
З легким скрипом відчинились дверцята на шафі, відкриваючи вид на колекцію пляшок із різноманітними напоями. Каору, чесно кажучи, було абсолютно начхати, що зараз пити, тому він просто витягнув одну з багатьох невідкритих пляшок і поставив її на стіл. Наступної миті він просто відкрутив кришку і зробив пару ковтків — не церемонячись, прямо з горла. Усе як тоді, коли на стаканчики грошей не вистачало. Приємне печіння пройшлось по горлу разом із неважливим смаком. Суть вживання зараз в абсолютно іншому: треба було якнайшвидше затьмарити свою свідомість.
“Тільки “Мальборо” золотого не вистачає”.
Так, тоді він навіть мав улюблену марку сигарет.
Облишивши пляшку на столі, Каору взувся й пішов у найближчий цілодобовий магазин.
На вулиці вже котру годину світили ліхтарі. Останні вікна житлових будинків заповнились пітьмою. Тротуари та дороги опустіли. Лише нещасні співробітники цих святих магазинів каторжно сиділи на місцях, намагаючись не заснути.
— Доброї ночі, — привітався він, підходячи до каси з пустими руками, — можна пачку “Мальборо” золотого, будь ласка.
— Документи, — чи то твердо, чи то виснажена відповіла йому касирка.
“Що, пробачте?”, — першим ділом майнуло в думках Сакураяшікі.
Як давно він не чув цієї фрази, але вона так наближала до тих часів. Десь у підсвідомості відбивався булий адреналін, коли документів і справді не було, а аби щось придбати доводилось тинятися по різним магазинам, у надії, що десь-таки продавчині буде начхати кому продавати.
Та зараз Каору лише протягує дівчині за касовим апаратом свій паспорт. Так, на щастя, він його взяв. Після чого йому спокійно пробивають пачку сигарет і запальничку, яку він ледь не забув взяти.
Уже по приходу додому він прочиняє вікно, робить пару ковтків спиртного, ставлячи пляшку на підвіконня, і врешті запалює сигарету та вдихає цей гіркий дим. І здається, що нічого кращого в житті немає.
— Куріння є шкідливим для вашого здоров’я, — пролунав голос Карли, ніби остання нитка між Каору та навколишнім світом, — особливо не варто цього робити в приміщенні.
Та йому було начхати. Усе вже позаду. Усе вже не важливо…
Час ішов, а пляшка все пустішала. Будь-які залишки здорового глузду покидали організм. З кожною секундою його сильніше тягло на вулицю. У крові разом зі спиртом текло непереборне бажання прокотитись десь на розбитих дорогах, позабувши геть про всі небезпеки. Десь у файлах телефону лежав куплений квиток кудись далеко, датований початком наступного тижня.
І ось за ним вже замикаються двері. На нічному небі жодної зірки. Вітер посилювався з кожним поривом, передвіщаючи наблиз дощу. Тиша довкола була мертвішою за кладовище, але вже анітрохи не тиснула на вільну свідомість Каору. Сам він лише гнав знайомими вулицями із шаленою швидкістю. Повітря зачіпалось за світлі пасма і легку тканину одягу. Він ніби птах, який летить десь у небі, не тривожачись абсолютно ні про що. Голова поволі починала паморочитись від кількості випитого спиртного, кидаючи його у стан ще більшої ейфорії. Сьогодні все було не як зазвичай. Звичного голосу його асистентки теж не чутно: скейт уже котрий тиждень був розрядженим. Перед ним лиш дорога та пам’ять його тіла. Проте чи достатньо її?
Попереду різкий поворот, а він усе більше розганяється. Ні за яких обставин Каору б не став цього робити… окрім сьогоднішніх. Що може піти не так? Увесь світ в його руках!
Та ось дошка висковзує з-під підошв, а баланс цієї ж секунди розчиняється у небутті. Шкіра на руках бридко проїжджає по асфальту, залишаючи на тілі рани. Десь у глибині зароджується відчуття, що з його лівою ногою щось не так. Попри все адекватне у світі, Каору не підводиться і не проклинає цей поворот. Навпаки, він лише лежить та сміється. Неприродньо, майже істерично сміється, вдивляючись у темне небо над собою.
“Саме так!” — лунає в думках, уже вкрай затьмарених дурними спогадами.
Чорт забирай, який він зараз щасливий!… правда ж?
Усе-таки звівшись назад на ноги та підібравши скейт, який від’їхав на метрів так 10 від нього, Каору поплівся далі. Йому було чхати куди йти, він жив тут і зараз, насолоджуючись останніми моментами в цьому місті. Попереду — великі зміни, у які зовсім не хотілося вступати з незавершеними справами. Саме тому відірватися треба більш ніж на повну.
Минула година, потім дві, а Каору все кудись ішов, тягнучись до кишені за черговою сигаретою. Половини пачки вже не стало, а від різкого підвищення рівня нікотину у крові голова крутилась іще сильніше. Без компанії довкола, яка постійно підкидала б дрів у вогнище своїми ідеями та розмовами, ця маніакальна недоейфорія розвіялася набагато швидше за закінчення ночі. З неба поволі накрапав дощ, посилюючись щосекундно. Нога здригалась від болю із кожним необережним кроком. У думках і дотепер було порожньо, але тепер ця порожнеча не окриляла, а навпаки, каменем тягнула донизу, на саме дно. Ніяких змін, переїздів та екстриму вже не хотілося, натомість виникало бажання просто лягти. Уже чхати де, просто лягти й лежати допоки щось не станеться.
Десь гримнув грім. Хлинула злива.
Каору усе шкутильгав пустими нічними вулицями, проводячи поглядом монотон асфальту під своїми ногами. Мокре волосся липло до шкіри, пускаючи по ній дрібний тремор. Одяг вже давно не грів, натомість лиш примножуючи холод по всьому тілу. Голова паморочилась і нестерпно боліла від недосипу та втоми. Він вже не знав де знаходиться, куди йде і головне — навіщо? Лише непереборне відчуття дежавю ширяло десь у глибині свідомості, ніби він ледь не кожного дня тут бував.
Врешті, думки спинили Каору біля сірих скляних дверей. Вони здалися його розбитій свідомості чимось до болю знайомим, настільки, що він ще хвилину-дві просто дивився на них, не взмозі зрозуміти, що його так бентежило. За склом усе ще горіло світло, хоч на табличці чітко було написано “зачинено”.
І все ж, уже не розуміючи самого себе, Каору потягнув за ручку разів з п’ять.
Двері не піддалися.
— Ну звісно, тупий ти ідіоте, — докірливо промовив він сам до себе, — зараз бозна-котра година ночі.
На що він, дідько, очікував? Ну що мало, в біса, статися?!
— Ходиш, розказуєш усім, які вони дурні, — продовжував говорити до себе він, — а сам тиняєшся під дощем, як безпритульний пес, і сподіваєшся, що будь-які двері тобі відчиняться. Придурок.
Скориставшись тим, що над дверми був навіс, який не давав дощу крапати прямо на нього, Каору поклав скейт, котрий до цього ловодилось нести в руках на землю та дістав з кишені свого єдиного друга на сьогоднішню ніч. Як іронічно — дружити з чимось, що тебе вбиває.
— Остання… — прошепотів він, дістаючи сигарету.
Після однієї затяжки, Сакураяшікі просто пішов кудись далі, прикриваючи тліючий папір долонею. Він остаточно забув про усе довкола. Тільки б цигарка не погасла…
Він не хотів уже нічого. Абсолютно нічого, ніби ці зачинені двері щойно вбили його. Яке в біса майбутнє? Які переїзди та зміни? Він просто доповзе до найближчого парку і ляже на лаву. Що буде далі? Бог його знає. Йому вже настільки байдуже…
В очах нібито починало темніти, у голові паморочилося від усього, що він сьогодні наробив, біль у нозі пробивав з кожним кроком сильніше, аж до нестерпності, тіло трусило від холоду і постійного стукоту дощу по шкірі. Всередині була лише всепоглинаюча порожнеча, яка душила його на пару з так названим “єдиним другом”. Йти ставало все важче, ніби до нього прив’язали три мішки з піском. Здавалося, ніби він зараз відключиться просто тут. І йому, чомусь, уже було цілковито байдуже.
Спершись на стіну найближчої будівлі, він просто чекав, бездумно дивлячись на мокрий асфальт. Можливо зателефонувати у швидку? Та ні, телефон лишився вдома…
І ось він вже чує своє ім’я звідкись збоку, ще й таким знайомим, милим серцю голосом, котрий асоціювався зі справді приємними спогадами, літнім теплом та дитячими мріями. Певно, йому вже щось сниться, або це просто галюцинації, які неминуче з’являються від тривалої нестачі сну. Та чи можуть галюцинації так сильно трусити тебе за плечі?…
— Каору, мать твою, ти мене чуєш?! — гучно пролунало питання, змушуючи Сакураяшікі різко розплющити очі.
Це якийсь злий жарт від його, судячи з усього, хворої голови? Як мило… ніби свідомість намагається втішити його побитий організм. Ну що ж, він дуже їй вдячний. Гірше вже не буде. Піддаючись, на власну думку, фантазіям, він киває головою.
— Наскільки все погано? — продовжувались стурбовані запитання, — треба викликати швидку?
— Та ні, я просто втомився, — одразу ж відмовив Каору так, ніби це звична розмова, — зараз трохи постою, і все буде добре.
Який гарний сон… настільки, що змушує сильніше заплющити очі та молитися про те, щоб ніколи не прокинутись від нього. Блаженство, не менше.
Якби він тільки міг розгледіти вираз обличчя свого співбесідника, то навряд-чи говорив би так спокійно.
— Придурок ти клятий, яке в біса добре?! — натомість у відповідях на його репліки було чутно легкий страх. — Господи, ти де взагалі був увесь цей час?!
— Вдома, — монотонно сказав Каору, — потім: на вулиці, здається…
— Ти п’яний? — вже тихше пролунало запитання.
Певно те, що Каору все ще відповідав, трохи заспокоювало.
— Дуже, — з упевненістю сказав він, зовсім не думаючи.
У відповідь — мовчання. Що взагалі в такій ситуації можна сказати? Тим паче коли зрозуміло, що людина зараз не дасть ніяких серйозних відповідей. Лише бездумно дивиться на тебе, не усвідомлюючи, лише як страшно це все зараз виглядає: темні кола під очима, мокре наскрізь волосся, пошарпаний одяг із плямами крові на ліктях, подряпини всюди, де тільки можна уявити, давно згасла цигарка між пальцями й, на додачу, п’яні, неадекватні відповіді. Та головне, що так бентежило — давно згаслий блиск у золотих очах.
Тим часом до Каору, здається, добирались останні дрібки п’яної сміливості.
“Це ж все одно сон, чи не так?”
Хай хоч уві сні він удасть, що іще тоді, місяць чи півтора тому, йому все вдалося і ніякої дурної, дешевої драми попросту не було. Відчуття безвиході нарешті взяло верх, остаточно добиваючи.
“У найгіршому випадку, я — прокинусь”.
Із цим він потягнувся вперед, трохи привстаючи навшпиньки. Далі були лише чужі теплі губи та руки на його плечах… він навіть отримав коротку відповідь на цей дурнуватий жест. Ось тільки аж занадто реалістичним усе здавалося, як для простих марень.
— Каору, я теж неймовірно радий тебе бачити, але що, в біса, коїться? — іще більш стурбовано пролунало через пару секунд, — скажи хоч щось, будь ласка…
Але він ніяк не зреагував ні на звертання, ні на дотик до плеча, лише мовчки дивився на свої розкриті долоні, не взмозі зрозуміти в якому вимірі власної свідомості зараз знаходиться. Думками потроху ширилося усвідомлення реальності його нинішньої ситуації.
— Це…не сон? — пусто прошепотів він сам до себе, відчуваючи як ритм дихання безжально збивається ледь не до кашлю.
Зсередини все ніби паралізувало. Відповідь натомість його остаточно добила:
— Ні, це не сон, — підтвердив дану здогадку його співрозмовник, — хоча дуже схоже на сюжети моїх кошмарів цього місяця.
Тепер жодних сумнівів не залишалося. Який же він ідіот: власними ж руками підписав собі вирок. Це просто смішно, чорт забирай. Варто було просто піти, не вірити своїм запаленим думкам, але ні…
— Та не може бути… — зневірено промовив він, відчуваючи як на обличчя лізе крива всмішка, що одразу ж перейшла в істеричний сміх.
Яке щастя, чи не так? Каору щойно переламав і так зламане. А кажуть, не можна вбити те, що вже мертве… Руки знову пробивав тремор, а погляд був спрямованим кудись повз матеріальний світ. Горло спирав біль, відбиваючись тиском у скроні. І звісно ж він знову залишиться сам, тільки тепер десь у психдиспансері. Ніхто в цьому світі не витримає його проклятих рішень та учинків.
Ось тільки людина навпроти все не йде і не йде.
— Ти досі тут? — тихо запитав Каору, стримуючи неминучу істерику, — якщо і далі стоятимеш на вулиці під дощем, то застудишся.
Як же іронічно: сам він — наскрізь мокрий, але говорить про застуду іншим, ховаючи погляд лише б не видати ще більше дурного, на яке штовхав його власний страх. А він різко повернувся, нагадуючи про все, що сталося до цього, знову змушуючи пережити те побоювання чужої реакції та асфіксію старої доброї тривоги. Ось тільки зараз бігти було нікуди: навіть при згадці про швидкий рух ногу ломило від болю. Йому залишалося лише спустошено дивитися на залитий водою темний асфальт, уникаючи чужого погляду, ніби смерті, намагаючись ментально сторонитись кожного дотику: аж занадто вони були теплими. Кожен рух, кожен вдих, кожен зсув точки, в яку він дивився, безжально наближав межу, перетин якої розбив би вщент усі жалюгідні спроби зберегти останню адекватність та спокій. Нервовий сміх і так виставив його хворим придурком, так хай він хоча б не перетвориться на давно очікувану істерику.
Шкода, що його співрозмовник аж занадто довго та добре знав усі ці трюки, фрази й жести.
Обличчя пронизало гарячкою від м’якого доторку, чинити опір якому вже просто не стало сили. Погляд сам зрадливо ковзнув доверху, прирікаючи на вірну смерть останніх надій зберегти хоч щось зі свого, колись зібраного та серйозного, образу. Зір починав стрімко плисти від ледь помітних під дощем сліз.
Стривожений, якщо не наляканий, вираз обличчя, котрий він врешті наважився розгледіти остаточно добив усі струни, що ще якось тримали його хитку рівновагу.
— Ну і біс з тією застудою, — врешті пролунало рішуче, — доки ти стоятимеш тут, я нікуди не піду.
У відповідь — лише сильніше стулені очі та легке хитання головою.
— Будь-який негаразд кращий, за шанс знову втратити тебе, Каору, — промовив він, поправляючи чуже довге волосся, що вже геть промокло під зливою.
Та єдина межа, котра стримувала увесь шквал накопичених почуттів, розбилася на тисячу малих уламків. Минулий нервовий сміх вмить обернувся істеричним плачем, змушуючи вчепитись у свого співрозмовника руками, ніби від цих обіймів сльози самі собою зупиняться.
— Коджіро… — ледь чутним шепотом сказав він, — …вибач.
А далі Каору вже нічого не пам’ятав. Лиш думка про недостатність його “вибачення” мимохідь майнула серед пітьми забуття…
0 Коментарів